Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 38
- Предыдущая
- 38/150
- Следующая
— У неї занадто довгий ніс, — сказав Анрі, коли вона зникла з очей.
— А в мене? — відмовила Марго холодно, бо ніс у фрейліни був не довший, а тільки пряміший, ніж у неї самої.
Анрі зрозумів, що бовкнув не до ладу.
— А що губи в цієї Матільди надто тонкі, то вже напевне, — поправився він.
— У Шарлотти.
— От бачте, ви вже й виказали мені, як її звуть. — Анрі зрадів, що хоч так узяв гору над нею, бо виразно відчував у ній опір. — Мені до вподоби повніші уста, і щоб зуби були блискучі й не такі дрібні.— Це він сказав, дивлячись на її зуби, та раптом глянув їй просто в очі — однак не зухвало, подумала Марго; тобто не досить зухвало. Погляд його був ніжно-жагучий, він ніби намагався обняти її очима, але чемно й шанобливо, не так, як те звабливе дівча на розі вулиці. З товстоногої дівчинки Марго виросла досить-таки велична дама, що вміла викликати до себе пошану. Тому він і не брав її приступом, та й у неї очі зовсім не зробились затуманені й невидющі від любовної покори. «Дочка вбивці! — згадав він з раптовим острахом. — Виростала красунею, поки мати робила злочини!»
А Марго подумала: «Він усе-таки поглядає скоса на мої ноги!» Бо вона незгірш за Анрі пам'ятала те, що обіцяла йому ще в дитинстві, біля гойдалки, і він уже тоді хотів мати обіцяне. Що ж таке стало тепер між ними, чого він боїться? Та обличчя її, біле-біле, весь час лишалось погідне, як небо. Анрі не вмів так, як його матуся, розрізняти, де манірність і де білило. Правда, й Жанна визнавала, що постать у принцеси бездоганна, і такої самої думки був її син: йому навіть не вадило, що Маргарита Валуа надто туго зашнурована. Не міг син передбачити й того, що в неї колись відвиснуть щоки. Хоча тепер Марго не так мерехтіла перлами та діамантами, як тоді, в процесії, все ж вона здалась йому надзвичайно пишною й обіцяла всім його чуттям величезну втіху.
Він подумав: «Дарма, корч із себе принцесу! Однаково незабаром ми лежатимемо в одному ліжку».
В її гордовито піднесеній голові снувалися думки: «Чи спатиму я ще коли з Гізом? Навряд, бо цей мені подобається. Сільський юнак, та все ж королівський син, як сказала його мати».
А він знову подумав: «Марго, Марго, з Гізом ти більше не спатимеш, бо я тебе й сам угоноблю».
А вона тим часом уже давно почала латинською мовою холодний комплімент про його походи та бойові подвиги. Він тією ж таки мовою запевнив її, що його чарує її вченість, вихованість і велична постава. Кожне намагалося складати найвишуканіші речення, але думали обоє зовсім про інше.
І раптом Марго змінила тему.
— Ви щойно розмовляли з моєю матір'ю.
Анрі здригнувся, ніби заскочений на гарячому; бо хоч би що він казав чи думав, а почуття ним весь час володіло одне: «Дочка вбивці».
— Розмовляли віч-на-віч, — додала вона. — Про одну дуже сумну подію, як я здогадуюсь. Я вам глибоко співчуваю. — Її підмальовані синім повіки кліпнули кілька разів, нарешті блиснула й сльоза.
Анрі зразу вхопив її за руку й шепнув:
— Ходімо звідси! — бо здогадувався, що ззаду скоса поглядає на них її брат Карл. І він церемонно повів її широкою алеєю; та ледве-но звернули за живопліт, жадібно спитав: — А ви бачили перед смертю мою матусю? Від чого вона померла? Скажіть же! — напосідав він, бо принцеса, звісно, мовчала. — Але ви знаєте, що балакають? — не вгавав він. — Скажіть мені щиро, яка ваша думка! Ви не хочете сказати? О Марго! Недобре так.
Замість відповіді вона звернула у прохід між двома високими живоплотами, хоча то був лабіринт, де навіть у сонячний день панувала сутінь. Якесь почуття підказувало їй: краще хай він тепер не бачить її дуже виразно, та й вона його теж. Він ішов трохи позаду, за кожним кроком доторкався до неї, і вона чула на шиї його віддих.
— Мені нестерпно тяжко. Я немов блуджу в пітьмі й не знаходжу виходу. — Саме так блукали вони вузькими звивинами лабіринту. — Я завжди, завжди пам'ятав про тебе! — сказав він несподівано з таким трепетом, що вона аж спинилась і позирнула на нього: на очах у юнака блищали сльози. Ті сльози були, безперечно, щирі, але так само безперечно він сподівався, що вона нарешті розчулиться й скаже всю правду.
