Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 82

• Предыдущая
• 82/202
• Следующая

Тоді товстий невисокий чоловік, із посинілим і похмурим обличчям, із рудими як вогонь вусами над кривим ротом і з зеленими очима, підвівся з лави, підійшов до Хмельницького і сказав:

– Я піду.

Це був Максим Кривоніс.

Почулися клики «на славу», він же впер у бік пернач і сказав хрипким, уривчастим голосом таке:

– Не думай, гетьмане, що я боюся. Я б зараз же зголосився, та думав: є ліпші за мене! Та якщо нема, піду я. Ви що? Ви голови і руки, а в мене голови нема, тільки руки та шабля. Раз мати родила! Війна мені мати й сестра. Вишневецький ріже, і я буду. А ви мені, гетьмане, козаків добрих дайте, бо не з черню на Вишневецького ходять. Так і піду – замків добувати, бити, різати, вішати! На погибель їм, білоручкам!

Іще один отаман вийшов уперед.

– Я з тобою, Максиме!

Був це Полуян.

– І Чарнота гадяцький, і Гладкий миргородський, і Носач остренський підуть із тобою! – сказав Хмельницький.

– Підемо! – відповіли ті в один голос, тому що приклад Кривоноса вже їх захопив і пробудив у них бойовий дух.

– На Ярему! На Ярему! – загриміли крики серед зібрання. – Коли! Коли! – вторило товариство, і вже через якийсь час рада перетворилася на пиятику. Полки, призначені йти з Кривоносом, пили смертельно, бо і йшли на смерть. Козаки це добре знали, та тільки в серцях їх уже не було страху. «Раз мати родила!» – вторили вони своєму вождю і ні в чому собі не відмовляли, як воно завжди бувало перед загибеллю. Хмельницький дозволяв і заохочував – чернь наслідувала їхній приклад. Натовпи у сто тисяч горлянок заходилися співати пісень. Розполохали заводних коней, і ті, мечучись по табору, здіймаючи хмари куряви, вчинили страшенне безладдя. Їх ганяли з криками, зойками й реготом; величезні натовпи тинялися біля ріки, стріляли із самопалів; улаштувавши давку, продиралися в квартиру самого гетьмана, котрий урешті-решт наказав Якубовичу їх розігнати. Почалися бійки та безчинства, поки злива не позаганяла всіх у курені та під вози.

Увечері в небесах вирувала гроза. Громи перекочувалися з краю в край обложеного хмарами неба, блискавки освітлювали довкілля то білим, то червоним блиском.

У відсвітах їх виступив із табору Кривоніс на чолі шістдесяти тисяч найліпших, найдобірніших бійців і черні.

Кривоніс пішов із Білої Церкви через Сквиру і Погребище до Махнівки, а всюди, де проходив, навіть сліди людського мешкання зникали. Хто не приєднувався до нього, гинув од ножа. Спалювали на пні жито, ліси, сади, а князь тим часом теж, у свою чергу, сіяв спустошення. Після поголовної різанини в Погребищі і кривавої лазні, влаштованої паном Барановським Немирову, знищивши щось із дюжину великих ватаг, військо врешті-решт стало табором під Райгородом, бо майже місяць уже люди не злізали з сідел і ратні справи виснажили вояків, а смерть їхні лави зменшила. Треба було віддихатися й відпочити, позаяк рука косарів цих задерев’яніла від кривавих жнив. Князь був навіть схильний на якийсь час піти на відпочинок у мирні краї, щоби поповнити військо, а головним чином кінний запас, який був скоріше схожим на рухомі скелети, ніж на живі істоти, тому що коні з місяць уже не бачили зерна, вдовольняючись самою лише затоптаною травою. Тим часом після тижневого біваку стало відомо, що на підході підкріплення. Князь одразу ж виїхав назустріч і дійсно зустрів Януша Тишкевича, воєводу київського, що підходив із півтора тисячами добрячого війська; були з ним і пан Кшиштоф Тишкевич, підсудок брацлавський, і молодий пан Аксак, іще майже хлопчина, але з добротно спорядженою власною гусарською корогвочкою, і багато шляхти, а саме панове Сенюти, Полубинські, Житинські, Єловецькі, Кердеї, Богуславські – хто з дружинами, а хто і без, – усі разом нараховували близько двох тисяч шабель, не рахуючи челяді. Князь дуже зрадів і, вдячність свою висловлюючи, запросив пана воєводу до себе на квартиру, а той її бідності та простоті надивуватися не міг. Князь наскільки в Лубнах жив по-королівськи, настільки в походах, бажаючи показати приклад воякам, ніяких розкошів собі не дозволяв. Стояв він постоєм у невеликій кімнатці, у вузькі двері якої пан воєвода київський з причини своєї превеликої повноти ледве міг протиснутися, наказавши навіть себе стременному ззаду підпихати. У кімнаті, крім столу, дерев’яних лав і ліжка, вкритого кінською шкурою, не було нічого, хіба що сінник біля дверей, на якому спав завжди готовий до послуг ординарець. Простота ця вельми здивувала воєводу, що любив посибаритствувати й мандрував із килимами. Отже, ввійшов він і здивовано глянув на князя, як, мовляв, може чоловік, такий великий духом, жити в такій невибагливості та убозтві. Йому випадало зустрічатися з князем на сеймах у Варшаві, він перебував навіть із ним у далекій спорідненості, але близько вони знайомі не були. Тільки коли зав’язалася розмова, він одразу зрозумів, що має справу з людиною непересічною. І ось старий сенатор і старий відчайдушний жовнір, який приятелів-сенаторів по плечу поплескував, до князя Домініка Заславського звертався «милостивцю мій!» і з самим королем був у довірчих стосунках, не міг дозволити собі запросто триматися з Вишневецьким, хоча князь зустрів його поштиво, тому що був удячний за допомогу.

