Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 58

• Предыдущая
• 58/68
• Следующая

Невже це завжди так? Невже так трапляється з усіма, кому вдається опустити свій дирижабль на поле поряд із місцем, де живе народ? Ні, в це не віриться! Не може цього бути! Народ не сліпий і не глухий – він бачить і відчуває, хто його дійсно любить, а хто тільки говорить про це. У народу інтуїція така, що коли раптом який сумнів виникне, то все – не чекай ні квітів, ні оплесків.

А дирижабль тим часом, несучи у своїй гондолі сплячого Мешканця та замріяного хлопчину, летів далі, несений вітром у кудизавгодному напрямі, й усе було в нього попереду, як усе було попереду й у двох чоловіків, і в чомусь навіть не залежало їхнє майбутнє від зміни напрямів вітрів, а ось від чого залежало – сказати було важко. Щось було над ними, і над дирижаблем, і над вітрами. Щось вершило історію і зумовлювало місце кожного в ній. Але ні люди внизу, на землі, ні двоє в гондолі не знали про це, а тому жили очікуванням здійснення своїх доль, вірячи, що здійснення це залишиться яскравою плямою в історії країни і народу.

І прийшов сон до шофера. І залишився з ним.

У темряві під звичне потріскування бортів шофер усміхнувся блаженно, на час сну прощаючись із болем у руці та з відчайдушним відчуттям самотності.

Машина їхала швидше, ніж зазвичай, і тому її трясло сильніше.

Перед заплющеними очима виникли жовті поля пшениці, по яких низький вітер ганяв хвилі.

І машина їхала по цих полях, наполовину потопаючи у пшениці.

Їхала м'яко та плавно, мовби пливла.

Попереду за полями піднімалася вогняна куля літнього сонця, і промені його, відбиваючись од жовтих хвиль пшениці, як від морської гладіні, йшли знову вгору, в небо, де лягали жовтими плямами на тонкі безневинні хмари, що летіли по небу тільки для краси.

Якби у машини було лобове скло – від нього теж пішов би вгору який-небудь відбитий сонячний промінь.

Але лобового скла не було. Сонце світило просто у вічі шоферові й сліпило так яскраво, що він усе сильніше й сильніше мружив уже заплющені очі.

І так пливла машина у пшениці, що доходила вже до бортів кузова, а назустріч машині пливли човни, в яких сиділи люди з косами і серпами. І не було у тих човнів весел або моторів, але пливли вони назустріч, і деякі з них уже пропливали мимо.

Тонка хмарна плівка на хвилину ослабила сяйво денного світила, і шофер одразу відчув це. Він перестав мружитись, але очей не розплющив.

І побачив, що за човнами, які пливуть йому назустріч, пливуть плоти, на яких теж сидять люди і в руках тримають червоні прапори і транспаранти, на них білим по червоному написано цифри.

Тільки коли плоти майже порівнялись із його машиною, шофер зрозумів, що за цифри виписано на яскраво-червоній тканині. Цифри ці були гордістю всього народу й усієї країни, й означали вони, скільки чавуну виплавлено на душу населення, скільки вугілля видобуто на ту саму душу, скільки гасу, солярки, м'яса та масла має кожна душа.

І знову всміхнувся блаженно шофер, радіючи цим цифрам і все ще трохи дивуючись із того, що і човни, і плоти пливуть по пшениці без весел і моторів. Але радість була сильніша за здивування, і тому радість залишилась, а здивування зникло. Чому дивуватися? Тільки тому, що його простацькому розуму щось здається незрозумілим? Ні. Через це дивуватися не варто. Якщо пливуть вони – значить, можуть пливти, значить, не вивелися на руській землі кулібіни, ползунови та брати черепанови, а на далеких від Русі землях не вивелися кампанелли, маркси та їхні брати по ідеях. У всякого земного руху існує порядок, і ніщо не може рухатися всупереч йому.

І ось уже залишилися позаду машини, і човни, і плоти, перетворившись на цятки, що віддаляються і зникають, а попереду лежав нескінченний жовтий простір. І був він вільний од предметів, лише вітер усе так само ганяв по пшениці хвилі, й так само відбивали вони сонячні промені, вже не такі косі тому, що сонце до цього часу піднялось і зайняло на небі одне зі своїх улюблених місць, із якого можна було світити просто вниз.

