Выбери любимый жанр

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 40


Изменить размер шрифта:

40

- Подумайте собі! Два тижні, як я по­шив собі та­ке пальто з чор­ни­ми ок­са­ми­то­ви­ми за­кар­ва­ша­ми на ру­ка­вах, а це див­люсь на бульварі, де­сять душ як­раз в та­ких са­мих сіреньких пальтах, з та­ки­ми ж дос­то­ту за­кар­ва­ша­ми. Так і пішло, так і пішло! -чва­нив­ся Фе­сен­ко.

- Честь вам і сла­ва! Впо­до­бу маєте ду­же ес­те­тич­ну! - обізвав­ся Ко­маш­ко.

Фесенко зрадів, бо не пос­теріг іронії, йо­го очі ста­ли лас­кавіші.

- Яке по­га­не місто Одес! - ска­зав Фе­сен­ко. - Тиж­день оце шу­каю ґудзиків до ру­кав­чиків та до жи­лет­ки; пе­ре­ди­вивсь усі ма­га­зи­ни і… не знай­шов.

- То ви­пишіть з Па­ри­жа, ко­ли в Одесі вам у цьому не­дос­та­ча, - ска­зав Ко­маш­ко і засміявсь прос­то в вічі Фе­сен­кові.

Фесенка не­на­че шпич­кою кольну­ло в бік; він втя­мив, що Ко­маш­ко сміється з йо­го й глу­зує.

- Нехай вже філо­зо­фи ви­пи­су­ють мо­ди з Па­ри­жа. Я обійдусь якось і без Па­ри­жа, - ска­зав сер­ди­то Фе­сен­ко, і чо­ловічки йо­го очей зак­ру­ти­лись, за­вертілись. - Мені здається, що не так ганьбить чо­ловіка ви­пи­су­ван­ня ґудзиків з Па­ри­жа, як дурні хлоп'ячі жар­ти, схожі на жар­ти сільських па­рубків…

- На які це, па­ни­чу, жар­ти ви на­тя­каєте! - крик­нув Ко­маш­ко.

- Ви самі доб­ре знаєте, на які, - ска­зав Фе­сен­ко. - Їха­ти вночі на Ма­лий Фон­тан… пи­сать нікчемні лис­ти - це та­ка шту­ка, на яку хіба здат­ний дур­ненький гімна­зист, а не…

- Що ви то­ро­чи­те? Який Фон­тан? Які лис­ти? - про­мо­вив Ко­маш­ко.

Фесенко по­чу­тив, що шпич­ка кольну­ла йо­го і в дру­гий бік.

- Це підступ, а не жар­ти! Цього не зро­бить му­жик! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко на всю ву­ли­цю.

Очі в Бо­ро­давкіна за­ми­готіли од ціка­вості: Фон­тан, анонімні лис­ти стра­шен­но йо­го заціка­ви­ли. Він нас­то­ро­чив ву­ха, як той кінь, що прис­лу­хається до нес­подіва­но­го ше­лес­ту в лісі, в гу­ща­вині.

- Я под­лим ніко­ли не був і не бу­ду. Чо­го ви на­па­лись на ме­не се­ред ву­лиці й ре­пе­туєте на ввесь Ве­ли­кий Фон­тан? За які лис­ти ви то­ро­чи­те? Оце так брех­ня! - обізвавсь Ко­маш­ко.

- Та скажіть-бо, що то за анонімні лис­ти, що то за Фон­тан? Скажіть, будьте лас­каві! - бла­гав Бо­ро­давкін, і в йо­го од ціка­вості не­на­че зас­вербіло ко­ло сер­ця.

Але Фе­сен­ко йо­го навіть не слу­хав. Він роз­лю­ту­вав­ся, роз­чер­вонівся, ве­ре­щав, ма­хав ру­ка­ми, на­че прос­тий сільський па­ру­бок. В той час зовсім він за­був за уда­ва­ну делікатність ма­нер.

- Таку шту­ку мо­жуть вструг­ну­ти тільки лібе­ра­ли, ра­ди­ка­ли, такі, як ви! - кри­чав Фе­сен­ко.

