Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 81
- Предыдущая
- 81/202
- Следующая
Лобода переяславський вигукнув:
– Правду каже!
– Правду каже! – вторили інші полковники.
– Неправду! Бреше, псявіра! – гаркнув Чарнота.
– Мовчи! Сам псявіра!
– Зрадники ви! На погибель вам!
– На погибель тобі!
– Слухай-но, нічого тут! Читай-но! Він наш чоловік. Слухай-но, слухай!
Гроза насувалася неабияка, та Виговський почав читати далі, тому знову все затихло.
Воєвода писав, що Військо Запорізьке може йому довіряти, бо знає добре, що він, однієї з ними крові й віри будучи, співчуваючим себе вважає і в злощасному кровопролитті під Кумейками та на Старці участі не брав, іще він закликав Хмельницького од війни відмовитися, татар одіслати або застосувати проти них зброю, а самому у вірності Речі Посполитій утвердитися. Закінчувався лист такими словами:
«Обіцяю вашій милості, позаяк я є син Церкви Божої та рід мій од крові народу руського стародавній іде, що сам буду всьому доброму помагати. Ви знаєте, ваша милість, що й від мене в цій Речі Посполитій (з милості Господньої) дещо залежить, що без мене ані війна розв’язана бути не може, ані мир встановитись, а я перший війни внутрішньої не бажаю» тощо.
Зразу ж визначилися крики «за» та «проти», але в цілому послання сподобалось і полковнику, і товариству. В усякому разі, спершу не можна було нічого зрозуміти й почути через велику несамовитість, із якою послання обговорювалося. Товариство звіддалік нагадувало величезний вир, у якому кипіло, шумувало й гуло людське море. Полковники потрясали перначами й налітали один на одного, підносячи один одному кулаки до носів. Миготіли червоні обличчя, блискали палаючі очі, виступала піна на губах, а всіма прихильниками розбрату, що назрівав, орудував Еразм Чарнота, що просто оскаженів. Хмельницький теж, дивлячись на нього, готовий був вибухнути, через що зазвичай усе стихало, як від левиного рику. Та спершу виплигнув на лаву Кречовський, махнув перначем і крикнув громовим голосом:
– Вам худобу пасти, не радитися, раби бусурманські!
– Тихо! Кречовський говорити хоче! – першим крикнув Чарнота, котрий очікував, що уславлений полковник за продовження війни висловиться.
– Тихо! Тихо! – волали інші.
Кречовський був вельми шанованим серед козацтва, а все через надані козакам значні послуги, через великі воїнські здібності і – як це не дивно – через те, що був шляхтичем. Так що все разом притихло і всі з цікавістю чекали, що він скаже, сам Хмельницький навіть у нього погляд неспокійний утупив.
Але Чарнота помилився, вважаючи, що полковник висловиться на користь війни. Кречовський жвавим своїм розумом утямив, що або тепер, або ніколи він може отримати від Речі Посполитої ті самі староства й чини, про які мріяв. Утямив він, що при умиротворенні козаків його попереду багатьох інших постараються залучити й улестити, чому краківський володар, у полоні перебуваючи, завадити не зможе, тому висловився він таким чином:
– Моя справа битись, а не радитись, але, коли до ради дійшло, я бажаю і свою думку сказати, бо таку ласку від вас не менше, а більше за інших усяких заслужив. Ми затіяли війну для того, щоб нам повернули наші вольності та привілеї, а воєвода брацлавський пише, що так воно й має бути. Значить: або буде, або не буде. Якщо не буде – тоді війна, а якщо буде – мир! Навіщо ж марно кров проливати? Нехай нас задовольнять, а ми чернь заспокоїмо, і війна припиниться; наш батько Хмельницький мудро вирішив і придумав, щоб нам сторону його милості ясновельможного короля взяти, котрий нас і нагородить за це, а якщо пани стануть проти, тоді дозволить нам із ними поквитатись – і ми погуляємо. Не радив би я тільки татар одпускати: нехай кошем на Дикому Полі стануть і стоять, поки нам або ногою в стремено, або головою в пень.
У Хмельницького просвітліло лице, коли він це почув, а полковники вже у величезній більшості почали кричати, що війну слід поки що припинити і послів до Варшави відрядити, а воєводу з Брусилова прохати, щоб сам на переговори приїхав. Чарнота, одначе, кричав і протестував, і тоді Кречовський, поглядом грізним у нього втупившись, сказав:
– Ти, Чарното, гадяцький полковнику, до війни та кровопролиття закликаєш, а коли під Корсунем ішли на тебе п’ятигорці пана Дмоховського, так ти, як підсвинок, верещав: «Брати ріднії, спасайте!» – та попереду всього свого полку тікав.
