Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 77

• Предыдущая
• 77/150
• Следующая

— Це… — Справжній Анрі, аж задихаючись, квапив двійника говорити далі.

— Це панове де Нансей і де Косен, — відповів той. — Вони бояться, що королева-мати накаже повбивати їх, бо тих, хто був знаряддям, частенько усувають. Обох цих зарізяк можна підкупити, аби тільки гроші.

— Spem pretio non emo. Я не купую надії за готівку, — відповів справжній Анрі; але й двійник мав напоготові цитату з класика:

— Правда повинна говорити просто, без хитрощів. — І пояснив: — Найзрозуміліша мова для таких людей — це дзвін і блиск золотих монет. Я не сидів згорнувши руки й уже маю потрібну суму. Ще до світу її буде виплачено на мосту перед брамою. Тоді вона широко розчиниться, і мене пропустять. Вони навіть самі підуть за мною, і чимало інших пристане до нас. Я буду сильний, і ніхто не спинить мене.

Справжній Анрі, як і перше, думав: «Я не купую надії за готівку». Але він розумів і те, що вже надто багато зроблено й підготовано і надто багато людей утаємничено в цю справу. Тому він сказав: «Так» і «Я згоден», — намагаючись, щоб ці слова не прозвучали невпевнено чи запізніло.

Ця нічна спроба скінчилася жалюгідно, і головний її наслідок був той, що Анрі і його друг Агріппа якийсь час сердились один на одного. Вони ще затемна прокрались у Луврський колодязь і там чекали ще з кількома закутаними постатями, що воліли залишитися невпізнаними, бо жоден не довіряв іншому. У вартівні під склепінням брами сонно жевріло червонясте світло, і кілька разів у місті бамкнув низький глухуватий дзвін, такий пам'ятний усім ще з кривавої ночі. Можливо, цього разу його бамкання врятувало кількох гугенотів, бо вони не показались, не пішли під склепіння. Коли вже засірів світанок, капітан де Нансей мусив вийти в подвір'я сам. З ним був його товариш де Косен, і вони насамперед узяли в д'Обіньє гаман із грішми. Потім пояснили, що коні вже стоять осідлані перед брамою: нехай панове поперед них виходять на міст.

Та Анрі не хотів іти поперед них у вузьке склепіння — воно йому нагадувало пастку. Обидва зрадники мусили рушити першими; та якийсь чоловік заступив їм дорогу.

— Панове де Нансей і де Косен, я вас арештую. Я на власні очі бачив, як вас підкупили гугеноти, що хотіли втекти.

Зразу почалася бійка; в тьмяному світлі не видно було, хто з ким б'ється, — а врешті короля Наваррського хтось відтяг за плече. То був д'Ельбеф. Саме він, цей молодий дворянин з Лотарінгського дому, щойно оголосив, що заарештовує підкуплених офіцерів. Він палко заговорив до короля Наваррського:

— Згадайте, що я вже раз відтягував вас від брами — і дуже вчасно!

«Правда. Варфоломіївської ночі напевне б не було, якби я тоді послухався його. І цей раз він мене остеріг!» Так думає Анрі й вірить у приязнь цього молодика, хоч він Гізів родич. Король Наваррський бере нового друга під руку. А давній друг Агріппа шкутильгає ззаду: в бійці йому трохи перепало. Анрі показує рукою назад себе:

— Онде той проноза, що заманив мене в цю пастку. Ті двоє зарізяк, певне, мали поділитися з ним грішми. Знаю я цих гугенотів.

— А надто гугеноти-владарі зрадливі й невдячні! — підтвердив бідний Агріппа, до живого серця вражений такою страхітливою підозрою. Він зразу спинився й далі за ними не пішов.

— Величносте, ви ж самі знаєте, що це неправда, — докірливо мовив д'Ельбеф, ідучи попідруч з Анрі.— Не піддавайтеся гнівові. Ваш бідний Агріппа трохи поквапився й був занадто довірливий. І те, й друге віднині заборонене і вам, і вашим друзям, а отже, й мені. Нам доведеться щодень відвертати лихо від вашої голови. Цього разу нам пощастило. Ці два зрадники мали намір зчинити на мосту великий галас і заарештувати вас. Вони сподівались, що королева-мати все їм пробачить — бо вони дуже прислужилися їй у ту криваву ніч, — і подарує їм життя.

— Це правда, — визнав Анрі.— Тепер кожен у Луврі має тільки два способи врятуватись: або втекти, або продати мене. Про це треба буде не забувати ні на хвилину.

— Ні на хвилину, — підтвердив д'Ельбеф.

