Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 42

• Предыдущая
• 42/61
• Следующая

Одначе Фе­сен­кові очі не вда­ва­лись на той м'який го­ло­сок; він пильно розг­ля­дав пиш­ну шов­ко­ву блу­зу на Хрис­тині. Блу­за бу­ла до­ро­га, сіро­го делікат­но­го кольору.

По блузі бу­ли роз­ки­дані польові маківки, не­на­че тільки що вир­вані на полі в житі. Блу­за вкри­ва­ла пишні гру­ди та бюст, пов­ний, як в Діани. Бо­ро­давкіна та­ки вислідку­ва­ла стеж­ку, по котрій побігли Фе­сен­кові очі.

- Вибачайте, Фе­сен­ку, що я де­мок­рат­ка: не вби­ра­юсь в шов­кові блу­зи на дачі та ще й в бу­день, я взя­ла на ку­пан­ня тільки дві прос­тенькі блуз­ки.

Фесенко нічо­го не про­мо­вив і тільки пос­та­вив рот, як бук­ву о: не знаю, мов, чи то доб­ре, чи по­га­но.

- Мама при­вез­ла в скрині аж сім блуз, - за­ле­пе­та­ла ма­ленька до­неч­ка Бо­ро­давкіних, Зю­зя, - бо в тижні сім день: по­неділок, вівто­рок, се­ре­да…

Ніхто не звер­нув ува­ги на ди­тячі сло­ва; усі не­на­чеб­то їх не чу­ли. Од­на­че Зю­зя вда­ла­ся в сво­го та­ту­ня й по­ча­ла ви­ка­зу­ва­ти й інші до­мові сек­ре­ти.

- Тьотя Хрис­тя да­ла нам на че­ре­ви­ки сто кар­бо­ванців, а ма­ма спра­ви­ла собі ок­са­ми­то­вий бур­нус та на­ку­пи­ла ка­пе­люшів з пе­ра­ми. А пе­ра такі здо­рові! здо­рові та зак­ру­чені, як у на­шо­го півня хвіст, - ле­пе­та­ла Зю­зя.

- Одарко! Йди та візьми ди­ти­ну! Час її на­поїти чаєм, - гук­нув на ба­бу Бо­ро­давкін. Він бо­яв­ся, щоб ма­ленька Юд­ка не ви­ка­за­ла яких ще цікавіших сек­ретів.

Коло две­рей сто­яла Одар­ка. Во­на прибігла й по­тяг­ла за ру­ку Зю­зю, сти­да­ючи дівчин­ку: «А, бе! По­га­но! о, бе! що то ти го­во­риш? о, бе! ов­ва! не го­во­ри так!» - сти­да­ла ба­ба ма­леньку дівчин­ку. Щоб за­тер­ти ди­тя­чу неп­риємну роз­мо­ву й на­тя­кан­ня, Бо­ро­давкін по­чав роз­мо­ву за Ма­ню Нав­роцьку.

- Жінко! - обер­нув­ся Бо­ро­давкін до жінки. - Скільки ти­сяч пок­ла­ла в банк Нав­роцька для своєї доч­ки Мані?

- Двадцять п'ять ти­сяч, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Я са­ма ба­чи­ла на свої очі, як во­на за­пи­су­ва­ла. Біле­ти її дані на схо­ван­ку в банк.

Фесенко підвів бро­ви ви­со­ко й нас­то­ро­чив ву­ха.

«Правда, пев­но, прав­да, ко­ли й Бо­ро­давкіна ба­чи­ла; ця, надісь, не збре­ше», - по­ду­мав Фе­сен­ко.

- Гей, ви, ка­ва­ле­ри! не знаєте, де ра­ки зи­му­ють, - обізва­лась Хрис­ти­на, обер­та­ючись до Фе­сен­ка. - Фе­сен­ку! в вас очі ясні, як брильянти, але, ма­буть, у вас по­лу­да на очах, що ви нічо­го не ба­чи­те й не примічаєте.

Фесенкові не спо­до­бав­ся та­кий кру­тий комплімент; він змор­щив бро­ви, підняв но­са й скри­вив гу­би набік.