А машина все глибше заходила у пшеницю. І зник за колоссям горизонт.

Шофер відчув, що стало прохолодніше. На його обличчя впала тінь від заколосених пшеничних крон. Приємний нежаркий вітерець приголубив запалі щоки, доторкнувся до рани на руці, й біль зовсім ущух.

«Боже! – думав шофер. – Ну чому я один дожив до цього щастя, до цього сонячного світла і до щадної тіні? Чому я один? Чому залишилися в темряві й пасажир, і Горич, які більше за мене прагнули цього світла? Чому?!»

І навіть думалося при заплющених очах легше й виразніше, немов сон вирівнював і редагував зазвичай плутані думки шофера.

А машина тим часом повністю занурилася в пшеницю і пливла вже в глибині її. Рух залишався плавним, але тепер він сповільнився, мабуть, через більший опір пшениці ходу машини.

Шофер придивився і, на подальший свій подив, побачив крізь заплющені очі не колосся, а стовбури пшениці, повз які неспішно пливла машина. Проїзд між цими стовбурами був досить широкий, але тут шофер помітив такий же стовбур просто перед машиною і, лівою рукою схопившись за кермо, встиг відвернути від нього, уникнувши зіткнення.

Стало помітно темніше. Рідкісні осколки променів, які просочувалися на дно пшеничного моря, ледве розсіювали легку напівтемряву, іноді схожу на туман.

Машина з невідомої причини набирала швидкість.

Знову заскрипіли борти, і від знову виниклого трясіння защеміла осколкова рана на правій руці.

А стовбури вже проносилися з такою швидкістю, що шофер частіше не помічав їх, а лише впізнавав за типовим просвистом, із яким машина пролітала мимо.

Від сильного напруження шофер усе-таки розплющив очі. Навкруги все так само хазяйнувала темрява, і навкруги, і вгорі.

А машина мчала на великій швидкості, й до її гуркоту домішувався хуртовинний присвист вітру, що потрапляв у кабіну через розбите лобове скло. Присвист цей різав слух, і шофер, відпустивши кермо, спробував заткнути пальцем хоча б одне вухо, але це не врятувало. І тоді він пригнувся і влігся боком на сидінні, тримаючи поранену руку у висячому положенні.

Машина підстрибувала, підкидало й шофера, але він старався втриматися. Пружинне сидіння пом'якшувало трясіння, а крім того, свист вітру залишився на рівні лобового скла, і тепер шофер відчув себе краще.

Він знову заплющив очі.

По нагрітій сонцем бруківці поспішав маленький сірий звірок. Вулиці були безлюдні, на початку кожної стояла людська голова на кам'яному постаменті. Біля під'їздів деяких будівель лежали кам'яні леви, створюючи видимість охорони. Рідкісні дерева, що піднімались із земляних лунок, пробитих у суцільній бруківці, мали вигляд чахлий і хворобливий. їх салатові листочки були немов вирізаними з паперу і підклеєними до гілок. І все-таки місто здавалося звірку веселим і радісним. І біг звірок далі, радіючи присутності сонця та відсутності людей.

Ласкаве блакитне небо ніби теж чомусь раділо. Мабуть, присутності сонця та відсутності хмар. І звірок, зупиняючись іноді на якому-небудь перехресті й озираючись на всі боки, кидав свій погляд і туди, в ласкаво-блакитне небо. І мовби дарувало воно йому в подяку за погляд іще більше сили. І продовжував звірок свій біг по нескінченному й безлюдному місту, не відчуваючи втоми.

А коли зупинився на черговому перехресті, то зловив носиком запах вітру, який віяв із вулиці, що йшла праворуч. І впізнав він у цьому запаху море. Згадав далеке море, від якого він давно пішов. Воно теж мало такий запах.

І, звернувши з вулиці, звірок побіг по прогрітій сонцем бруківці назустріч цьому вітру. Побіг, уже не зупиняючись на перехрестях. Але й ця вулиця була нескінченною. І проносилися повз нього такі самі людські голови на кам'яних постаментах, неживі леви та чахлі дерева. А вулиця все продовжувалась і продовжувалась, повільно піднімаючись до вже видимого кам'яного горизонту, і там далі, переваливши за нього, йшла вниз, підкоряючись закону про округлість землі.

• Предыдущая
• 58/68
• Следующая