Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 79

• Предыдущая
• 79/150
• Следующая

— Це ви самі переклали? — спитав щирий коханець. — Ви дуже вчена й багато вмієте. Але як же все-таки з моєю волею?

— Насамперед стережіться моєї приятельки де Сов! — відповіла щира коханка. — Я добре бачу, що ця сирена принаджує вас. Не слухайте її! А то ви пропали. Вона покірна рабиня герцога Гіза.

— Ти що, хочеш повернути його собі? — спитав він, з ревнощів забувши про всякі церемонії. Але й вона не стримала себе:

— Це правда, що Шарлотта вам подобається?

— Анітрохи. У неї колюче обличчя й душа теж колюча. А взагалі — яка жінка мені не подобається? Навіть ваша мати, вельможна пані. І це правда, я не брешу. Люта жінка — небезпечний звір. Та мене це тішить: двоє в одному. Бо я в усій природі найдужче люблю жінку й звіра. Та ще гори, — додав він. — І океан. Люблю, люблю, — простогнав він і припав до її тіла, що вже чекало його, палаючи жагою.

Після такого великого захвату плоті Марго, втомлена і вдячна, вирішила відкрити коханому все, що їй було дозволено, і навіть трохи більше.

— Серце моє любе, тобі не можна втекти: ми тебе не відпустимо, бо ти нам потрібен.

Якусь хвилину вона полишила йому здогадуватись навіщо. Може, задля її тіла? Але його легко наситити. Нащо ж тоді? Заради її невситимої душі? Та ні, дочка лихої королеви сказала йому сама, тут-таки на подушці:

— Не можна, щоб ви втекли до своїх гугенотів, ваша величносте. Коли вони матимуть вас, то зробляться в десять разів сильніші. Ні, ми використаємо вашу особу в боротьбі з нашими ворогами, і ви будете при війську мого брата д'Анжу, коли він облягатиме Ла-Рошель. Знай, — відкрила вона йому пошепки, присунувшись до нього обличчям, — що ми не можемо побороти твоїх. Вони помітили, що ти не з власної волі писав їм і наказував піддатись. Пообіцяй мені, що ти якийсь час не пробуватимеш утекти. А то тебе вб'ють. О, пообіцяй! — благала вона у видимому страху, притулившись чолом до його чола, аж віддих її забив йому дух. Але він хотів бачити її очі, а тому відсунувся й спитав:

— Чи справді ти тривожишся за мене?

Яка безглузда недовіра! І Марго теж відсунулась, навіть більше: обличчя її стало чуже й далеке.

— Я — принцеса Валуа. Я не хочу, щоб ви перемогли й скинули з трону мій дім.

Так скінчилась ця ніч — і тому наступної ночі Анрі лежав біля Шарлотти де Сов, що йому ще зовсім не подобалась: це мало настати пізніше. Досі його серце було повне Марго, і вона те знала. Вона гордо сказала приятельці:

— Пані, ви зробили нам дуже велику послугу — мені й королю Наваррському. Ви зразу довели до відома моєї матері, королеви, що спали з ним. Тепер королева гадає, що вона досягла своєї мети і я погоджусь на розлучення. А через це мій любий муж поки що лишиться живий.

Карл Дев'ятий на якийсь час одужав від своєї тяжкої меланхолії. Королеву Наваррську мати спитала, чи її Королик довів, що він справді чоловік. Було те при свідках, і Марго, почервонівши, не відповіла ні «так», ні «ні», а послалась на якусь античну даму.

— А взагалі,— додала вона, — якщо вже моя мати, королева, одружила мене з ним, то хай так і буде.

Їй пощастило відбутись так легко, власне, лиш тому, що пані Катрін була дуже заклопотана виборами її сина д'Анжу на короля Польщі. Вона влаштовувала це діло навіть проти волі імператора — таке велике було її честолюбство, а може, й потреба плести інтриги. Водночас вона провадила переговори з Англією, щоб одружити свого сина д'Алансона з королевою Єлизаветою. Тоді Єлизавета могла б за певних обставин претендувати на французький трон. Одначе вона була розумніша за Катерину Медічі, про яку Жанна д'Альбре колись сказала, що вона, по суті, дурна. Тому рудоволоса королева не давала знадити себе на цю сумнівну авантюру, а тільки манила нею свою добру приятельку. Військо герцога Анжуйського вирушило в похід на протестантську фортецю Ла-Рошель; король Наваррський і його кузен Конде були при тому війську — звичайно, не з доброї волі.