– Брешеш! – закричав Чарнота. – Не боюся ж я ні ляхів, ні тебе.
Кречовський стиснув у руці пернач і кинувся до Чарноти, інші почали дубасити гадяцького полковника кулаками. Знову зчинився ґвалт. Товариство на майдані ревло, як стадо диких зубрів.
Але тут знову підвівся Хмельницький.
– Шановні панове та добродії полковники! – сказав він. – Значить, ухвалили ви послів до Варшави відрядити, котрі вірну службу нашу ясновельможному королю, його милості, представлять і про нагороду просити будуть. Той же, хто війни хоче, нехай воює – та не з королем, не з Річчю Посполитою, тому що ми з ними війни ніколи не вели, а з найбільшим недругом нашим, котрий весь уже від крові козацької аж червоний, котрий іще на Старці нею об’юшився та й тепер продовжує, у зловмисності до війська козацького залишаючись. До нього я листа й послів одрядив, прохаючи, щоб од своєї неприязності відмовився, він же їх по-звірячому повбивав, відповіддю мене, старшину вашого, не вшанувавши, через що зневагу до всього Війська Запорізького показав. А тепер ось прийшов із Задніпров’я і Погребище поголовно вирізав, невинних людей покарав, над чим я гіркими слізьми плакав. Потім, як мене сьогодні вранці повідомили, пішов він до Немирова і теж нікого не пощадив. А позаяк татари від страху та боязні йти на нього не хочуть, він, так і сподівайся, прийде сюди, щоб і нас, невинних людей, проти волі прихильного до нас його милості ясновельможного короля й усієї Речі Посполитої винищити, бо в гордині своїй ні з ким він не рахується і як зараз бунтується, так і завжди готовий проти волі його королівської милості збунтуватися…
У зібранні зробилося дуже тихо. Хмельницький перевів дух і продовжив:
– Бог нас над гетьманами вікторією нагородив, але цей, чортів виродок, який тільки неправдою живе, гірше гетьманів і всіх королят. А якби я пішов на нього, та він у Варшаві через друзів своїх неодмінно кричав би, що ми не хочемо миру, і перед його королівською величністю неповинність нашу оббреше. Щоби такого не сталося, необхідно, аби король, його милість, і вся Річ Посполита знали, що я війни не хочу й сиджу тихо, а він на нас першим нападе, чому я й рушати не можу, бо до переговорів із паном воєводою брацлавським схилитися бажаю, а щоб він, чортів виродок, сили нашої не розтрощив, потрібно поперек дороги йому стати й міць його винищити, так само, як ми біля Жовтих Вод і під Корсунем недругів наших, панів гетьманів, винищили. Про те я, значить, і прошу, щоби ви, ваші милості, добровільно на нього пішли, а королю писатиму, що це сталося без мого відома і заради необхідної нашої оборони проти його, Вишневецького, лихої вдачі та нападів.
Глухе мовчання запанувало серед зібрання.
Хмельницький продовжував:
– Тому з ваших милостей, хто на цей промисел ратний піде, дам я достатньо війська, козаків, і гармату дам, і люду вогненного, щоб з поміччю Божою ворога нашого розтрощив і вікторію над ним здобув…
Жоден із полковників не вийшов уперед.
– Шістдесят тисяч відбірних бійців дам! – сказав Хмельницький.
Тиша.
А це ж усе були безстрашні воїни, бойові кличі котрих не раз од стін Царгорода відлунювалися. Можливо, саме тому кожний із них побоювався в сутичці зі страшним Яремою втратити здобуту славу.
Хмельницький оглядав полковників, а ті від погляду його опускали очі додолу. На лиці Виговського з’явився вираз сатанинської зловтіхи.
– Знаю я козака, – похмуро сказав Хмельницький, – котрий би зараз своє слово сказав і від походу не ухилився, та нема його серед нас…
– Богун! – сказав хтось.
– Точно. Розбив він уже регімент Яреми у Василівці, та тільки постраждав сам у цім ділі й лежить тепер у Черкасах, зі смертю-матінкою бореться. А позаяк його нема, значить, як я бачу, нікого нема. Де ж слава козацька? Де Павлюки, Наливайки, Лободи та Остряниці?
- Предыдущая
- 81/202
- Следующая
