Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 59

• Предыдущая
• 59/68
• Следующая

Обідраний і подряпаний, Андрій піднімався на наступну сопку, за якою інших сопок видно не було. Лік дням після загибелі Кортецького він уже втратив, хоча, мабуть, минуло не так багато часу. Виснажлива спека посилювалась, і ятрились потріскані губи, якими вранці він злизував росу із широкого листя якихось далекосхідних кущів. Попадалися йому в дорозі незнайомі яскраво-червоні ягоди, терпко-кислі на смак. Ковтав він їх просто з кісточками, намагаючись хоч трохи утамувати постійне відчуття голоду та спраги.

Вже піднявшись на лису вершину сопки, Андрій із полегшенням зітхнув і оглядівся на всі боки. Розігріту сонцем тишу порушував тільки шиплячий рух вітру, а попереду та внизу пускало відблиски яскраво-синє полотно моря. Від захоплення в Андрія перехопило дух. Ніколи раніше він не бачив моря, й уявити його інакше, як декілька взятих воєдино річок, він не міг.

А вітер, охолоджуючи повітря, ніс у собі солонуватий присмак, і Андрій, вдихнувши ковток цього вітру, відчув приємну солоність на язиці й зрозумів, звідки вона та звідки вітер. І, не зупинившись для відпочинку на вершині, продовжив шлях. Тепер це був шлях до моря, шлях униз.

Іще не було чутно моря, але чайки своїми різкими криками зруйнували тишу, і відчув себе Андрій затишніше в цій ожилій шумами природі.

Іноді море зникало, але ненадовго, а тільки на час переходу через яку-небудь улоговинку. А потім воно з'являлося знову і ще більше блищало на сонці, ще більше вабило до себе, кликало криками чайок.

Вже доступними стали для очей і смужка піску на березі, й мильні баранці невисоких хвиль, які повзли до землі.

Усе стало доступнішим його очам, але тільки наступного дня ноги Андрія зупинилися на піщаному березі, а руки опустилися в прохолодну приємну воду, зачерпнули її та плеснули в обличчя. Вода обпалила обвітрену шкіру.

Сонце повільно відривалося від горизонту.

Андрій заворожено дивився на нього, і здавалося йому, що так близько бачить він світило вперше. Було воно дійсно величезне, і це не дивувало, адже розумів він, що між ним і сонцем лежить усього лише море.

Дивився він на сонце, поки не заболіли від яскравого світла очі. Відвернувся він од сонячних променів і помітив недалеко скелі, а серед них щось дивне.

Між берегом і двома скелями, що височіли із води, лежав проіржавілий кістяк корабля. Неподалік, на березі й у воді, валялися почорнілі від часу ящики, якісь залізні предмети, відполіровані водою та сонцем дошки.

Постоявши в роздумі деякий час, Андрій підійшов до ближнього ящика і спробував підняти кришку. Кришка відвалилась, і всередині він побачив щільно притиснуті одна до одної сірі цеглинки, у кожної з яких «стирчав» дротяний хвостик.

Усе це було Андрієві незнайоме й нецікаве. Він сів на теплий пісок і замислився. Місце йому подобалося своєю відкритістю й присутністю слідів людини. І вирішив він тут зупинитися.

Закінчити свій шлях. Може, там, за морем, і є люди, до яких треба було б квапитися, пливти. Але дуже вже він втомився. І не хотілося більше поспішати, опускатись і підніматись.

«Тут я побудую собі будинок, – думав Андрій, дивлячись на останки корабля. – А якщо сил вистачить, то й каплицю поставлю. Буде свій маленький, але храм. Тільки Писання немає… А сам я не напишу».

Сонце тим часом піднімалося. Тривав приплив, і кричали чайки, кружляючи над берегом і косячи оченятами на сидячу людину, що вирішила залишитися біля моря.

Стежина, на яку ступив Харитонов, виявившись по інший бік кордону, вже багато тижнів вела його далі, поступово розширюючись і перетворившись нарешті на ґрунтову дорогу. Ця дорога перетинала ліси, поля й сади, перебиралася по мостах через річки та річечки, проходила зовсім поряд із людським житлом, але не звернув із неї мандрівець, аби підійти до людей. Не виникало в нім більше цього бажання.

Тепле міжсезоння починало розфарбовувати листя дерев у яскраві кольори. Високо у вилинялому небі співали жайворонки. Наближався час збирання врожаю.