Того дня Анрі помітив, що д'Алансон його уникає. Напевне, Двоносий був серед тих позакутуваних у Луврському колодязі, що так невдало спробували втекти. І тепер цей вертун поводився ще непевніше. «Хай кожен викручується як знає, тільки не моїм коштом».

Панове де Монморансі[84] були родичі адмірала Коліньї, одначе католики, а тому мали при дворі досить впливу, щоб і тепер заступатися за протестантів, за їхнє майно й віру і відраджувати від дальших переслідувань. І вони справді робили все, що можна було в тому становищі. Маршал Монморансі насамперед посилався на те, як сприйме світ Варфоломіївську ніч, що все ж таки, як не крути, відбулася. Правда, на це могли зважати, лиш поки не було звісток із Європи та ще поки тривав перший спалах обурення. Проте він захопив переважно далекі країни, як Польщу, та слабкі — німецькі протестантські князівства. Зате Єлизавета Англійська сприйняла все дуже тверезо, аж могло здатися, що такі речі не чужі їй самій. Тому пані Катрін дуже скоро заспокоїлася щодо неї. Вона навіть напівсерйозно, напівграйливо порадила своїй добрій приятельці влаштувати таку саму різанину в себе на острові — звичайно, серед католиків.

Отож стара королева вже почала знову показуватись перед своїм двором. У її вигляді вже не було такої таємничості, вона зробилась приступніша. Мовляв, мати згуртувала коло себе всіх своїх дітей, усіх без винятку, а цього вона завжди прагнула від щирого серця.

— Якби хоч одного з вас не було при мені, я б не знала спокою, — казала вона їм зі своєю звичайною добродушністю; в її тоні тепер не відчувалося й крихти іронії. Як просто, навіть зичливо почала вона одного вечора розглядати Конде й Наварру, що їх доти не помічала! Анрі злякався й внутрішньо насторожився. А вона спитала обох, які їхні успіхи в істинному віровченні.

— Непогані,— відповів Анрі.— Я вже знаю стільки, як і мій учитель. Добряга пастор сам перейшов у католицьку віру лиш тоді, коли відчув, що наближається Варфоломіївська ніч. Щасливий той, хто навчився гаразд розраховувати.

— Навчіться й ви! — порадила пані Катрін. Тоді окинула його поглядом і додала: — Королику!

І це перед усім двором. Анрі вклонився їй, потім придворним, що зареготали — досить-таки дурнувато. Декотрі, правда, в душі здригались, розуміючи Наваррине становище, а сміялись, тільки щоб убезпечити власну шкуру.

Отоді пані Катрін виказала себе. Вона всі ці дні потай стежила за Короликом, хоч і вдавала, ніби не помічає його. А тепер повела рукою, щоб усі відійшли від її високого крісла, й Анрі залишився перед нею сам.

— Ви зразу ж, другого дня, пробували втекти. Я нагородила панів де Нансея й де Косена за пильність.

— Я не пробував утекти, вельможна пані. Але я радий за цих панів. — І Анрі кивнув головою їм обом, помітивши їхні зловтішно ошкірені обличчя.

— Ви ще завдасте мені чимало клопоту. Як ваша мати й щира приятелька, я вас остерігаю.

Всі могли б підтвердити, що пані Катрін сказала це справді по-материнському. А Наварра аж схлипнув, перше ніж здобувся на відповідь:

— Вельможна пані, я нізащо в світі не хотів би віддалитись від владарки, що нагадує мені найвеличніших жінок римської історії.

Так скінчилась ця гарна й значуща розмова. Вона піднесла Наварру в очах двору трохи вище, на нього дивилися вже не так зневажливо. Та коли людині доводиться рятувати себе найрізноманітнішими хитрощами, вона здається що день, то інакшою. На спробу він ще прикинувся слухняним, але недотепним. Від нього зажадали, щоб він написав листа до мера й магістрату протестантської фортеці Лa-Рошелі й закликав їх відчинити браму комендантові, якого пришле їм король Франції. Тоді він склав таке вірнопіддане послання, що ларошельці, добре знаючи його вдачу, ніяк не могли попастись на цей гачок. А тому через кілька місяців почалась облога протестантської фортеці, і всьому королівству стало очевидно, до чого призвела Варфоломіївська ніч. «Повалити ворогів — це діло нехитре, але як бути певному, що вони не встануть сильнішими!» — так чи якось подібно сказав Карл Дев'ятий чи то пробурчав собі під ніс, коли з усієї країни почали приходити лихі вісті.

• Предыдущая
• 77/150
• Следующая