Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 41

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая

- Ат! то нісенітни­ця, - бовк­нув Фе­сен­ко.

- Та скажіть-бо, го­луб­чи­ку! Бач­те, який ла­сий сек­рет я вам ска­зав, - бла­гав Бо­ро­давкін.

Його сірі ве­ликі очі аж бла­га­ли, не­на­че в ди­ти­ни, що пес­титься та ла­щиться до ма­ми й про­се со­лод­ко­го гос­тин­ця.

- Ет! не­хай потім, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- Та скажіть-бо мерщій, бо кор­тить. Нев­же вам труд­но ска­за­ти кілька фраз? Ій-бо­гу, я ніко­му не ска­жу! Бо­жусь і при­ся­га­юсь! Жінці навіть не ска­жу, - про­сив Бо­ро­давкін.

- Нехай потім. Сек­рет не вте­че, а ми не пом­ре­мо так швид­ко, - одрізав Фе­сен­ко.

- А як пом­ре­мо? Ми усі під бо­гом хо­ди­мо, - аж бла­гав Бо­ро­давкін.

Стежка кру­ти­лась по гор­би­кові й до­ве­ла до дачі Бо­ро­давкіна; то бу­ла прос­та міщанська ха­ти­на-ма­зан­ка.

- От і на­ша дач­ка! - про­мо­вив Бо­ро­давкін.

- Де? - спи­тав Фе­сен­ко, бо вже більше й хат не бу­ло.

- Та оця ж ха­ти­на. Ми жи­ве­мо в де­мок­ра­тичній дачі; бач­те, моя жінка лю­бить ідилію, - ска­зав насмішку­ва­то Бо­ро­давкін.

Фесенко зак­ру­тив но­сом і змор­щив гу­би, не­на­че по­куш­ту­вав кис­лиці. Од­на­че він му­сив йти за своїм по­во­да­то­рем в ту ідилію.

Хатина сто­яла край спус­ку до мо­ря на гор­би­ку. Горб був обс­ма­ле­ний сон­цем, як ци­ган. По гор­би­ку стир­ча­ли бу­дя­ки та ко­люч­ки. Тільки ко­ло ґанку рос­ли дві старі акації та в горідчи­ку за ха­тою зе­ленів ста­рий во­лоський горіх, єди­на ок­ра­са то­го гор­ба.

Бородавкін привів Фе­сен­ка до ґанку. Ґанок був нап­ну­тий з двох боків і звер­ху па­ру­си­ною. Пе­редній бік був зовсім не зас­ло­не­ний. В ґанку сто­яв стіл. Ко­ло сто­ла сиділи Бо­ро­давкіна та Хрис­ти­на. Фе­сен­ко став пе­ред ґанком, зняв циліндер і привітав­ся до дам.

- О! сли­хом сли­ха­ти, ввічі ви­да­ти! - гук­ну­ла Хрис­ти­на з-за сто­ла. - Чо­го це ви не­на­че зблідли й по­марніли на лиці? Чи не сни­лось вам ча­сом цеї ночі щось страш­не, чуд­не, знаєте, - та­ке кост­ру­ба­те? - Хрис­ти­на не до­го­во­ри­ла. Во­на на­тя­ка­ла йо­му на лис­ти.

- Ні, нічо­го не сни­лось. Я сплю так міцно, що й сни ме­не не бе­руть, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- А мо­же, з ва­ми тра­пи­лась будлі-яка неп­риємна подія або при­го­да? - спи­та­ла Хрис­ти­на й хит­ро осміхну­лась.

«Невже во­на знає? Брат чеп­ляється, щоб ска­за­ти… Пев­но, знає… І хто б пак оце ска­зав їй?» - ду­мав Фе­сен­ко.

Христина на­си­лу вдер­жу­ва­лась од сміху, аж по­чер­воніла, на ви­ду.

- Є парт­нер! - гук­нув Бо­ро­давкін.

- Просимо до на­шо­го са­ло­ну! Це наш са­лон, - обізва­лась ко­кет­но Бо­ро­давкіна. Фе­сен­ко увійшов у той са­лон і скри­вив гу­би.

- Та й труд­но ж до вас дос­ту­пи­тись! - по­чав Фе­сен­ко. - До вас стеж­ка за­рос­ла тер­ном та бу­дя­ка­ми.

- А ви ду­ма­ли, що так-то лег­ко дос­ту­пи­тись до дам? По­коліть лиш пе­редніше свої но­ги тер­ном та ко­люч­ка­ми, - за­ще­бе­та­ла Хрис­ти­на.

Фесенко зга­дав тер­ни та ко­люч­ки по до­розі до Сані й ле­ге­сенько зітхнув.

- Ну! для Фе­сен­ка стеж­ки до паннів не за­рос­ли тер­ном, - обізва­лась Бо­ро­давкіна, приж­му­рив­ши свої карі блис­кучі оч­ки. Во­на за­ли­ши­ла рум'яні гу­би й пильно ди­ви­лась на рівні, на­че на­мальовані Фе­сен­кові бро­ви.

Фесенко гор­до­ви­то підвів го­ло­ву, не­на­че хотів ска­за­ти: «Не бо­юсь ко­лю­чок! Побіждаємо! Не мож­на всто­ять про­ти ме­не!»

- Ви не ди­вуй­тесь, що я виб­ра­ла собі та­ку прос­теньку дач­ку не літо, - ска­за­ла Бо­ро­давкіна. - Дач­ка прос­та, але який звідсіль виг­ляд на мо­ре! От при­дивіться ли­шень! - з зав­зят­тям ска­за­ла Бо­ро­давкіна й по­ка­за­ла білою ма­ленькою руч­кою на мо­ре. На ру­ках блис­ну­ли зо­лоті перстні, бо… во­на й їх зу­мис­не по­ка­за­ла.

Вигляд з ґанку був й справді гар­ний. По обид­ва бо­ки розс­ту­пи­лись дві круті го­ри, і між ни­ми, че­рез бал­ку, синіло мо­ре, не­на­че вправ­ле­не в ра­ми. По бе­резі й в морі стриміло в ха­отичнім без­ладді каміння. Горб, на кот­ро­му сто­яла да­ча, був кру­гом вни­зу ніби обп­лу­та­ний ме­ре­жа­ми та не­во­да­ми, як па­ву­тин­ням. Мокрі ме­режі та поп­лав­ки сох­ли на сонці й лисніли, не­на­че об­си­пані іскра­ми. В бе­резі сто­яли чов­ни. В чов­нах дріма­ли смуг­ляві гре­ки в ря­бих, синіх та чер­во­них курт­ках, об­ши­тих шнур­ка­ми уся­ко­го кольору. Ри­бал­ки уди­ли ри­бу скрізь між камінням. Виг­ляд був ве­се­лий, жи­вий, освіче­ний га­ря­чим світом півдня.

- А що, гар­на кар­ти­на? - знов ска­за­ла Бо­ро­давкіна.

- Гарна, гар­на, див­но гар­на. Які здо­рові поп­лав­ки ко­ло ме­реж та не­водів! Зовсім не­на­че ба­рильця, - ска­зав Фе­сен­ко флег­ма­тич­но.

- Вже й ви наг­ляділи кра­су! Гляньте на бе­рег, на мо­ре! - ска­за­ла з па­лом Бо­ро­давкіна й знов мах­ну­ла ма­ленькою ру­кою на мо­ре.

- Гарне й мо­ре, чорніє, як чор­ни­ло, - обізвав­ся Фе­сен­ко.

- А чи ви дов­го б ви­дер­жа­ли, як­би вам до­ве­лось дов­гий час по­сидіти отут, в цих ко­люч­ках, та ди­ви­тись на цей виг­ляд на мо­ре? - ска­за­ла Хрис­ти­на.

- Не знаю. День або два, - ска­зав Фе­сен­ко, кот­ро­му бу­ло бай­ду­же за ті кар­ти­ни мо­ря.

Христина пус­ти­ла шпильку Бо­ро­давкіній. Бо­ро­давкіна втя­ми­ла це. Ті бро­ви на­су­пи­лись, і між ни­ми миг­ну­ли ле­генькі зморш­ки.

- Мені не со­рок літ, а тільки двад­цять п'ять. Я ще не втра­ти­ла по­чу­ван­ня кра­си при­ро­ди, - да­ла здачі Бо­ро­давкіна Хрис­тині; во­на на­тяк­ну­ла Фе­сен­кові, що Хрис­ти­на, хоч гар­на й на ви­ду не ос­тар­ку­ва­та, але вже до­волі-та­ки ста­ра підтоп­та­на со­ро­калітня панія.

- Та й мені ще не­ма со­ро­ка, але ко­люч­ки все-та­ки ко­люч­ки, - обізва­лась Хрис­ти­на.

- То чо­го ж ви си­ди­те в ко­люч­ках? - спи­тав Фе­сен­ко в Хрис­ти­ни.

- З нудьги, щоб, бач­те, з нудьги хоч тро­хи по­ко­ло­тись… Після цих ко­лю­чок Одес мені стає тро­хи кра­щий. Я не люб­лю од­но­тон­ності, - ска­за­ла Хрис­ти­на. - День в ко­люч­ках, а два в ро­жах, то й рожі зда­ва­ти­муться кра­щи­ми й па­хучіши­ми. Еге так?

- Ой, який виг­ляд з мо­го са­ло­ну, - ко­кет­ко кри­ча­ла Бо­ро­давкіна. - Як тільки зир­ну на мо­ре, то за­раз пісня йде мені на дум­ку.

Бородавкіна й справді ду­же лю­би­ла мо­ре, лю­би­ла й співи. В неї бу­ла по­етич­на вда­ча, хоч во­на бу­ла пус­тенька собі й ко­кет­ка. Але во­на лю­би­ла ще й до то­го поч­ва­ни­тись пе­ред людьми своїм по­етич­ним нап­рям­ком, побільшу­ва­ла йо­го, вис­тав­ля­ла на­по­каз, як пан­ни ча­сом вис­тав­ля­ють на­по­каз ма­леньку руч­ку або ніжку в ма­ленько­му че­ре­вич­ку.

Бородавкіна ки­ну­ла очи­ма на чорні Фе­сен­кові бро­ви й заспіва­ла: «Місяць пли­ве уночі в не­бе­сах». Не мо­ре, а ті бро­ви те­пе­реч­ки ки­ну­ли їй на дум­ку пісню.

Фесенка не лю­би­ли чесні мо­лоді роз­виті ро­зу­мом пан­ни, але за­те лег­ко­важні і лег­ко­думні пан­ни й да­ми так і лип­ли й гор­ну­лись до йо­го.

- Кузино! ви не до­но­си­те в то­нах на пів-арши­на, - сар­кас­тич­но ска­за­ла Хрис­ти­на.

Христина хоч і бу­ла тро­хи різка на сло­вах і навіть бу­ла здат­на вструг­ну­ти ди­ку штуч­ку, але чу­до­во гра­ла на ро­ялі й тя­ми­ла му­зи­ку. Бо­ро­давкіна навіть не зна­ла нот і співа­ла, як співа­ють сільські дівча­та, хоч ма­ла го­лос ду­же гар­ний.

Бородавкіна не­на­че не чу­ла, що ска­за­ла Хрис­ти­на, не вва­жа­ла на це й співа­ла далі, пог­ля­да­ючи Фе­сен­кові в очі. Бо­ро­давкін теж лю­бив співа­ти, але мав ду­же різкий го­лос. Він по­чав приспіву­вать й вто­ру­ва­ти і за­дер­чав, як та стру­на, якою кушнірі б'ють вов­ну.

Жінці хотілось, щоб Фе­сен­ко слу­хав тільки її го­ло­сок.

- Сергію Сте­па­но­ви­чу! пе­рес­тань-бо! - крик­ну­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна.

Бородавкін за­мовк.

- Страх не люб­лю, як мені хто пе­ре­ба­ран­чає та за­ва­жає! - го­во­ри­ла сер­ди­то Бо­ро­давкіна й знов по­ча­ла то­неньким м'яким го­ло­соч­ком: «А ми під ри­бальською ха­тою сиділи, сиділи й мов­ча­ли уд­вох, уд­вох!» - тяг­ла Бо­ро­давкіна й ди­ви­лась своїми со­ло­деньки­ми очи­ма прос­тo в очі Фе­сен­кові.

• Предыдущая
• 41/61
• Следующая