Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих - Страница 36

• Предыдущая
• 36/150
• Следующая

— Давай докази! — закричав Анрі, тупнувши ногою. — А то жодному слову не повірю!

Тоді лікар і справді видобув якийсь напір, згорнений у дудочку, подав його синові небіжчиці, і Анрі прочитав на тому папері материне ім'я, написане її власною рукою — щодо цього він не мав сумніву. А вище було записано іншою рукою її розпорядження — таке, як щойно повідомив лікар.

— Ну, і що ж ви знайшли? Кажи швидше, я хочу знати!

Цього разу відповів йому хірург:

— У тілі все, що передбачив пан Кайяр: затвердіння в ураженій легені й пухлину, що прорвалась і призвела до смерті. А в голові — оце.

Ніби штукар, що зробив вдалий фокус, він усміхнувся й показав на стіл, де вже лежав великий, покреслений якимись лініями аркуш. Щойно там була гола стільниця. Анрі придивився ближче й злякався: на папері виступив намальований череп, череп його матері. А хірург доповідав:

— Відпилявши голову королеві…

— В моїй присутності,— квапливо докинув лікар.

— …бо інакше не можна було розкрити черепа, — я його розпиляв і під тім'яною кісткою побачив такі пухирі, наповнені водянистою рідиною, що вилилась під зовнішню оболонку, напевне, ще за життя померлої.

— Це, певне, й було причиною лоскоту, бо інакше його не можна з'ясувати, — зауважив лікар.

Хірург штовхнув його під бік і провищав:

— От він, бачте, з'ясував. А я б не зумів. Я тільки малюнок зробив. Бачите, ось, де мій палець?

Але високий, що зберігав урочистий вигляд, безцеремонно відіпхнув руку низенького, і той аж посинів із злості.

Поки лікар докладно, з якнайщирішим переконанням тлумачив лінії та крапки на малюнку, Анрі слухав його, але водночас стежив за пані Катрін. Вона спочатку теж із великою увагою схилялась над аркушем, хоча напевне бачила його не вперше. Та що зрозуміліша робилась недуга її доброї приятельки, то далі відхилялась від малюнка пані Катрін, аж поки зовсім випросталась у своєму прямому кріслі.

— Випадок такий рідкісний, — зауважив лікар, — і такого підозрілого характеру, що мій учитель і попередник напевне припустив би тут дію чарів. Одначе я складаю все на природу й на волю божу.

Тоді пані Катрін кивнула головою й зиркнула на сина своєї доброї приятельки; він побачив обличчя добродушної, простої жінки, досвідченої й, коли хочете, мудрої, але безсилої щось тут з'ясувати і щиро стурбованої незбагненною неласкою життя. «Якби ж я міг проникнути в глиб цього погляду, — подумав син отруєної Жанни — чи, може, зовсім і не отруєної? — Все здається аж занадто природним. Що лікар говорить щиро — нема сумніву, але ж так само нема сумніву, що знання його обмежені. Ці пухирі під черепом у моєї матусі — звідки вони взялись? Від отрути? О, якби я міг проникнути в глиб цього чорного погляду й своїми руками помацати, що там ховається! Якби мені певність!»

Боротьба в його душі навряд чи втаїлась від розумної старої, вона тільки не дала нічого взнаки. Вона поводилась так, ніби хотіла тільки не ятрити синівського горя. Зразу вона кивнула обом медикам, і ті вклонились, як перше, й відійшли з таким самим виразом смутної гідності. А потім дала йому час зібрати докупи думки — навіть трохи забагато часу, бо його ненависть, що вже була захиталася, повернулась до нього, тверда, як і раніше. Син згадав про обидва розпечатані листи: адже мати вмерла після того, як їх відіслано! Сам того не тямлячи, він почав великими кроками ходити по залі туди й сюди. Пані Катрін спокійно стежила за ним очима, і він знов спантеличився, помітивши це. Він раптово зупинився перед нею в зухвалій, нешанобливій поставі, згорнувши на грудях руки. Все ж таки слово «убивця» мало злетіти з його уст; він ще ніколи не був такий близький до цього, як ту мить. Та стара випередила його, спинила вибух. Вона заговорила дуже повільно й мирно:

— Любе дитя, ви тепер знаєте стільки, як і я, і в мене спокійніше на серці. Мені було дуже втішно бачити, як ви помалу переконувалися. І тепер ми можемо забути своє горе й звернути думки до радісного майбуття.

