Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич - Страница 57

• Предыдущая
• 57/68
• Следующая

– Чого бубониш? – запитав раптом інвалід.

Хлопець завмер, стиснув губи, відчувши враз раптову неприязнь до Кортецького, що встиг побувати вже і командиром, і підлеглим Андрія.

– Молися, молися своєму богові! – зітхнув інвалід. – Жаль, немає у мене бога, я б зараз теж помолився.

– Я молитимуся за вас, – прошепотів Андрій.

– Спасибі й за це.

Через деякий час у дверці землянки щось ударило.

– Гей, ви там? – донісся до арештантів голос Ізводьєва.

– Тут, тут! – крикнув Кортецький, що лежав на нарах, накрившись своєю шинеллю.

– Відіспіться як слід, а то вранці розстріл.

Андрій, що сидів у ногах у інваліда, схопився й дуже стукнувся лобом об перекриття.

– За що?! – здивовано вигукнув Кортецький.

Уранці двері відчинилися, пропустивши всередину землянки яскраве сонячне світло.

– Виходь! – крикнув Ізводьєв.

Зсередини землянки було видно тільки чоботи солдата. Вниз він не спускався.

Заарештовані вийшли назовні.

– Руки за спину і вперед! – скомандував Ізводьєв, показуючи напрям стволом гвинтівки.

Вони пройшли повз вогнище, біля якого у своїй постійній позі сидів генерал Ликов.

– Єфрейтор Ізводьєв! – крикнув генерал. – Після розстрілу збереш дров!

Солдат на ходу кивнув.

Вони спустилися по схилу.

– Стояти!

Заарештовані зупинилися.

– У потилицю станьте! – наказав Ізводьєв, пересмикуючи затвор гвинтівки.

Кортецький слухняно став у потилицю Андрію, але хлопець розвернувся, здивовано озираючись на Ізводьєва.

– Не сіпайся! – попросив його інвалід, знову підлаштовуючись йому в потилицю.

– Зачекайте! – крикнув Андрій, але не було в його голосі ні страху, ні переляку. Лише здивування.

– Ну чого? – незадоволено запитав Ізводьєв.

– А за що? – Андрій дивився просто у вічі солдатові.

– Треба, – відповів Ізводьєв. – Наказ генерала – наказ Батьківщини. Ви думаєте, легко однією кулею двох?!

– Що, вже й кулі жаль? – сплюнув зло Кортецький, не обертаючись.

Ізводьєв неприязно подивився в спину інвалідові й знову перевів погляд на Андрія.

Андрій важко зітхнув і відвернувся. Інвалід знову підрівнявся.

– Одноногий на місці, перший два кроки ліворуч! – гаркнув раптом Ізводьєв.

Не встиг Андрій закінчити другий крок, як торохнув постріл.

Інвалід зігнувся, потім упав.

Андрій підбіг до нього.

– Шкода, не було у мене бога, – з останніх сил мовив Кортецький. Тіло його вигнулося – навіть здалося, що ось-ось він підніметься на ліктях – і обм'якло.

– Готовий, – сказав Ізводьєв.

В Андрія перехопило дух.

Блідий Ізводьєв опустив гвинтівку на землю.

– А ти йди звідси! – сказав він хлопцеві. – Йди!

– Поховати треба, – насилу вимовив Андрій. – Одному ж важко поховати…

– Іди-іди! Ми його не ховатимемо. – Ізводьєв широко розплющеними очима дивився в землю. – Ми його генералові відтягнемо! Генерал наказав один труп притягнути йому. А ти йди.

Андрій зробив декілька кроків униз по схилу, обернувся, щоб подивитися на солдата, потім уже помчав щодуху, ламаючи сухі гілки дерев і збиваючи листя з кущів.

Сонце вже припікало, піднімаючись над землею. Безхмарне ситцеве небо заклопотано, зі співчуттям дивилося вниз.

Тієї ночі високо в небі летів дирижабль. Летів він у кудизавгодному напрямі, смиренно покоряючись вітру.

Старий Мешканець дирижабля спав сидячи. Молодий посопував, лежачи на дерев'яній підлозі. Він лежав на спині, і обличчя його виражало здорове задоволення.

Слабке світло зірок спадало вниз і ледь-ледь заглядало всередину гондоли, але цього світла названому онукові вистачало, щоб уві сні мружитись і, уявляючи собі куди яскравіше сяйво далекого сонця, відвертати від нього прикритий повіками погляд.

