Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 83

• Предыдущая
• 83/202
• Следующая

– Ви ж самі, ваша милість, сказали: «Periculum in mora».

– Так-то воно так, та непогано б хоч нічку відпочити. Ми ж із-під Хмільника йдемо.

– Вельмишановний воєводо, ми – з Лубен, із-за Дніпра.

– Ми цілий день у дорозі.

– Ми – цілий місяць.

Сказавши це, князь вийшов, аби особисто перевірити шикування, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, втупив, долонями по колінах ляпнув і сказав:

– Ось, будь ласка вам, отримав, що хотів! Їй-богу, мене тут голодом заморять. Ну! От же гарячі голови! Приходжу до них по допомогу, вважаючи, що після великих і слізних прохань вони днів через два-три зволять поворушитись, а тут навіть перепочити не дають. Чорт би їх побрав! Махнівка Махнівкою, а утроба утробою! Я теж старий жовнір і, може, більше за них війни скуштував, а щоб так – раз і нате вам!.. Це ж дияволи, а не люди, не сплять, не їдять – тільки воюють. Їй-богу, не їдять вони. Бачив, пане Кшиштоф, полковників? Хіба ж вони не такі, як spectra,[115] га?

– Одначе відваги їм не позичати, – відповів пан Кшиштоф, який був природженим вояком. – Господи милосердний! Скільки метушні та безладу буває, коли треба виступати! Скільки біганини, мороки з повозами, плутанина з кіньми!.. А тут – чуєте, ваша милість? – уже пішли легкі корогви!

– І дійсно! Виступають! З глузду можна з’їхати! – сказав воєвода.

А молодий пан Аксак долоні свої хлоп’ячі склав.

– Ах, великий це полководець! Ах, великий войовник! – заговорив він у захваті.

– У вашої милості молоко на губах не обсохло! – гаркнув воєвода. – Cunctator теж був великим полководцем!.. Зрозуміли, паночку?

Але тут увійшов князь:

– Шановні панове, на коней! Виступаємо!

Воєвода не витримав.

– Звеліть же, ваша княжа ясновельможність, дати попоїсти що-небудь, я ж їсти хочу! – вигукнув він зовсім уже в кепському настрої.

– Ах, голубе мій воєводо! – сказав Ярема, сміючись та обіймаючи його. – Вибачте, вибачте! Я б усім серцем, та на війні людина про такі речі забуває.

– Ну що, пане Кшиштоф? Казав я, що вони нічого не

їдять? – повернувся воєвода до брацлавського підсудка.

Вечеря тривала недовго, і навіть піхота через дві години виступила з Райгорода. Військо рухалося на Вінницю й Літин до Хмільника. Дорогою Вершулл натрапив у Савірівці на татарський чамбул, який вони з паном Володийовським поголовно і знищили, звільнивши декілька сот душ ясиру, здебільшого дівчат. Тут же починалася земля спустошена, і Кривоносові діяння було видно на кожному кроці. Стрижавку було спалено, а населення було знищено страшним способом. Нещасні, видно з усього, чинили опір Кривоносу, за що дикий ватажок прирік їх мечам і полум’ю. На околиці висів на дубі сам пан Стрижавський, якого люди Тишкевича зразу ж упізнали. Висів він зовсім голий, а на грудях його виднілося страшне намисто із голів, нанизаних на мотузку. Це були голови його шістьох дітей і дружини. У самому селі, спаленому, до речі, ущент, жовніри побачили по узбіччю довгі вервечки козацьких «свічок», тобто людей із піднесеними над головою руками, прив’язаних до вбитих у землю жердин, обкручених соломою, облитих смолою і запалених з кистей рук. У більшості обгоріли тільки руки, бо дощем, видно, вогонь погасило. Але трупи ці зі спотвореними обличчями, які простягали до неба чорні кукси, були жахливі. У повітрі стояв трупний сморід. Над стовпами кружляли хмари ворон і галок; вони, заздрівши на підході військо, з карканням зривалися з ближніх стовпів, аби пересісти на віддалені. Декілька вовків побігли від корогов до заростей. Військо у мовчанні проходило страшною алеєю, рахуючи «свічки». Виявилося їх понад триста. Нарешті вояки пройшли це злощасне село і вдихнули свіжого повітря полів. Та ба, сліди знищення виднілися й тут. Була перша половина липня, хліба вже майже дозрівали, й очікувалися навіть ранні жнива. Одначе цілі ниви було частково спалено, частково потолочено, скуйовджено, втоптано в землю. Ураган, здавалося, пронісся по пасовиськах. А він і дійсно пронісся над ними, найстрашніший із ураганів – ураган громадянської війни. Князівські жовніри не раз бачили родючі краї, спустошені татарськими набігами, але такого жаху, такого шаленства знищення вони ніколи не бачили. Ліси, як і хліба, було спалено. Де вогонь не пожер дерев повністю, там він злизав із них огняними своїми язиками листя й кору, обпалив диханням, задимив, обвуглив – і дерева тепер стирчали, немовби скелети. Пан воєвода дивився і очам своїм не вірив. Мідяків, Футори, Слобода – суцільне попелище! Чоловіки подекуди втекли до Кривоноса, а жінки з дітьми потрапили в ясир до тих ординців, котрих Вершулл із Володийовським перебили. На землі була пустка, на небі ж – зграї ворон, воронів, галок, шулік, які позліталися бозна-звідки на козацькі жнива… Сліди недавнього перебування війська робилися все більше свіжими. Все частіше зустрічалися зламані повози, трупи худоби й людей, ще не рушені тлінням, розбиті горщики, мідні котли, мішки з підмоклим борошном, згарища, які ще курілися, стоги, нещодавно початі й розкидані. Князь, не даючи жовнірам перепочинку, квапив військо до Хмільника, старий же воєвода за голову хапався, жалібно повторюючи:

– Моя Махнівка! Моя Махнівка! Тепер я бачу, що нам не встигнути.

Тим часом із Хмільника прийшло донесення, що не сам старий Кривоніс, а син його Махнівку з більш ніж десятьма тисячами козаків обложив і що це він учинив такі спустошливі звірства по дорозі. Місто, судячи із повідомлень, було вже взяте. Козаки, оволодівши ним, вирізали поголовно шляхту і євреїв, шляхтянок же взяли до свого табору, де їм було уготовано жереб гірший, аніж смерть. Одначе фортечка під орудою пана Лева поки що не здавалася. Козаки штурмували її з монастиря бернардинців, у котрому попередньо порубали ченців. Пан Лев на межі сил і запасів пороху довше ніж одну ніч протриматися не розраховував.

Тому князь залишив піхоту, гармати й головні сили війська, котрим звелів іти до Бистрика, а сам із воєводою, паном Кшиштофом, паном Аксаком і двома тисячами безобозного війська кинувся на поміч. Старий воєвода, зовсім розгубившись, уже відступався. «Махнівка пропала, ми прийдемо занадто пізно! Більше нема сенсу, ліпше інші міста обороняти й гарнізонами їх забезпечити», – повторював він. Князь, одначе, не хотів і слухати. Брацлавський підсудок, навпаки, квапив, а військо – те просто рвалося в бій. «Позаяк ми сюди прийшли, без крові не підемо!» – говорили полковники. І вирішено було йти.

І ось за півмилі від Махнівки більше дюжини вершників, женучи коней щосили, з’явилися на шляху війська. Це був пан Лев зі своїми. Побачивши його, київський воєвода відразу ж зрозумів, що сталося.

– Замок взято! – крикнув він.

– Взято! – відповів пан Лев і зразу знепритомнів, бо, посічений і кулями поранений, утратив багато крові. Інші, одначе, почали розповідати, як усе відбувалося. Німців на стінах перебили всіх до єдиного, бо вони воліли умерти, але не здаватися; пан Лев прорвався крізь лаву черні у виламані ворота, але в башті все ж таки ще захищалися кілька десятків шляхтичів – до них-то і потрібно було поспішати на поміч.

Тому рвонули з місця. І ось показалося на пагорбі місто із замком, а над ним важкою хмарою дим пожежі, що почалася. Вечоріло. На небі горіла величезна оранжево-червона заграва, спершу сприйнята військом за самі пожежі. В її освітленні було видно запорізькі полки і скупчені юрмища черні, що виливались із воріт назустріч війську цілком безбоязно, тому що в місті ніхто не знав про підхід князя, вважаючи, що це всього-на-всього київський воєвода йде із підкріпленням. Як видно, всіх зовсім одурманила горілка, а може, свіжа перемога вселила пиху безмірну, та бунтівники легковажно спустились із пагорба й тільки в долині почали вельми ретельно шикуватися до бою, гупаючи в тулумбаси та литаври. Коли вершники побачили це, радісний клич вирвався із усіх польських грудей, а пан воєвода київський дістав можливість удруге подивуватися чіткості дій княжих корогов. Зупинившись, бачачи козаків, вони відразу ж вибудували бойові порядки: важка кавалерія посередині, легка на флангах, так що перебудовувати нічого не потрібно і з місця можливо стало йти в діло.

• Предыдущая
• 83/202
• Следующая