Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 78

• Предыдущая
• 78/150
• Следующая

Карл тяжко сумував. Уночі йому з'являлися привиди, він знову чув глухий дзвін жахливої ночі, а з Сени відповідав болісний крик. Годівниця-протестантка витирала йому піт з обличчя, і той піт був кривавий: так шепотілись по всьому Лувру. Бідного короля втішав тільки його безтурботний кузен Наварра:

— Чого журитися, любий брате! В Луврі стало трохи просторіш, і живемо ми дружніше. Ті, хто дав себе заскочити, були дурні. Я їх уже всіх забув. Твоя сестра наставляє мені роги, якщо не помиляюсь; але й мені не бракує нагод віддячити їй тим самим. — І він, клацнувши пальцями, крутнувся на підборах, що їх мав трохи вищі, ніж заведено.

Невдовзі він сам ліг у ліжко, бо йому, мовляв, стало зовсім зле; і справді, він був гарячий і спітнілий. Так установили — хоча й хитаючи головами — лікарі, що за наказом пані Катрін оглянули його. Але ж гарячка може початися й від того, що ти не хочеш іти до обідні — ще не зараз, ради бога, не зараз! «Якщо вже це неминуче, то хоч трохи ще відтягти, боже милий! Пошли мені тяжку хворобу, нехай і з мене виступає кривавий піт, нехай мені навіть з'являються привиди! Я хочу, щоб моє ліжко обступили сорок забитих дворян. Краще хай це, ніж іти до обідні!»

Та надходить день за днем, і нарешті настає той, жахливий. Тоді ми залишаємо своє утечище й відчуваємо в собі силу зустріти неминуче. Це було двадцять дев'яте вересня, день святого Михайла, і лицарі його ордену оточили короля Наваррського й повели до храму. Він ішов понуривши очі й навіть душею не помічав юрби, що стояла по дорозі й витріщалась на нього, й зневажала його, а може, й оплакувала. Перевдягнені гугеноти стежили за його важкою ходою, щоб потім рознести по всій країні вість про жахливу скруту, в яку потрапив їхній дорогий вождь. А сам він весь час думав про свою матір та про адмірала.

Він думав: «Матусю, вони тиснуть на мене, і незабаром я муситиму видати указ нашому краю, Беарну, щоб він зрікся твоєї віри. Я муситиму виганяти твоїх пасторів, а це ж однаково, якби я власною рукою виганяв тебе, люба матусю! Пане адмірале, вашим синам та небожам довелось утікати перевдягненими. Вашу дружину тримають в ув'язненні в Савойї. Чи довго до того, що суд оголосить ваші маєтки відумерщиною, а ваше ім'я — не гідним доброї пам'яті. Та не думайте, пане адмірале, й ти, люба матусю, що я зраджую вас, коли сьогодні все ж таки йду до церкви. Ви знаєте: я виборов стільки днів, скільки можна було: аж сімнадцять. Мій кузен Конде, що спочатку поводився куди зухваліш за мене, пішов до обідні раніше. Прошу вас, поставте мені в заслугу те, що я зумів так довго зволікати, люба матусю й пане адмірале!» Так звертався він до них, ніби до живих, та й справді був певен, що вони живі й чують його: там, де вони тепер, чують і отакі глибоко сховані думки.

Коли відбулась урочиста церемонія переходу в іншу віру — вже вчетверте в його житті,— його без кінця обнімали й цілували, і він бадьоро відповідав на ті обійми та поцілунки. Королева-мати сама явила йому честь: вона дожидала цього юнака, що нарешті лишився зовсім самотній, бо його покинули навіть духи рідних йому небіжчиків — вона була певна того, — та й добру славу він теж утратив. І тому вона зустріла його веселенькою усмішкою, а обнімаючи, зичливо обмацала, наче майбутню печеню. І що ж вона намацала? Всю її веселість мов вітром звіяло. Під убранням на ньому був панцер; Анрі надягнув його, коли мав зректися колишніх одновірців. Поганий знак; пані Катрін уже схопила палицю, щоб поквапно відійти. Та Анрі дозволив собі затримати її, взявши за руку, й обсипав насмішкувато-пестливими словами. Що ж діяти безпорадній жінці в закритій чорній сукні й удовиному чепчику, коли надміру завзятий молодик вихваляє її ніс, оцей товстенний ніс? А він уже тягся до того носа губами, щоб поцілувати. Нарешті вона ухистилась і вдарила його палицею — звичайно, жартома, про людське око. А він зразу почав удавати маленького песика, дзявкати й стрибати на всіх чотирьох кругом неї, ніби хотів ухопити зубами за литку. І пані Катрін кинулась навтіки. Тіло її рвалось уперед, та ноги не поспівали. Отак, наче розриваючись надвоє, вона поспішає геть, а двір сміється — з неї.