— А як же череп? — погрозливо кинув Анрі в її обличчя, важке й сіре, мов свинець. Тоді пошукав очима на столі, та аркуша з малюнком уже не було. Від подиву у нього аж руки опустились. І пані Катрін уперше дозволила собі всміхнутись — навіть досить глузливо. Той усміх ніби промовляв: «Бачте, дитя моє, ви навіть цього не допильнували».

Навдивовижу, ця поразка заспокоїла Анрі, зразу настроїла його по-діловому. «Що я можу вдіяти! Вона сильніша. Треба з нею порозумітися!» І вмить він забув про ненависть і недовіру, ніби сховав і те, й те в кишеню. З його вдачею йому було неважко це зробити. Відчувши полегкість, він сів навпроти старої королеви, і вона схвально кивнула йому головою.

— У мене для вас є багато приємного.

Анрі не відповів, і вона повела далі:

— Тепер ми вже друзі, і я можу сказати вам відверто, чому я хочу віддати за вас дочку. Я це роблю через герцога Гіза, бо він міг би стати небезпечним для мого дому. Він учився разом з вами в школі; ви, певне, знаєте, що останнім часом Анрі Гіз усіляко намагався стати улюбленцем паризького люду. Він удає з себе більшого християнина, ніж я, а я ж таки справді захищаю святу церкву.

У її непроникних очах ледь блиснула якась іскорка, і Анрі забув, що марно хотів зазирнути в них аж до дна; він подумки засміявся разом з нею, бо вона принаймні визнала своє безвір'я, і це було йому до вподоби. Зневага до лицемірного фанатизму зближувала його з Катериною Медічі. А втім, вона зразу й споважніла:

— Але цим він досяг того, що папа й Іспанія допомагають йому. На їхні гроші цей нікчемний лотарінжець міг би спорядити проти мене численне військо. І навіть більше: якщо він і далі так поводитиметься, то ще, чого доброго, збунтує Париж. І це ще не все — він може найняти вбивць. А чого він досягне врешті-решт? Що Франція стане іспанською провінцією.

Пані Катрін не думала про те, що її випадково слухає якийсь там незначний молодик. Вона віддавалась найбільшій своїй насолоді — перелітала думкою через безодню.

— Я теж могла б догодити іспанському королю, — тихо промовила вона. — Він дорікає мені за те, що я поблажлива до своїх протестантів.

Пані Катрін довгенько про щось думала, ворушачи стуленими тубами. І це насторожило Анрі ще дужче, ніж її слова. Найняти вбивць? Так це ж і вона змогла б! Тільки їй це ні до чого, бо вона сама чудово вміє своєю пухкенькою рукою наколотити питва. Анрі пильно дивився на неї, і вона незабаром завважила те.

— Мої протестанти дорогі мені, як і всі інші французи, — сказала вона знову зовсім недбало, а потім додала зі спокійним притиском: — Я ж королева Франції.

— Це ваш син король, — необачно поправив її Анрі — власне, лиш тому, що згадав, як мати розповідала про короля та його кровотечі. Обидва ще живі брати Карла Дев'ятого були теж приречені на цю недугу, а сам Карл уже хворів на неї. «А хто, власне, ця самотня стара жінка, що в неї один по одному вмирають сини? — подумав Анрі,— Насправді всі інші французи так само чужі їй, як і ми, протестанти». А вголос він сказав:

— Вельможна пані, який гарний замок ваш Лувр! Але все, що дає йому красу, прийшло з вашої батьківщини. Архітектура його італійська. — А подумки додав: «Як і мистецтво готувати отрути».

Катерина тільки здвигнула плечима: те з двох мистецтв, яке він назвав, було зовсім незнайоме їй. До того ж вона зовсім не любила своєї Флоренції, бо замолоду набралась там лиха і її звідти вислано[54]. Пані Катрін завжди вміла бути тільки собою, і в цьому полягала її сила — поки тієї сили вистачало.

Тепер вона вже дивилась на юнака підозріливо:

— Ви згадали про короля. Хіба ви бачилися з ним раніше, ніж зі мною?

Анрі жваво заперечив. Катерина ще дужче стишила голос: того, що вона казала, не повинні були чути навіть вартові-швейцарці, хоч вони б однаково нічого не зрозуміли.

• Предыдущая
• 36/150
• Следующая