Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 37

• Предыдущая
• 37/150
• Следующая

— Король часом буває не при собі,— зашепотіла пекельна стара. — Я не кажу цього нікому, але з ним трапляються напади шаленства, і він тоді маячить щось про убивства, про якусь велику різанину. Це в нього хвороба, — настирливо мурмотіла вона.

Анрі тільки відзначив сам собі: в гарненьку ж він сімейку входить! Та це була не новина. А мати хворих на кровотечу синів уже й заспокоїлась.

— Зате двоє менших у мене здорові, надто д'Анжу. Подружіться з ним, дитино моя! А головне — завжди тягніть руку за нами, проти лотарінгського роду! Ви командуватимете й нашим військом; бо до цього у вас є хист, і будете не менш корисний для нас, ніж був ваш покійний батько. A зa це ви дістанете мою дочку. Тільки стережіться герцога Гіза й у шлюбі, бо він подобається жінкам.

«І вони з ним сплять, — подумав Анрі.— Можете говорити навпростець, вельможна пані! Ми ж давно знайомі, і я добре знаю, з якою панною одружуюсь. Тільки моя матуся цього не знала», — шепнуло йому синівське серце. І він з викликом сказав:

— Тому ж то ви, вельможна пані, й відіслали Гіза звідси, коли я мав приїхати!

Стара відповіла ще спокійніше:

— До вашого весілля він повернеться. Часом буває краще, щоб молода дівчина не мала перед очима занадто привабливого чоловіка. Зате старій жінці, такій, як я, треба весь час за ним наглядати. Я волію держати всіх своїх ворогів гарненько вкупці, отут, у Луврі.

До тих ворогів, як неважко було здогадатись, вона залічувала й самого Анрі.

Такий виразний натяк міг би образити його: дарма що він дуже рано втратив ілюзії щодо людської природи, та в Катерини життя виходило аж занадто оголеним. Але, з другого боку, в ньому переважало почуття довіри, що помалу оволодівало ним від її слів. Коли вісімнадцятирічного юнака вшановують такою довірою, він врешті-решт і сам не зможе їй опиратись. «Принаймні мені самому нема чого боятись цієї славнозвісної відьми, та й моїй матусі вона нічого не підсипала у питво!» Ту хвилину, якби на столі стояла склянка з водою, він би не вагаючись випив її.

Та натомість пані Катрін дала знак, і зразу швейцарці розчинили зовнішні двері, й на порозі стало двоє дворян, які привели Анрі сюди. Трохи здивований, він попрощався й пішов за ними.

Цей раз він уже поговорив зі своїми супутниками. Один з них мав титул «перший дворянин короля» й звався де Міосен; вельми обережний чоловік, він навіть не признався, що є протестантом. Анрі сказав йому про те у вічі, бо знав деякі несхибні прикмети, що по них упізнавав одновірців. Він спитав, сміючись:

— Невже ви боїтесь парижан? Оце так нас не любить тутешній народ?

— Якби ж тільки народ, — відповів пан де Міосен загадково.

— Посоромтеся! Вам, першому дворянинові короля, годилось би мати більше гордості.

І нараз, покинувши обох супутників, Анрі швидко рушив уперед, бо в глибині виплеканого саду помітив Карла Дев'ятого; той був сам і розважався зі зграєю собак, що безперестану гавкали. Анрі ще здалеку гукнув його. Та король не почув, і Анрі звернув увагу на інше: він опинився якраз під вікнами того покою, звідки вийшов. Це ж той самий осяяний сонцем фасад у всій своїй неймовірній, чарівній красі, диявольська спокуса, коли хочете, чи принаймні омана чуттів. А тоді відразу прийшов здогад, що пані Катрін відпустила його саме в слушну хвилину, аж надто слушну для неї: коли він нарешті переконався, що вона не отруїла його матері. Якраз у ту мить, коли він їй повірив, вона його й відпустила. Вона бачила його наскрізь, зате він марно силкувався пробитись углиб її непроникних очей. І він злякався: в ньому знов ожило те почуття, з яким він увійшов до зали нагорі,— почуття судді й месника. «Убивця!» Він двічі стримався, не вигукнув цього слова, й не лише з обережності, як придворний хитрун, а й тому, що стара справді обморочила його, змусила повірити їй. Молодість у таких справах кепський порадник, принаймні його вона прирекла до безсилля!