Помста не забарилась. Анрі мусив написати не тільки указ для протестантів у Беарні, а й листа до папи; в тому листі король Наваррський принижувався, як ще ніколи досі, і вона звеліла розіслати по всій країні його текст. Якось, коли вони знов почали дражнити одне одного, їй спало на думку поцікавитись його здоров'ям. Адже він досить хирлявий юнак, правда? Не справжній чоловік? Мабуть, він дістав у спадщину від матері, Жанни д'Альбре, зародок ранньої смерті.

Він уже розтулив рота, щоб сказати жартома: «Той зародок, вельможна пані, ви всипали їй у склянку з водою». Бо в той перший час вони не думали про церемонії — пташка, спіймана на липкий прутик, і власниця клітки. Ненависть зближує. Аж раптом, він почув:

— Треба було спитати в дочки, яка ваша чоловіча снага.

І зразу Анрі збагнув її намір: оголосити його неспроможним чоловіком і домогтись у Римі розірвання шлюбу. Вбивати його було вже не варто. І тим дужче хотілось їй спекатися зятя, з якого тепер не могло бути ні шкоди, ні користі, а Марго ще раз вигідно одружити. Пані Катрін завжди мала повну голову шлюбних планів, які вона виношувала для своїх дітей.

Того вечора Анрі знову лежав на подружньому ложі.

Він підійшов до дверей королеви Наваррської серед цілого гурту придворних, із яких мало хто став би його захищати, якби інші виявилися вбивцями. Але він узяв із собою їх усіх, щоб вони згодом мусили підтвердити, що він пішов до королеви. Про всяк випадок він тримав у руці кинджал і ним пошкрябався у двері — не дуже гучно, проте вони зразу відчинились.

— Я вже давно вас дожидаю, мій мужу й владарю, чого це ви сьогодні так пізно, — сказала королева.

Він зачинив за собою двері й засунув засув. А коли обернувся, вона вже лежала на постелі, розгорнувши обійми. Він знав, чого хоче: перекреслити лихий задум її матері,— й зробив те негайно, і ще раз, і ще, й ще, без кінця. Ніжна Марго мусила просити його, щоб не забував, що це вони з'єдналися знову після довгої, жахливої розлуки.

— Тепер я народжу тобі сина, серце моє, то скажи: чому ти раніш не згадав про цей спосіб перемогти всіх своїх ворогів?

— Ти народиш мені сина?

— Так я відчуваю, — сказала Марго. Тоді поправилась: — Так я хочу. Як довго жадала я, щоб ти прийшов! Я ще вчора шкрябалась у твої двері.

Йому захотілося знову стиснути її в обіймах — тепер уже щоб обняти в ній майбутнього сина. Та хоч як билося його серце, він не забув, що нині єдиний закон для нього — хитрість. Вона править усім життям. Дочка просиджує цілі дні на скрині біля матері, вона тільки знаряддя в материних руках. Адже було вже так, що вона й сама не усвідомлювала, якому гидкому підступові служить. І він спитав:

— А тут ніде не сховався вбивця? — І, вихилившись із ліжка, дістав свій кинджал. Якби вона хоч ворухнулася, щоб його стримати! Навпаки — вона заціпеніла. Тільки прошепотіла з жахом у голосі й так тихо, що ніхто чужий, якби був у кімнаті, не почув би:

— Я й не згадала про те, що ми вороги!

— Я сам про це забув, — признався він. — Усе це — і втіха, й мука — заборонене для нас.

Вона вмить підставила йому уста, але між губами біліли зуби. І він, ще задиханий після поцілунку, промовив:

— Faciuntque dolorem.

І зразу почув, як її гарний голос проказує весь цей вірш, і подумав: «А все-таки вона виказала мені таємницю своєї жахливої матері, а сьогодні ввечері перед усіма дворянами вдала, ніби приймає мене щоночі». Тому він наважився спитати:

— Моя прекрасна королево, ти допоможеш мені вирватись на волю?

— Я в захваті від вас, величносте: ви створені для небезпек, як ніхто в світі. Це про вас Вергілій склав такі рядки:

• Предыдущая
• 78/150
• Следующая