– Пане воєвода, – сказав він. – Слава Богу, що прибули ви зі свіжим народом, а то я вже на останньому диханні йшов.

– Помітив, помітив я, що вояки вашої княжої ясновельможності виснажилися, бідолашні, і це мене вельми засмучує, бо прибув я сюди прохати, щоби ваша княжа ясновельможність допомогу мені надала.

– Чи нагально?

– Periculum in mora, periculum in mora![113] Підійшло негідників кілька десятків тисяч, а над ними Кривоніс, котрого, як я чув, на вашу княжу ясновельможність було відряджено, але, дізнавшись од язика, що ваша княжа ясновельможність на Старокостянтинів пішли, туди вирушив, а по дорозі обложив мою Махнівку й таке спустошення вчинив, що передати неможливо.

– Чув я про Кривоноса і тут очікував його, та позаяк він до мене не добрався, доведеться, як видно, добиратися до нього – справа дійсно нагальна. Великий гарнізон у Махнівці?

– У замку двісті німців неабияких, і вони якийсь час іще протримаються. Та погано, що до міста наїхало багато шляхти з сім’ями, а місто ж бо укріплене валом і частоколом, так що довго оборонятися не зможе.

– Справа дійсно нагальна, – повторив князь.

Потому повернувся до ординарця:

– Желенський! Біжи до полковників.

Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, всівся на лаві, при цьому він заклопотано оглядався стосовно вечері, тому що був голодний, а попоїсти полюбляв, і вельми.

Тут почулися кроки озброєних людей і ввійшли княжі офіцери – темні з лиця, схудлі, бородаті. З запалими очима, з виразом невимовної втоми в поглядах, вони мовчки поклонилися князю й гостям і почали чекати розпоряджень.

– Шановні панове, – запитав князь, – коні біля водопійних колод?

– Так точно!

– До походу готові!

– Як завжди.

– Чудово. Через годину йдемо на Кривоноса.

– Ге! – здивувався київський воєвода й подивився на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.

А князь продовжував:

– Їх милості Вершулл і Понятовський підуть першими. За ними Барановський із драгунами, а через годину щоб у мене й гармати Вурцеля виступили.

Полковники, поклонившись, вийшли, і за хвилину сурми заграли похід. Київський воєвода такої поспішності не очікував і навіть не бажав її, тому що втомився з дороги. Він розраховував із деньок у князя відпочити, з ділом би встиглось; а тут доводилося зразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – а чи дійдуть твої вояки до Махнівки, бо на вигляд страшенно вони fatigati,[114] а дорога неблизька.

– Про це, шановний пане, не турбуйтеся. Вони на битву, як на весілля, йдуть.

– Бачу я, бачу. Хлопці завзяті, але ж… мої-то люди з дороги.

• Предыдущая
• 82/202
• Следующая