Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 60

• Предыдущая
• 60/68
• Следующая

Він зупинився на черговому перехресті й уловив запах моря у вітрі, що віяв із вулиці, яка відходила праворуч. Згадав далеке море, від якого він давно пішов, і поспішив по прогрітій сонцем бруківці назустріч вітру. Але і ця вулиця була нескінченною. І залишалися позаду такі ж людські голови на постаментах, неживі леви та чахлі дерева.

А вулиця все продовжувалась і продовжувалась, повільно піднімаючись до вже видимого кам'яного горизонту, і там, далі, переваливши за нього, йшла вниз, підкоряючись закону про округлість землі.

Вітер усе так само дихав в обличчя, і було його дихання приємне Харитонову, що все ближче й ближче підходив до кам'яної лінії міського горизонту. Незабаром він досяг цієї лінії й побачив із її висоти продовження та кінець вулиці, по якій ішов. Вулиця закінчувалася морем, і там, далеко, на краю яскраво-синьої води, що відбивала сонячні промені, виднівся здоровенний величний крейсер.

«Ось він де, цей крейсер, якого так і не дісталися загиблі балтійці!» – подумав Харитонов.

І гірко стало на душі. Шкода було і Кішкодайла, і Петра, і Михалича, завдяки яким він так швидко дістався сюди. Може, їх іще чекають на крейсері? Чекають і тому не відпливають? Може, треба їм сказати, що всі вони загинули й більше ніколи не зможуть співати свої хвацькі матроські пісні?

Несподівано заявив про свою присутність духовий оркестр, який заграв щось незнайоме Харитонову. Музика була радісною й бадьорою, і, прислухавшись до неї, мандрівник більше не міг думати про загиблих балтійців, не міг думати про погане або сумне. Музика була багатобарвною; немов художник, вона намалювала яскраву пляму невизначеного майбутнього щастя в уяві Харитонова. Він зупинився, широко розплющеними очима дивлячись на громаддя крейсера.

На пристані щось відбувалося. Поряд із пришвартованим військовим кораблем стояло безліч незвично одягнених людей із фотоапаратами та блокнотами в руках. Трохи осторонь шепотілися троє вітчизняних громадян, легко впізнаваних по широкоштанних костюмах. Оркестр працював в іншому кінці площі під охороною двох міліціонерів. Над оркестром на торці п'ятиповерхової кам'яної будівлі висіло велике червоне гасло: «Хай живе одностороннє роззброєння!»

Оркестр дограв мелодію, і у виниклій паузі почув Харитонов незрозуміле дзижчання, що доносилося з крейсера. Декілька робітників у чистеньких білих комбінезонах кублилися біля однієї з гармат. Що вони робили, не було видно, але через хвилину гармата гучно вдарилась об палубу й покотилася по ній із шумом, поки не вперлась у фальшборт. Над площею злетіло триразове «Уррра!» – його прокричали матроси, що стояли десь поблизу, їх не було видно. І натовп із фотоапаратами та блокнотами в руках загойдався, зашумів різноманітними неруськими голосами й ближче посунувся до пришвартованого корабля.

Робітники підчепили лебідкою гармату, що лежала на палубі, й скинули на кам'яний причал.

Натовп іноземців щільно оточив її і заклацав фотоапаратами.

– Бачите! – сказав один із трьох, що шепотілися, двом іншим. – Як мухи на мед!

Двоє інших закивали.

Бригада робітників у білих комбінезонах уже кублилася біля невеликої гарматної башти. До неї підкотили автогенний апарат, і шипіння вогню посилило загальний шум.

Харитонов із підозрою спостерігав за тим, що відбувається, не розуміючи суті його, але всією своєю кров'ю відчуваючи присутність зла, почуваючись у ворожому оточенні.

Лебідка підняла над палубою гарматну башту і, розвернувши стрілу, опустила башту на пристань. На башту тут же скочив якийсь іноземець, а інші заклацали фотоапаратами. Потім його змінив інший кореспондент, затим туди видерлися дві жінки.

Трійця вітчизняних керівників із несхваленням у погляді спостерігала за метушливими іноземцями.

– Гірші за дітей! – сказав Перший із Трьох.

Двоє інших кивнули.

– Утім, – вів далі Перший із Трьох, – можна зробити ще краще…

Двоє інших присунулися ближче.

– Закласти кілька мін нижче за ватерлінію і висадити в повітря кораблик!

