Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 43

• Предыдущая
• 43/61
• Следующая

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Чо­го це ви так біжи­те? - спи­тав в йо­го Мав­родін і при­дер­жав за ру­ку. Я лед­ве поспішаю за ва­ми.

- Втікаю од ли­хо­го чо­ловіка, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Та­кий мо­ло­дий хло­пець, тільки що вий­шов з універ­си­те­ту, а вже та­кий на­хаб­ний, та­кий збав­ле­ний! Один вид та­ко­го нікчем­но­го чо­ловіка збу­рює усю ду­шу.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Не зачіпай­те ви ото­го Фе­сен­ка, - ска­зав Мав­родін. - Ви знаєте, який те­пер не­без­печ­ний час. Оці Фе­сен­ки по­ко­па­ють кру­гом вас ями, а ви нез­чуєтесь, як впа­де­те в ті ями.

- Як не зачіпа­ти! Тре­ба би­ти йо­го, по чо­му влу­чиш, тре­ба ка­ту­ва­ти ли­хих лю­дей; пи­са­ти за їх, кри­чать на ввесь світ, щоб лю­де зна­ли їх, сте­рег­ли­ся їх, ка­ра­ли гро­мадським осу­дом, - го­во­рив Ко­маш­ко го­лос­но на усю ули­цю.

- Голубчику! не кричіть, бо те­пер і стіни й оці мир­шаві акації слу­ха­ють. Ви лю­ди­на пал­ка, щи­ра, одк­ри­та, а ці лю­де хитрі, по­тай­ні. Те­пе­реч­ки навіть такі нікчемні не­ве­личкі людці, як, приміром, Фе­сен­ко, з'їдять вас без солі… Ми втра­ти­мо луч­чих лю­дей, лю­дей інтелігент­них, і нічо­го не вдіємо, - обізвав­ся Мав­родін сти­ха.

- Невже нам тільки мов­ча­ти та ди­ви­ти­ся! - обізвав­ся Ко­маш­ко вже тихіше. - Ку­ди не глянь, скрізь ба­чиш здирст­во, не­чесність, гру­бу ма­теріальність, егоїстичність або ба­чиш при­шиб­ле­них лю­дей, лю­дей нуж­ден­них, убо­гих. І тільки де-не-де бли­щать вогні…

- І ті вогні згас­нуть, бо їх по­га­сять, як не бу­де­те сте­рег­тись. Я син грецько­го куп­ця й ро­зумію, як тре­ба в житті бра­тись на хит­рощі, щоб не заг­руз­ну­ти в багні, - обізвав­ся Мав­родін.

- Я й за­був, що ви хит­ро­ум­ний Уліс. Але я бо­юся, щоб ви ча­сом з своїми хит­ро­ща­ми не при­таїли­ся та й не зас­ну­ли з своїми іде­ала­ми десь у за­кут­ку. Тре­ба вой­ду­ва­тись, бо­ро­тись та вик­ру­чу­ва­тись. Те­пер час бо­ротьби, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Не час одк­ри­тої борні те­пер. Про­лазьте то ско­ком, то бо­ком поміж Фе­сен­ко­ви­ми та інши­ми яма­ми, то, мо­же, щось і зро­би­мо для письменст­ва, для на­ро­ду, для йо­го просвіти та ма­теріально­го доб­ро­бут­тя.

- Хитрий ви з біса! - ска­зав Ко­маш­ко.

Він вже тро­хи про­хо­лов і зас­по­коївся. Спи­нив­шись під акаціями, він ски­нув ка­пе­люш і об­тер хус­точ­кою га­ря­чий піт з ло­ба.

Приятелі розійшли­ся. Ко­маш­ко пішов до Нав­роцьких. Мав­родін по­вер­нув гу­ля­ти над мо­ре. До Бо­ро­давкіна він не пішов, щоб ча­сом не стик­ну­тись з Фе­сен­ком.

Комашко зай­шов в но­мер і не зас­тав Нав­роцьких до­ма. Гор­нич­на ска­за­ла, що па­ни пішли гу­ля­ти на го­ри над мо­ре, а пан­ни побігли ку­па­тись.