Різкі Хрис­ти­нині комплімен­ти йо­го зас­ти­ла­ли тро­хи й збен­те­жи­ли.

- Вибачайте! в ме­не очі без по­лу­ди, - ска­зав Фе­сен­ко й зняв пенс­не.

- Ви га­няєтесь за Са­нею. Що ви знай­шли в неї путнього? - по­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Ні до­лад­ної й по­каз­ної пос­таті, ні бюс­та. Чва­ниться раз у раз своїм ро­зу­мом та но­ситься з тою на­укою, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою.

Бородавкіна підня­ла го­ло­ву й вип­ну­ла свій бюст. Ди­вись, мов­ляв, чи та­кий же бюст в твоєї Сані, як у ме­не?

- Сватайте Ма­ню Нав­роцьку. Ви знаєте, що я повіто­ва сва­ха, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - До Сані ви не дос­та­не­те, як не дос­та­не­те зу­ба­ми сво­го ліктя.

«Ой, го­во­рить, на­че сільська мо­ло­ди­ця! Зовсім зди­чавіла в сте­пах оця ко­лиш­нясь інсти­тут­ка», - по­ду­мав Фе­сен­ко й го­лос­но засміявся.

- До Сані тре­ба дов­ших зубів, - тяг­ла далі Хрис­ти­на. - В Ко­маш­ка довші зу­би, ніж у вас. А ви беріть Ма­ню: двад­цять п'ять ти­сяч і дім! Ццц!..

«Двадцять п'ять ти­сяч і дім, - по­ду­мав Фе­сен­ко. - Прав­ду ка­же оця по­то­ро­ча; тре­ба сва­тать дівчи­ну, бо хтось не­за­ба­ром вхо­пить, як шу­ляк кур­ча».

І він був ла­ден бігти до Нав­роцьких і та­ки за­раз про­си­ти Ма­ни­ної ру­ки.

Бородавкін дос­тав кар­ти й ки­нув на стіл.

- А по­ки що пе­ре­киньмо ли­шень кар­та­ми разів зо два, зо три, - ска­зав Бо­ро­давкін. - А ви, Фе­сен­ку, та­ки ска­же­те мені про ті… лис­ти.

- Добре, доб­ре, доб­ре! не­хай ко­лись потім… - ска­зав Фе­сен­ко.

- За які це лис­ти? - спи­та­ла Хрис­ти­на і знов якось хит­ро осміхну­лась.

- Та то нісенітни­ця. - обізвав­ся Фе­сен­ко.

В Бо­ро­давкіна аж очі біга­ли, аж горіли. Хрис­ти­на зир­ну­ла на йо­го й за­ре­го­та­лась.

«Пограю в кар­ти тим ча­сом, бо в Нав­роцьких са­ме си­дить Ко­маш­ко. Не хотілось би мені з ним сти­ка­тись, - ду­мав Фе­сен­ко. - Сон­це ста­не на вечірньому прузі, тоді піде­мо до Нав­роцьких й вип­ре­мо звідтіль Ко­маш­ка».

Фесенкові ви­па­ла парт­не­ром Хрис­ти­на, але те­пер йо­му бу­ли не в думці кар­ти. Він ки­дав ни­ми зне­хо­тя, грав нев­важ­ли­ве і ро­бив стра­шенні по­мил­ки.

«Двадцять п'ять ти­сяч, ще й дім, та ще й гар­ненький дім!» - ми­готіло в йо­го го­лові, і за­ва­жа­ло йо­му, й не да­ва­ло звер­та­ти ува­гу на кар­ти.

Карти летіли на стіл, а пе­ред Фе­сен­ко­ви­ми очи­ма на зе­ле­но­му сукні, ніби цят­ки, ми­готіли асиг­нації кольору ве­сел­ча­но­го, цілі ку­пи асиг­націй, срібла, червінців. Червінці тілки дра­ту­ва­ли йо­го гру­бу фан­тазію.

«Наберу гро­шей, піду вго­ру по службі, вхоп­лю в ру­ки ви­со­кий адміністра­тив­ний пост. Мені да­дуть за служ­бу конфіско­вані од по­ляків, будлі-де на Во­лині або на По­долі, се­ла, ліси…»

Фесенко усе ма­рив, не­на­че нічо­го не чув, ки­дав кар­та­ми, як спро­сон­ня. Мрії сно­ви­га­ли при­чеп­ли­во в йо­го го­лові без­пе­рес­тан­ку.