- Так чеп­ля­тись ніза­що мо­жуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні по тричі на тиж­день зміня­ти свої пе­ресвідчен­ня з вітром! Жаль ме­не бе­ре, що ви та­кий мо­ло­дий, а вже ла­маєте свою ду­шу, - ска­зав Ко­маш­ко.

Мавродін кліпав своїми ве­ли­ки­ми ти­хи­ми очи­ма на Ко­маш­ка, не­на­че ка­зав: «Не зачіпай-бо ли­ха!» Ко­маш­ко навіть не примітив то­го.

- Бога ра­ди, не кричіть, бо вже лю­де збіга­ються, - вти­хо­ми­рю­вав Бо­ро­давкін. - Зійдім з ву­лиці в те про­вал­ля.

- Знаємо, ку­ди ви ди­ви­тесь! Ви ди­ви­тесь на Же­не­ву та Лон­дон, - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко.

- Ба неп­рав­да! - крик­нув Ко­маш­ко. - Я див­люсь на Ук­раїну, та й годі. А ви ди­ви­тесь в Па­риж та на свою ки­ше­ню, - ска­зав Ко­маш­ко, й йо­го тонкі ніздрі зат­ру­си­лись, а ли­це зблідло.

- Одначе про­щай­те! Час мені йти до Нав­роцьких, - ска­зав Ко­маш­ко.

- І я там за­раз бу­ду! - гук­нув Фе­сен­ко.

- Опізнились! Ви скор­чи­тесь в три по­ги­белі, і пла­зуєте, і скрізь про­ла­зи­те, але там не пролізе­те, - різко го­во­рив Ко­маш­ко, по­ка­зу­ючи ру­кою на го­ру, де бу­ла гос­ти­ни­ця.

- Проліземо й там! - гу­кав Фе­сен­ко вже з бал­ки, ку­дою повів йо­го за ру­ку Бо­ро­давкін до се­бе.

- Та ходім-бо, пог­раємо в кар­ти, бо все од­но - вам не го­диться до Нав­роцько­го йти: ту­ди ж пішов Ко­маш­ко, - ска­зав Бо­ро­давкін.

Злість ду­ши­ла Фе­сен­ка. Він по­чер­вонів, тру­сивсь, як в про­пас­ниці, і все ла­яв Ко­маш­ка, йду­чи бал­кою попліч з Бо­ро­давкіним. Він не­на­видів Ко­маш­ка і за Са­ню і че­рез те, що Ко­маш­ко був та­ла­но­ви­та лю­ди­на і міг ста­ти йо­му впо­пе­рек до­ро­ги на службі та ви­пе­ре­дить в кар'єрі.

Стежка ви­ла­ся по дні бал­ки, по­де­ку­ди за­ки­да­ної сміттям та гноєм. На пра­ву ру­ку по­вер­та­ла стеж­ка на­го­ру, до од­ної гар­ненької дачі з блис­ку­чи­ми шиб­ка­ми, з ґанком, опо­ви­тим ди­ким ви­ног­ра­дом. Фе­сен­ко по­вер­нув на ту стеж­ку. Він га­дав, що на то­му ґанку во­ни бу­дуть гра­ти в кар­ти.

- Не ту­дою-бо! Ми жи­ве­мо не в та­ких ба­га­тих да­чах. Моя жінка на­хильна до сільської ідилії. Он­деч­ки на гор­би­ку на­ша дач­ка, на­ша ідилія! - ска­зав Бо­ро­давкін. Він по­ка­зав ру­кою на прос­ту міщанську ма­зан­ку.

Фесенко гля­нув на ту да­чу й на­су­пив густі бро­ви.

- Повертайте на ліву ру­ку, на ген оту сте­жеч­ку, - гук­нув Бо­ро­давкін. Стеж­ка з бал­ки по­ве­ла на горб че­рез густі ко­люч­ки.

Фесенко був взу­тий в то­ненькі три­кові сірі че­ре­ви­ки. Ко­люч­ки ко­ло­ли йо­го в лит­ки че­рез шов­ко­ву че­су­чу і в но­ги че­рез три­ко.

- Ой, як колько тут! ой, бур'ян б'є по но­гах! ой, як ко­лють ко­люч­ки! - аж си­чав Фе­сен­ко, підки­да­ючи но­ги вго­ру… - Кат зна ку­ди ви оце зап­ро­ва­ди­ли ме­не, - сер­див­ся Фе­сен­ко.