Комашко пішов че­рез мо­нас­тирський го­род і і вглядів над го­рою ста­ро­го Нав­роцько­го та йо­го жінку. Во­ни сиділи на ка­мені й ди­ви­лись на мо­ре. Він побіг до їх. «Якраз ви­пав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­ри­ми на­са­моті за свою спра­ву», - по­ду­мав Ко­маш­ко.

- Добривечір вам! - про­мо­вив Ко­маш­ко, кла­ня­ючись Нав­роцькій та Нав­роцько­му.

- Доброго здо­ров'ячка! От нес­подіва­ний і завж­ди і сподіва­ний для ме­не гість! - ска­зав Нав­роцький, схо­пив­шись з місця й по­да­ючи йо­му обидві ру­ки.

Комашко привітав­ся до Нав­роцької. Во­на по­ка­за­ла хо­лод­ним пог­ля­дом, хо­лод­ною міною, що Ко­маш­ко був для неї не тільки нес­подіва­ний, але й не­ба­жа­ний гість.

- Сідайте, будьте лас­каві, ко­ло нас, про­ти не­ба на землі, як ка­жуть на селі: отут на ка­мені, - ска­зав Нав­роцький.

Комашко сів по­руч з Нав­роцьким.

Навроцька пин­дю­чи­лась і ди­ви­лась пильно на мо­ре, не­на­че во­на вгляділа там якесь ди­во.

- Чи дав­но вер­ну­лись з Ки­ши­не­ва? - спи­тав Ко­маш­ко в Нав­роцько­го.

- Вчора. По­за­ла­ту­вав де­які дірки в кан­це­лярії та й ма­хо­нув на Ве­ли­кий Фон­тан до своїх, - ска­зав Нав­роцький. - На ли­хо, ще й предсіда­тель наш мах­нув на ціле літо за гра­ни­цю; ро­бо­ти в ме­не по самісіньку шию.

- А де ж Олек­санд­ра Ха­ри­тонівна та Марія Ха­ри­тонівна? - спи­тав­ся Ко­маш­ко.

«Нащо йо­му моя Ма­ня зда­ла­ся? Чи не ду­має він ча­сом прис­ва­та­тись до моєї Мані? Ма­буть, про­чув та роз­ню­хав, що в неї двад­цять п'ять ти­сяч при­да­но­го… Я йо­му по­ка­жу Ма­ню!» - ду­ма­ла Нав­роцька, на­су­пив­ши бро­ви.

- Харитоне Ки­ри­ло­ви­чу! Я прий­шов до вас з ве­ли­ким зад­ля ме­не інте­ре­сом. Я люб­лю Олек­санд­ру Ха­ри­тонівну і про­шу в вас її ру­ки. Про­шу за це й вас, Раїсо Ми­хай­лівно, - обер­нув­ся Ко­маш­ко до Нав­роцької з делікат­ності.

- Голубчику! Вікто­ре Ти­то­ви­чу! - крик­нув Нав­роцький і схо­пив­ся з місця. - Кра­що­го зя­тя для своєї Сані я й не ба­жаю.

Комашко встав і собі з місця. Нав­роцький об­няв йо­го й тричі поцілу­вав.

«Ще й цілується… Ото ве­ли­ка радість! Чи то вар­то?» - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- А ви, Раїсо Ми­хай­лівно, не бу­де­те про­ти ме­не? - спи­тав­ся Ко­маш­ко в Нав­роцької.

- Я?.. Я нічо­го не маю про­ти вас. Та я й не ма­ти для Сані. Во­на ме­не ні в чо­му не слу­хає і в цьому ділі, на­пев­но, не пос­лу­хає, - ска­за­ла Нав­роцька, цідя­чи сло­ва не­на­че че­рез гус­тий ціди­лок.