— Що ж я можу твердити сама… — почала вона, важко зітхнула й умовкла.
— Але у вас є якісь підозри? Якийсь сумнів?
— Ні! Ні! — Її голос заклинав його мовчати.
Та ніщо не допомогло.
— Ми ж маємо одружитися. Ви розумієте, чому я зараз не цілую вашого прекрасного лиця й не піднімаю вам сукні? У вас є від мене таємниця, сильніша за все.
Принцеса тільки застогнала. Та він не відступався.
— Я ще ніколи не палав такою жагою до вас, як тепер. Я любитиму тільки вас одну! — вигукнув він, сам у те вірячи. — Марго! Марго! Може, ви дочка тієї жінки, що вбила мою матір!
По тих словах запала тиша. Марго охопив глибокий ляк. Нарешті принцеса схлипнула, зрозумівши, якої нової, жахливої ціни набула вона для сина бідної королеви Жанни. З неї зробилась бозна-яка фатальна постать, породження трагедії, тоді як насправді вона була досить добродушна дівчина. Не могла опиратися своїм жаданням і якось навіть дістала за те прочуханку. Звикла до того, що при цьому дворі вбивають людей і що кожного, хто стане на заваді її матері, прибирають з дороги. Сама вона, живучи серед усього того, нітрохи не бентежилась і частенько закохувалась, тоді як поряд убивали.
— Може, ви дочка тієї жінки, — ще раз проказав він уже тільки для себе, як відгук на той холод у серці, що остерігав його перед новою пристрастю.
— Може, — сказала Марго якомога невпевненіше. Насправді вона й без доказів була глибоко переконана, що тут вчинено злочин, такий самий, як і всі інші. Вона не поділяла його сумнівів — і тому їй було шкода його, ще дужче шкода, ніж якби він був певен і кинув їй в обличчя звинувачення. Він був беззахисний, мав такі лагідні очі, матір йому вбила її власна мати, а він збирався забути це заради неї. Все це, а надто його невинність, узяло її за серце, воно сильно забилось, і Марго чекала, щоб він нарешті перейшов до діла й накинувся на неї.
Він і справді вже був готовий до того, вже навіть трохи підняв руки. Та в останню мить скрикнув з ляку, і вона скрикнула теж — лиш тому, що в ту хвилину їхні почуття були однакові. Але побачила вона зовсім не те, що він. Погляд його випадково заблукав у зелену сутінь одного закуточка, і йому здалось, наче звідти виступає якась постать, що хоче стати між ними двома. Вісімнадцятирічний юнак у нестямі закричав:
— Мамо!
Він сам не знав, як довго тривала та мана. Але враз відчув на своїх грудях жаданий, покірний тягар — Марго сама припала до нього й промовила, хлипаючи й сміючись:
— То ж просто дзеркало там поставлено, щоб іще дужче збивати з пантелику тих, хто заблудить у цьому лабіринті, і ти в ньому побачив тільки мене, свою Марго, більш нікого. А тепер я ось із тобою, бо я вже люблю тебе!
А сама думала: «Дві сльозини вже скотились у мене по щоках. Чи ж витримає білило?»
Анрі теж подумав: «Тепер їй Гіз уже не буде потрібен». І почав шпортатись у її широкій, напнутій на обручах сукні. Бо й охоплені найвищими почуттями люди нітрохи не забувають почуттів найнижчих.
Та обидві ці блюзнірські думки промайнули, мов безпорадні човни в розбурханому морі, а морем тим була жага. З усіх боків непроглядний морок життя, таємні злочини, й тільки вони двоє вирвалися звідти на крилах п'янкої бурі. Киньмося ж у це море, і хай більш ніхто не почує про нас! Так вони й завмерли в обіймах, і то була найпрекрасніша, єдино незабутня хвилина. Навіть через багато років, коли вони, вже постарілі, випадково зустрічались, після того як уже не раз між ними ставала зневага й ненависть, — навіть тоді вони раптом робились юнаком і дівчиною з лабіринту, з цих звивистих зелених ходів, сповнених важкими, густими пахощами.
Марго перша вивільнилася з обіймів. Вона просто знесиліла, бо ще ніколи не звідувала такої жаги. Та й Анрі сам не знав, що з ним діється. Навдивовижу, йому відразу стало соромно, і він уже ладен був посміятися з неї і з себе. За великим піднесенням настає збентеженість, і вони довго блукали тісними звивинами: навіть Марго не могла знайти виходу з лабіринту. А натрапивши зненацька на нього, зупинила Анрі й сказала:
- Предыдущая
- 38/150
- Следующая