Потім настав ранок, і коли Мика прокидався – Мешканець дирижабля вже не спав. Зазвичай він сидів на своєму табуреті і роздумував уголос. Як тільки Мика розплющував очі, вся увага літнього Мешканця зосереджувалася на нім, і до самого вечора турботи Мешканця не залишали Мику в спокої. Мешканець говорив не дуже виразно і заїкаючись, але говорив багато. Розповіді його були переважно повчальні й освітні.

Одного дня Мика помітив, що його наставник несподівано постарів, навіть колір його обличчя змінився – став землистим. Відтоді він часто скаржився на здоров'я і говорити став менше й повільніше, поки, врешті-решт, не перетворився на мовчуна, що вимовляв усього лише одну-дві фрази за день.

Того дня, кивнувши замість вітання вихованцеві, Мешканець відвернувся до вікна-ілюмінатора, притискаючи обидві долоні до серця. Вихованцеві було жаль свого наставника й хотілося йому чимось допомогти, підтримати, але наставник мовчав, а слухняний Мика не бажав порушувати мудре мовчання Мешканця дирижабля. Незабаром біль відпустив наставника і, обернувшись до Мики, він сказав:

– Поки молодий, значить, треба бути таким, як усі. Всі хороші – і ти будь хорошим, так би мовити. А якщо погані всі – будь таким же, але чекай, коли вони ставатимуть хорошими, хоч би деякі з них, тоді, значить, сам ставай хорошим. Але не відразу, а то соратники цього тобі, так би мовити, не пробачать…

Мика уважно слухав, киваючи на знак своєї згоди зі словами наставника. А старий прискорено почав дихати, й обличчя його ще більше зблідло.

Вихованець почекав, поки наставник відсапається, а потім запитав:

– А зараз усі які?

Мешканець перевів на хлопця втомлений погляд.

– Я давно не був там, унизу, – заговорив він. – А коли відлітав… значить… усі, що мене проводжали та слали листи й телеграми, були хороші, інші… про інших не знаю, але найбільше побоюйся соратників… Коли народ, так би мовити, поганий – це не так страшно… це навіть зазвичай… а зазвичай тому, що у народу – погані соратники…

Мешканець не договорив і знову притиснув долоню правої руки до грудей. Погляд його став жалібним, і він вичавив із себе якийсь звук, тихий і протяжний.

Мика кивнув, показуючи, що зрозумів усе і надалі в поясненні не має потреби.

Мовчазно потягнувся час, освітлюваний літнім сонцем.

Мешканець бочком притулився до стінки гондоли і так, сидячи, задрімав.

Хлопець відчинив вікно-ілюмінатор з іншого боку і, поклавши руки на підвіконня, виглянув назовні.

Унизу рівними квадратами та прямокутниками тягнулися поля, окреслені вузькими лісосмугами. А трохи попереду розкинулося село, декілька будиночків, розставлених безладно через видиму відсутність вулиць.

Мика придивився до цього села, і стало йому тепло й радісно. Там, унизу, жили люди, яких він так сильно навчився любити й поважати і за яких був готовий майже на все. Це були люди, на яких трималась уся країна: хлібороби, орачі. Там жили люди, заради яких його наставник, старий Мешканець дирижабля, провів стільки років у гондолі, чекаючи, як найбільшого щастя, приземлення, прагнучи його і думаючи про нього. А ось тепер і Мика побачив житла цих людей, відчув свою близькість до них, і одночасно з теплотою від цих думок прийшов і жаль через те, що все ще високо летить дирижабль, що не опускається він на поле біля цього села і не біжать до нього хлопчаки й дівчатка, за якими з квітами, прапорами та гаслами поспішають їхні батьки, надівши з цієї нагоди на груди ордени та медалі, що свідчать про минуле геройство. Усього цього, на жаль, не було. І, все ще схиляючи голову до землі, Мика заплющив очі і намалював собі барвисту й урочисту картину приземлення дирижабля. Таку саму, яку не раз малював йому старий Мешканець. І вже ввірвався у вуха шум уявних оплесків, і крики «Ура!!!», і заклики, що їх просто вигукнули на одному потужному диханні.

Дивне почуття виникло у хлопця, і довго він не хотів розплющувати очі, довго тримав на слуху придумані звуки і навіть бачив себе там, унизу, як він потискує десятки рук і приймає квіти. Боже, яке це п'янке відчуття – знати і бачити, що ти обожнюваний усім народом, бачити, як народ дивиться на тебе, як прислухається до кожного твого слова і навіть невдало та невлад сказані слова сприймає, затамувавши подих.

• Предыдущая
• 57/68
• Следующая