Стоячи внизу, Анрі хутенько розшукав очима знайоме йому вікно. Ні, він таки не помилився щойно! Обличчя зникло, перше ніж він устиг як слід його розгледіти, і все ж він відчув, виразно відчув, що за ним стежили. Не спускали його з ока, хотіли впевнитися, чи збереглася ще його дитяча довіра. «Не зовсім, пані Катрін! Я знаю не все, і навіть того, як умерла моя мати, королева, не знаю напевне. Але я ніколи вже не забуду того, що з двох мистецтв вашої батьківщини — отруйництва й архітектури — ви обізнані тільки з одним. Ви лиха чарівниця — якщо ви взагалі чарівниця. Тут я маю спізнати, що таке страх, але не можу не сміятись. А про свого гладкого сина вона мені сказала, ніби він шаленець».

Уже багато повільніше рушив він до Карла Дев'ятого. Той ще не бачив його. А побачивши, тільки зиркнув скоса й зразу відвернувся до своїх собак, ніби його більше ніщо не цікавило. Два пси тим часом зчепилися гризтись, і він ще підцьковував їх покриками. І раптом гукнув крізь гавкіт:

— Я їх обох не люблю. Нехай загризуть один одного.

Зустрінутий такими словами, що здались йому не стільки нечемні, скільки дурні, Анрі повернувся, уже щоб відійти. Тоді Карл покинув свою розвагу і пішов за ним.

— Наварро! Що казала вам королева, моя мати? — спитав він, зиркнувши скоса.

Анрі здогадався: «А він тут дожидав мене з великою нетерплячкою!»

— Та ми розмовляли найбільше про черепи, а тоді ще вона сказала про якусь різанину, не знаю. Досить весело побалакали, і пані Катрін мені сподобалась, та й я їй теж.

Карл аж скинувся, весь затремтів і похитнувся.

— Ради бога, Наварро, я не хочу й слухати ні про яку різанину. Ось зовсім недавно двоє з моєї охорони замордували один одного, як оці злі собаки. У моєї матері, королеви, завжди повна голова всяких страхіть.

— А вона каже це саме про вас, — докинув Анрі, і зразу король Франції стулив рота, ба навіть сам знітився, аж поменшав. Коли він справді був шаленець, як запевняла Анрі його мати, то страх у нього був ще сильніший за шаленство. Він поблід як смерть, і блідість його здавалась аж жовтавою проти білого шовку вбрання. Аж коли Жаннин син побачив це, у нього зародився сумнів. Занадто очевидно було, що сумління у Карла нечисте. Вони з матір'ю оголошували одне одного божевільними, бо кожне боялося, що друге викаже якусь таємницю. Яку ж то? Анрі пригадалися слова друзів: «Ви будете другий. Скличте одновірців!» Звичайно, найрозумніше було б утекти в цього душогубського кубла, поки ще не пізно. «Забрати сестру — і геть звідси разом із кінним загоном! Та я цього не зроблю, бо приїхав сюди, навпаки, щоб спізнати страх, а крім того, он підходять дві панни, а перед ними два павичі в блискучому пір'ї, немов на повідках. Одна з них — Марго, рідна дочка отруйниці; — така була перша думка, що майнула у Анрі в голові. Але першу думку вже наздоганяла друга: — А з Марго виросла красуня!»

Сповнений радості, Анрі ступив до неї кілька кроків.

— Ох! Моя люба Марго! — вигукнув він голосно.

Карл Дев'ятий здивовано оглянувся, а потім начебто байдуже обернувся до своїх собак. Принцеса Валуа озвалась аж тоді, коли Анрі став перед нею. Вона сказала:

— Сподіваюсь, ваша подорож була щаслива?

— Я весь час мав перед очима ваш образ, — запевнив Анрі відразу. — Але насправді ви куди вродливіша, ніж на портреті. А хто ваша гарненька приятелька?

Замість відповіді Марго владно наказала:

— Панно де Сов[55]! Відведіть птахів назад.

Фрейліна плеснула в долоні, і павичі справді слухняно пішли поперед неї. Проте вона встигла дати оцінку цьому провінційному юнакові. Їй досить було одного насмішкуватого погляду з-під високих вигнутих брів. Це для жінок безпечна й легка здобич! «І в принцесиних руках, і в моїх», — подумала вона й пішла, дуже струнка й зграбна.

• Предыдущая
• 37/150
• Следующая