– Ефект відмінний! – сказав Другий. – Таке фото обійде всі журнали світу!

– Так, це справжня пропаганда! – погодився Третій.

– Виконуйте! – упевнено наказав Перший.

Тим часом бригада старанно зрізала автогеном чергову гармату. Іноземці заспокоїлись і вже дещо байдуже поглядали на корабель.

На палубу піднялося кілька людей у цивільному, з портфелями, і зайшли в овальні двері головної вежі. Оркестр заграв «Прощання слов'янки».

Один із двох міліціонерів, які охороняли музикантів, витягнув із польової сумки булку, розламав її й половину простягнув товаришеві, після чого вони зайшли за естраду і зникли з очей. Декілька великих чайок опустилися на пристань і поважно походжали по самому її краю. Іноземець у картатому костюмі змінив на своєму фотоапараті об'єктив і, присівши навпочіпки, прицілився в найближчого птаха.

Харитонову здалося, що стало темніше, він глянув угору – там усе так само сяяло сонце на абсолютно безхмарному небі. Відчувши раптом втому в ногах, мандрівник сів просто на брук і зняв із плечей речовий мішок.

Люди в цивільному покинули крейсер і спустилися на пристань. Один із них підійшов до трьох, які шепотілися, і чітко по-військовому щось доповів, на що троє кивнули. Після цього люди в цивільному пішли за ріг ближнього будинку.

Прозвучала коротка команда. Робітники на крейсері заметушилися, швидко зібрали інструменти й зійшли по трапу вниз.

Із-за естради вибігли двоє міліціонерів. Один із Трьох поманив їх пальцем і, коли вони підійшли, щось сказав, сердито змахуючи рукою.

Другий, що відрізнявся від двох інших лише великою бородавкою на підборідді, ворушив губами, ніби говорив сам із собою, й дивився на крейсер.

І раптом один за одним пролунали два вибухи; над кораблем піднялися дві димні хмари.

Керівник із бородавкою повернув голову до музикантів і кивнув. «Хотят ли русские войны?!» – вигукнув диригент. Оркестр заграв вищеназвану пісню.

Крейсер дав крен. Його палуба, що височіла метрів на п'ять над пристанню, почала опускатися. Здавалося, це не корабель іде на дно, а хтось витягнув пробку, і море, як вода у ванні, йде кудись по невидимих трубах. Помутнілим поглядом мандрівець дивився на гинучий корабель. Не відводячи від нього погляду, підняв із землі речовий мішок, зробив декілька кроків до пристані й раптом почув жіночий крик. Озирнувся й помітив, як шарпнулась убік жінка з натовпу іноземних кореспондентів, злякавшись щура, що вискочив із-під ніг.

А щур уже біг повз зрізану гарматну башту до тонучого крейсера, біг швидко, немов розганяючись для стрибка.

Палуба крейсера майже порівнялася з пристанню. У Харитонова від хвилювання перехопило горло.

– Стій, дурню! – заволав він щурові. – Куди ти? Потонеш!!!

Але звірок, розігнавшись, стрибнув на залізну палубу і зник серед споруд. І тільки тихий дріб його бігу прозвучав у тиші, що несподівано настала. Потім завирувала вода, що поглинула палубу.

На обличчях кореспондентів, які спостерігали за одностороннім роззброєнням, з'явилася розгубленість.

Корабельні споруди та щогли з антенами зникли під водою. Але тиша тривала. Люди нерухомо стояли на пристані, й навіть запізніле клацання фотоапарата не злякало тишу.

Харитонов заплющив очі й до болю у вилицях зціпив зуби.

– Щури біжать із тонучого корабля, – промовляв він подумки. – Щури біжать із корабля… з одного тонучого корабля на інший.

Права його рука потягнулася до шнура. Сірники були вже в лівій руці.

Він розплющив очі й запалив сірник. Повільно підніс його до шнура. Шнур заіскрився…

Різкий удар звалив його. Перед його обличчям чиїсь чоботи затоптували іскристий кінець бікфордового шнура. Харитонов лежав і дивився, як чинить опір вогонь товстим гумовим підошвам. Але тут чобіт ударив його в обличчя, і червоні кола попливли перед очима.

Кореспонденти ожили і знову заклацали камерами, спостерігаючи, як люди в цивільному, потоптавши ногами дивного бородатого чоловіка в старій військовій формі, взяли його під руки й укинули в легкову машину.

• Предыдущая
• 60/68
• Следующая