«Куплю дім в Одесі з мар­му­ро­ви­ми схо­да­ми; схо­ди вис­те­лю до­ро­ги­ми ки­ли­ма­ми, обс­тав­лю усі східці пальма­ми. На две­рях пос­тав­лю швей­ца­ра з бо­ро­дою до по­яса в зо­ло­тистій лівреї… Дер­жа­ти­му гар­ну ка­ре­ту, куп­лю баскі коні, щоб чор­та­ми гну­ли шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зля­жусь в ка­реті з га­ванською си­га­рою в зу­бах, роз­тяг­ну но­ги…»

Фесенко вип­нув гру­ди, прос­тяг під стіл но­ги й торк­нув Бо­ро­давкіну в че­ре­ви­ки. Бо­ро­давкіна приж­му­ри­ла до йо­го очі й со­ло­денько осміхну­лась. Він навіть то­го не примітив.

«Найму до­ро­го­го ку­ха­ря; ма­де­ру ви­пи­шу прос­то з ост­ро­ва Ма­де­ри, хе­рес з Іспанії. Куп­лю цей горб і пос­тав­лю да­чу, як цяцьку… Або на дідька мені да­ча! Поїду в Рим, в Не­аполь, в Па­риж. Поїду в Англію їсти прав­диві біфштек­си. Звідтіля заїду в Не­аполь на ви­ног­рад та апельси­ни. За­вер­ну в Іспанію до ан­да­лу­зя­нок. Ка­жуть, в Ан­да­лузії во­гонь-дівча­та! Ух!

Жінка не­хай си­дить до­ма та ма­лює кар­ти­ни… Під'їду ка­ре­тою до гу­бер­на­то­ра. Швей­цар ска­же: «Ва­ше пре­вос­хо­ди­тельство! йо­го пре­вос­хо­ди­тельство вас ждуть!» Гу­бер­на­тор вибігає до ме­не, дрібненько сту­па­ючи, ха­пає ме­не за ру­ку обо­ма ру­ка­ми. Ви­хо­дить гу­бер­на­тор­ша, ро­бить мені оч­ки… Бу­ду во­ди­тись з ге­не­ра­ла­ми, сам ста­ну ге­не­ра­лом! Фу, фу! По­ка­жу ж я шик! І за нас світ не­за­ба­ром за­го­во­рить! Пригніти­мо тоді Ко­машків до самісінької землі; кла­няй­тесь, мов, нам! пла­зуй­те ко­ло на­ших ніжок!»

- Чи ви осліпли? чи ви спи­те? А мо­же й здуріли? Оце ди­во, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви хо­ди­те? На­що жир, ко­ли тре­ба дзвінки або ви­на? - ре­пе­ту­ва­ла сер­ди­то Хрис­ти­на. - Це, ма­буть, двад­цять п'ять ти­сяч вас за­па­мо­ро­чи­ли.

«Добре вга­дує оця ле­да­щи­ця», - по­ду­мав Фе­сен­ко не­на­че про­ки­нув­шись. Фе­сен­ко стра­шен­но прог­рав­ся в той раз. Бо­ро­давкін з ве­се­ленькою міною на ви­ду загріб виг­рані гроші; він мав за­га­лом по­ло­ви­ну своїх за­робітків з карт і хар­чу­вав сім'ю ти­ми до­дат­ка­ми до служ­бо­вих за­робітків.

Покинувши Фе­сен­ка та Бо­ро­давкіна, Ко­маш­ко з Мав­родіним шви­денько пішли ву­ли­цею на го­ру до мо­нас­тирської гос­ти­ниці. Ко­маш­ко, розд­ра­то­ва­ний на­хаб­ним Фе­сен­ком, дов­го не міг зас­по­коїтись. Він не йшов, а сли­вень біг на го­ру. Мав­родін лед­ве всти­гав поспіша­ти за ним.

• Предыдущая
• 42/61
• Следующая