Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 80
- Предыдущая
- 80/202
- Следующая
І все це відбувалося неподалік од Білої Церкви, поряд із незліченним військом Хмельницького.
Дізнавшись про це, він почав ревіти, як поранений тур. З одного боку – переговори, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це розцінюватиметься як відмова від переговорів, запропонованих воєводою з Брусилова.
Єдина надія була на татар. Хмельницький кинувся на Тугай-беєву квартиру.
– Тугай-бею, друже мій! – сказав він після церемонії належних салямів, – як ти мене біля Жовтих Вод і Корсуня рятував, так і тепер урятуй. Прибув до нас посол од воєводи брацлавського з посланням, у котрому воєвода обіцяє мені відшкодування, а Війську Запорізькому повернення давніх привілеїв, маючи надію, що я припиню воєнні дії, а я це змушений зробити, якщо хочу довести щирість і добру волю. А тим часом є відомості про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав, і нікого не пожалів, і козаків моїх рішає, на палі саджає, буравами очі свердлить. Не маючи можливості рушити на нього, прийшов я до тебе прохати, щоби на означеного мого і твого недруга пішов ти з татарами, інакше він скоро до нас, обози відбивати, прибуде.
Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених ним під Корсунем і награбованих по шляхетських маєтках, якийсь час погойдувався туди й сюди, заплющившись, ніби для кращих роздумів, і нарешті сказав:
– Алла! Цього я зробити не можу.
– Чому? – запитав Хмельницький.
– Тому що й так доволі заради тебе беїв та чаушів біля Жовтих Вод і під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – воїн славетний! Я на нього піду, якщо ти підеш, а сам – ні. Не такий я дурень, аби в одній битві все, що вже здобув, пропало, мені вигідніше посилати чамбули за здобиччю та ясиром. Доволі я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, й хана відраджу. Я сказав.
– Ти мені допомагати поклявся!
– Так! Але клявся я разом із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!
– Я тобі ясир із мого народу брати дозволив, здобич оддав, гетьманів оддав.
– І вірно зробив, інакше я б їм оддав тебе.
– Я до хана піду.
– Іди геть, бовдуре, сказано тобі.
І гострі зуби мурзи вже починали поблискувати. Хмельницький зрозумів, що тут нічого не доб’єшся, що далі наполягати небезпечно, тому підвівсь і дійсно вирушив до хана.
Але в хана він дістав таку ж саму відповідь. У татар був свій розрахунок, а зиску вони шукали тільки для себе. Замість того щоб відважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли ходити в набіги та збагачуватися без кровопролиття.
Хмельницький у нестямі повернувся на свою квартиру і з горя потягнувся був до горілки, та Виговський вирвав штоф у нього з рук.
– Пити не будете, ясновельможний гетьмане, – сказав він. – Приїхав посол, спершу треба посла прийняти.
Хмельницький оскаженів.
– Я й тебе, і посла твого на палю посадовити звелю!
– А я вам горілки не дам. Чи не сором, коли щастя так високо піднесло вас, горілкою, наче простому козакові, наливатися? Тьху, негоже так, ясновельможний гетьмане! Про прибуття посла всі вже знають. Військо й полковники вимагають раду скликати. Вам не пити зараз, а кувати залізо, поки воно гаряче, треба, бо зараз ви можете укласти мирну угоду і все, що бажаєте, отримати, потім буде пізно, і в тому ваша і моя доля. Вам би годилося, не зволікаючи, послати посольство до Варшави й короля про милість прохати…
– Розумна ти голова, – сказав Хмельницький. – Звели вдарити у дзвони, скликати раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.
Виговський вийшов, і за мить почувся дзвін, який скликав усіх на раду. На голос його зразу почали сходитися козацькі загони. І ось усілися старшини та полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кречовський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, який геть усіма чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум’яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; а ще Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо хтось був у ділі, а дехто на тому світі, причому не без допомоги князя Яреми.
Татар цього разу на раду покликано не було. Товариство зібралося на майдані. Чернь, яка напирала, відганяли палицями й навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.
Врешті-решт з’явився Хмельницький, весь у червоному, в гетьманській шапці та з булавою в руці. Поряд із ним ішов білий, мов голуб, благочестивий ксьондз Патроній Лашко, по інший бік – Виговський із паперами.
Хміль, розташувавшись між полковниками, сидів якийсь час мовчки, потім зняв шапку, даючи цим знак, що рада починається, підвівся й заговорив:
– Панове полковники та добродії отамани! Відомо вам, що через великі кривди, що їх ми безневинно зазнали, змушені були ми взятися за зброю і, за допомогою ясновельможного володаря кримського, за стародавні вольності та привілеї, забрані в нас без згоди його ясновельможності короля, з магнатів запитати, що Господь благословив і, напустивши на підступних гнобителів наших страх, злочини й утиски їхні покарав, а нас небувалими вшанував вікторіями, за що від серця щирого слід нам йому скласти дяку. Коли гординю отак покарано, годиться нам подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Господь милосердний, і наша віра благочестива від нас вимагає, та шаблю доти з рук не випускати, доки за зволенням ясновельможного короля наші стародавні вольності та привілеї не буде повернено. Ось і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливо, а я також це можливим вважаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі та Конєцпольські з послуху його величності й Речі Посполитої вийшли, що їх ми ж і покарали, а тому належить нам відшкодування й винагорода від його величності та станів. Отож прошу я вас, панове благодійники та милостивці мої, послання воєводи брацлавського, шляхтича віри благочестивої, мені через отця Патронія Лашка передане, прочитати й мудро вирішити, щоби пролиття крові було припинено, нам здійснено відшкодування, а за послух та вірність Речі Посполитій оддячено.
Хмельницький не запитував, чи слід припинити війну, а вимагав од неї відмовитися, тому незгодні зразу ж почали перешіптуватися, що через деякий час переросло в грізні крики, заводієм яких був здебільшого Чарнота гадяцький.
Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідки виходять протести, і непокірних про себе відзначаючи.
Тим часом із листом Киселя підвівся Виговський. Копію поніс Зорко, щоби прочитати її товариству, тому і там і тут настала цілковита тиша.
Воєвода починав листа такими словами:
– «Вельмишановний пане Старший Запорізького Війська Речі Посполитої, давній і дорогий мені добродію і друже!
Позаяк чимало є таких, котрі про вашу милість, як про недруга Речі Посполитої, розуміють, я не тільки залишаюся сам цілком упевненим у Вашій незмінній до Речі Посполитої прихильності, але й інших шановних панів сенаторів, сподвижників моїх у тім запевняю. Три розуміння переконують мене в цьому. Перше: що, хоча Військо Дніпровське одвіку славу і вольності свої відстоює, одначе відданості королям, вельможам і Речі Посполитій ніколи не порушувало. Друге: що народ наш руський у вірі своїй правовірній такий непохитний, що воліє здоров’ям кожне з нас пожертвувати, ніж віру цю чим би то порушити. Третє: що хоч і бувають різні (як і тепер от сталося, прости Господи!) внутрішні кровопролиття, одначе вітчизна для всіх нас єдина, в якій народжуємося, щоби вольностями нашими втішатись, і нема, напевно, в усьому світі іншої держави, такої як наша вітчизна в правах і свободах. Тому звичні всі ми як один цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і хоча трапляються прикрості різні (як воно на світі завжди було), одначе розум вимагає не забувати, що легше в країні вільній домовитися про те, що в кого наболіло, ніж, утративши матір цю, вже іншої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві…»
- Предыдущая
- 80/202
- Следующая