Проте поводились вони так, ніби дуже раді. Анрі весь час був у чудовому гуморі, весь час готовий вести свої полки на непокірне місто. Та штурм фортеці, на жаль, щоразу кінчався невдачею — від лютого місяця аж до літа. Зокрема через те, що нападники, вирушаючи на штурм, у запалі кричали дуже гучно — так, що насторожили б кожну залогу. Одного разу король Наваррський власноручно вистрелив з аркебуза. Це побачив на мурах фортеці один солдат-гасконець і прикликав ще й товаришів помилуватись на нього. «Lou noust Henric!» — захоплено кричали вони з мурів. Він теж зрадів надзвичайно і ще раз на очах у них запалив гніт. Пролунав гучний постріл, і обложені замахали капелюхами. А герцогові Анжуйському поталанило менше: його трохи не вбило самого, коли він отак вистрелив, — принаймні сорочку розірвало. Наварра, що стояв поруч, чув, як кузен вигукнув: «І чом я ще не в Польщі!»

Йому вже давно кортіло туди — і не тільки через власні невигоди; ні, під Ла-Рошеллю стало очевидно, якою тяжкою помилкою була Варфоломіївська ніч: після неї знов почалась релігійна війна. Адмірал Коліньї хотів, щоб католики й протестанти разом боролися проти Іспанії. А через оту прокляту різанину вони тепер знов роздирають цю державу, і аж до всіх її кордонів летить звістка про гугенотів, що стійко тримаються в Ла-Рошелі, бо їм підвозять припаси морем. А військо короля Франції, навпаки, об'їло всю околицю й уже почало розбігатись. Та це було ще не найгірше. Голод не такий страшний, як думка. А на високих посадах, саме там, де ще було м'ясо, сиділи невдоволені, які називали себе «політиками»[85], і вони хотіли миру.

Коли хтось каже, що він хоче миру, слід іще спитати, чому. Під час миру на його ланах буяє пшениця, і треба знати, чи він взагалі настроєний мирно, чи тільки через свою пшеницю. Той врожай, що цікавив поміркованих, чи то політиків, під Лa-Рошеллю, називався «свобода совісті». Вони жадали нарешті права відкрито визнавати те, в що віриш, і поширювати те, що знаєш і хочеш. Тому їм і впадало так у очі спустошення в країні — видимий наслідок нетерпимості. А ворога свободи совісті не стримує навіть згуба власної країни. Де там! Він не бачить ні спустошення, ні згуби, коли хоче силоміць перетягти всіх людей на один копил. Зґвалтована совість — це для нього приємніше видовище, ніж чисто оброблені лани й мир. Перевага його в тому, що він не соромиться висловлювати свою зневагу до миру так відверто, як пані Катрін, чи д'Анжу, чи Гіз. Зате людям, що просто хочуть бути вільними, припадає невдячне діло: проповідувати мир.

Такі були думки бранця, який хоч і називався воєначальником католицького війська, проте лишався бранцем. До цих думок він дійшов сам, і то якраз під час таємних зустрічей із змовниками. Та думки ці були, так би мовити, ще неочищені, недостиглі. Достигли вони лиш у кількох розмовах на морському березі з одним чоловіком — не дуже значним дворянином, що служив у війську.

В зборах «політиків», поміж інших, брали участь також д'Алансон, або ж Двоносий, і такий собі віконт де Тюренн[86]. Цей віконт мав з двору певні звістки, що тут, у військовому таборі, мають улаштувати нову різанину серед підозрілих — тобто саме серед «політиків». І король Наваррський цього разу вже не уникне лихої долі. Саме через нього й зволікають поки що: спершу його дружина має народити на світ сина, а тоді зразу й поллється кров. Справді, його дворяни вже діставали дружні попередження з штаб-квартири герцога Гіза, щоб вони якнайскоріш покинули намети короля Наваррського; а дю Га, любчик д'Анжу, погрожував відверто. То як же бранцеві, що мусить боятися за своє життя, не стояти за поміркованість!

Партія «політиків» запевняла: «Ми помірковані. Нам уже несила дивитися, що робиться в королівстві: в урядуванні, в судах, у фінансах. Ми докотилися до краю. І урятувати нас можуть тільки найрішучіші заходи. Д'Алансон, Наварра й Конде повинні виступити відкрито. Скликати військо невдоволених. Ми захопимо королівський флот. Англійські судна привезуть нам підмогу».

• Предыдущая
• 79/150
• Следующая