- Хоч бу­де з ким по­го­во­ри­ти по щи­рості, - ска­зав Нав­роцький. - А то знаєте, як у нас бу­ває: гм… гм… з па­на­ми го­во­ри, та й бійся; з то­ва­ри­ша­ми го­во­ри по­ло­вин­кою язи­ка; з на­чальством го­во­ри тільки кінчи­ком язи­ка; з чу­жи­ми го­во­ри обач­но й сте­ре­жись; тільки з жін… - ска­зав Нав­роцький та й за­мовк і при­ку­сив язи­ка, зир­нув­ши на жінку ско­са.

«О! вже за­ля­пав не кінчи­ком язи­ка, а цілим ло­пат­нем до са­мої пельки», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Ота маш­ка­ра на мені при лю­дях на­му­ля­ла вже доб­ре що­ки, - знов обізвав­ся Нав­роцький. - А пе­ред ва­ми, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, мені якось вольніше го­во­рить. Са­ня вас лю­бить, - я це знаю, але, бач­те, в те­перішніх де­яких дівчат увійшов який­сь но­вий дух, хоч дух не злий; во­на мо­ро­чить ме­не з ти­ми ви­щи­ми кур­са­ми. При­па­ла їй охо­та вчи­тись в універ­си­теті.

- Я за це знаю. І цей універ­си­тет став мені на до­розі до щас­тя. Але я не про­ти універ­си­те­ту, - ска­зав Ко­маш­ко.

- А я б хотів, щоб моя Са­ня не втра­ти­ла вас; бу­де мені шко­да вас, - ска­зав Нав­роцький і чо­гось зас­му­тив­ся. - Ска­за­ти прав­ду, Са­ня та­ки лю­бить пос­та­ви­ти на своєму, бо во­на та­ки нез­дат­ли­ва, а я їй ні в чо­му доб­ро­му не спи­няю й не за­ва­жаю їй.

В той час по вузькій стежці, що ви­ла­ся по крутій горі, йшли з ку­пан­ня Са­ня та Ма­ня з гор­нич­ною.

Навроцький вглядів їх і мах­нув до їх ру­кою: йдіть, мов, швид­ше, гос­тин­ця дам. Пан­ни вий­шли на го­ру. Ко­маш­ко побіг їм на­зустріч і привітав­ся до їх. Він гля­нув на Са­ню, і йо­го зда­ви­ло ко­ло сер­ця. Са­ня зблідла, схуд­ла. Що­ки по­за­па­да­ли, очі при­гас­ли, і тільки на се­ре­дині блідих уст при­таївся рум'янець, не­на­че на лис­точ­ках рожі в осе­ред­ку, що в'яне й по­си­хає на сонці в стра­шен­ну спе­ку.

«Ще місяць пе­ред цим бу­ла свіжа, як квітка цвіла, а те­пер та­ка ста­ла, як квітка в'яла», - по­ду­мав Ко­маш­ко й зітхнув. Він про­чи­тав на її блідо­му ви­ду, як у прозірній книжці, усі му­ки, які во­на пе­ре­терпіла за той місяць, до­га­давсь, що во­на ду­же пе­ре­пе­ча­ли­лась.

Тілиста Ма­ня сіла, при­ту­ли­лась до ма­ми­но­го пле­ча й од­са­пу­ва­ла. Са­ня ніби впа­ла на камінь ко­ло батька.

- Саню, моя ди­ти­но! Віктор Ти­то­вич про­сить твоєї ру­ки. Я кра­що­го зя­тя для се­бе не ба­жаю. Що ти ска­жеш нам на ці сло­ва? - спи­тав батько в Сані.

Саня те­пер при­ди­ви­лась до Ко­маш­ка при світі сон­ця. Він сто­яв пе­ред нею з блідим ли­цем, з за­па­ли­ми очи­ма. Гост­рий блиск йо­го очей згас. Во­на вга­да­ла по йо­го очах усі му­ки йо­го сер­ця й тро­хи не зап­ла­ка­ла.

- Вікторе Ти­то­ви­чу! Ви знаєте мої дум­ки, мої мрії, мої ба­жан­ня. Я не пос­туп­люсь ни­ми ні за яке щас­тя в світі, бо я на­ва­жи­лась до­бу­тись сво­го, - ска­за­ла Са­ня.

• Предыдущая
• 43/61
• Следующая