Коли сонце стало припікати, Харитонов зупинився й сів у тіні придорожнього дерева. Стягнув із ніг чоботи, розмотав онучі, виготовлені з однієї гамівки, і розстелив їх для просушування. Розтягнувся на землі, поклавши речовий мішок під голову. Доторкнувся рукою до бороди, пелехатої і такої ж «саперно-лопаткової», яку носив він на баржі. Свого часу виросла вона на добрих півметра, але якось він знайшов шматок скла і, з півгодини помучившись, укоротив її.

Дзвінке дзижчання мошви, що теж сховалася від сонця в тіні дерева, навівало дрімоту. І мандрівець, утупившись заплющеними очима в небо, поринув у теплий потік, який поніс його кудись. Закружляли навкруги сонячні полиски, і немов хтось теплою долонею пройшовся по його обличчю й доторкнувся до горла, через що Харитонов здригнувся. Долоня зникла, і вже ніщо не тривожило його сон.

Пробудження було довгим і важким, немов повертався він до життя після летаргічного сну. Підвів голову, оглядівся і не упізнав місця, де спав, хоча і чоботи стояли на місці, й онучі, давно висохлі, лежали розстеленими на траві. Мандрівець звівся на ноги й вийшов на дорогу, яку теж не впізнав. Це була вже не ґрунтова дорога, а справжня бетонка. Два ряди дерев обабіч бетонки утворювали алею, тінисту й прохолодну навіть при літньому сонці. Йти по ній було легко, й Харитонов, не замислюючись, пішов у тому ж напрямі, в якому йшов він по колишній, ґрунтовій дорозі.

За деревами, обабіч дороги, почали з'являтися поодинокі будинки. Харитонов уповільнив крок. Перед ним починалося місто, велике місто, мабуть, навіть більше колишнього Пафнутьєвська, і від цього виник сумнів – а чи варто йти в таке місто, адже якщо воно більше колишнього Пафнутьєвська, значить, і більше зла може заподіяти Харитонову.

Але люди, що плавом пливли по дорозі, рухались і назустріч мандрівцю, і по дорозі з ним, мали щасливий вигляд, усміхались, і хоч були їхні усмішки дивні, занадто самостійні та, здавалося, взагалі не пов'язані ні з життям, ні зі світом, який це життя оточував, Харитонов усе-таки засумнівавсь у своїх побоюваннях. Адже те місто залишилося далеко позаду, за колючим дротом і смугастими стовпами державного кордону, а значить, це місто було надійно захищене від колишнього Пафнутьєвська й усіх його околиць, включаючи і берег Японського моря. Отже, життя тут проходило інше, судячи з усмішок жителів, життя це було дивно-радісне і, можливо, щасливе. І пішов Харитонов далі. Вздовж дороги почали вишиковуватися дерев'яні будинки, з'явилися вулиці, що під прямим кутом прорізали дорогу, і на початку кожної стояв бюст на невисокому, метра в півтора, постаменті. Придивившись до найближчого бюста, мандрівець упізнав Леніна, і це заспокоїло його остаточно.

Минуло ще трохи часу, й попереду показалася величезна, заввишки з дзвіницю, скульптура-пам'ятник, що зображувала також засновника Батьківщини, а поруч через величезний кам'яний дефіс таким же пам'ятником височіли чотири бетонні букви «ГРАД».

– Ленін-ГРАД! – зрозумів Харитонов, і серце його схвильовано закалатало. Він зупинився, не зводячи очей із цієї скульптурної назви міста. Згадав трихрам'я, згадав усе своє життя і вклонився пам'ятнику, ніби був це не пам'ятник, а храм, святиня, саме та святиня, до якої він ішов.

Одразу за назвою міста стояли акуратно побудовані в шеренги високі кам'яні будинки сірого та жовтого кольорів. Бетонна дорога, по якій він ішов, перетворилася на бруківку, широку і трохи збурену посередині.

Усе ще схвильований, Харитонов попрямував далі. Люди кудись зникли, але, як і раніше, на кожному перехресті стояли пам'ятники Леніну. Всі голови були однакові, але постаменти відрізнялись один від одного. На одному з них, широкому мармуровому кубі, виднівся напис, зроблений бронзовими, вкритими патиною, літерами: «Засновникові Санкт-Петербурга від вдячних співгромадян».

Біля парадних під'їздів деяких будівель лежали кам'яні леви, створюючи видимість охорони. Чахлі дерева піднімались із земляних лунок, пробитих у суцільній бруківці. І все-таки місто здавалося Харитонову радісним. І йшов Харитонов далі, радіючи присутності сонця та відсутності людей.

• Предыдущая
• 59/68
• Следующая