- Це ми пішли навп­рос­тець, нав­ман­ня, щоб мерщій дійти. Жінка, бач­те, з нудьги вми­рає, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

Стежка до­ве­ла до гор­би­ка, де стир­ча­ла на шо­ло­поч­ку ри­бальська ха­тин­ка. Гор­бик той був прос­то ста­ро­давній осілий і стверділий смітник. Вни­зу ко­ло гор­би­ка в ко­люч­ках ле­жа­ли ку­пи по­пе­лу. По спа­дис­то­му боці гор­би­ка лисніли мокрі по­миї. Міщан­ка ви­ли­ва­ла їх на смітник прос­то зго­ри. Тре­ба бу­ло йти або че­рез ку­пи по­пе­лу, або че­рез горб, за­пас­куд­же­ний по­ми­ями, або прос­то че­рез ко­люч­ки. Фе­сен­ко сту­пив че­ре­ви­ком в попіл. Но­га вгруз­ла, як у бо­рош­но; сірий че­ре­вик став по­пе­ляс­тий та зо­зу­ляс­тий, мов зо­зу­ляс­та кур­ка.

- Ну, та й за­ве­ли ж ви ме­не в пущі та нетрі. Тут тільки со­ба­кам хо­дить, а не ка­ва­ле­рам, - обізвав­ся сер­ди­то Фе­сен­ко. - Гар­на ідилія, нічо­го ка­за­ти.

- Держіть го­рою! Беріть ца­бе! - гук­нув Бо­ро­давкін по­зад йо­го.

Фесенко взяв ца­бе на спа­дис­тий бік гор­би­ка і вліз в якусь ква­шу. Він вис­ко­чив на су­хе місце й по­чав обт­ру­шу­ва­ти хус­точ­кою пан­та­ло­ни та бо­тин­ки та об­ти­ра­ти об тра­ву підош­ви. Об­чис­тив­шись, об­ли­зав­шись, як той кіт, він пішов за Бо­ро­давкіним.

- Знаєте, що, Фе­сен­ку? Ви дурнісінько топ­че­те стеж­ку до Сані. Са­ня хоч гар­на, але во­на, пе­редніше за все, оп­риш­ку­ва­та на вда­чу, лю­бить вво­ля­ти свою во­лю, і в неї при­да­но­го ані ша­га, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- Невже? - аж гук­нув Фе­сен­ко. - Я чув, що Нав­роцька ба­га­тенька.

- Багата од­на Ма­ня, мен­ша доч­ка Нав­роцьких. Ви знаєте, що на неї ма­ти за­пи­са­ла двад­цять п'ять ти­сяч кар­бо­ванців. І дім в Ки­ши­неві на­ле­житься не Нав­роцько­му, а йо­го жінці; а дім ко­лись дос­та­неться Мані, - ска­зав Бо­ро­давкін.

- Двадцять п'ять ти­сяч і дім! - аж пис­нув Фе­сен­ко. - Ото шту­ка!

- Не знаєте ви, де ра­ки зи­му­ють, - обізвав­ся Бо­ро­давкін.

- Невже цьому прав­да? - спи­тав Фе­сен­ко.

Він не ду­же йняв віри Бо­ро­давкінові, вва­жав на йо­го як на бре­ху­на й шту­ка­ря і вза­галі як на лег­ко­важ­ну лю­ди­ну.

- Сам ба­чив, оци­ми сіри­ми банька­ми ба­чив лис­ти в бан­ку; ста­ра кла­ла в банк при моїх очах, їй-бо­гу, прав­ду ка­жу! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу! Роз­пи­тай­те лю­дей, ко­ли мені не йме­те віри, - го­во­рив Бо­ро­давкін.

- Гм… Це шту­ка… Ццц… - цмак­нув Фе­сен­ко по-бес­са­рабській і за­ду­мав­ся.

- От ви й при­чепіться до Мані. Але що то за анонімні лис­ти? Що то за якесь су­хе зілля, че­рез кот­ре ви по­ла­ялись з Ко­маш­ком? - спи­тав Бо­ро­давкін.

40
Перейти на страницу:
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело