Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 27

• Предыдущая
• 27/48
• Следующая

У просторій кімнаті з погаслим огниськом сиділо четверо старших мужів, а на чільному місці — мій господар, Купець з Добромиля. Він аж наче помолодшав, тільки виглядав дуже блідим.

— Ну, що тобі треба від мене, хлопче?

Я низько вклонився.

— Чого мовчиш, кажи!

Я нерішуче мовив:

— Якоісь поради, мій пане…Я…я хотів би далі вам служити.

- І задля того, щоб мені служити, ти вбив мого найвірнішого, хоч і не наймудрішого, слугу, і мого ворога?

— Я їх убив захищаючись, про що дуже шкодую…

— Ні, він не наш! — буркнув старий опир, якого я впізнав по голосу, почутому щойно на згарищі.

— Гаразд, — мовив Купець з Добромиля, — а пощо ти моє добро роздав жеброті, наче Святий Миколай? Чого ж просиш у нас їсти? Хіба вони тебе не нагодували?

Один з опирів з рудою бородою засміявся скрипучим сміхом:

— Ні, на Святого Миколая він не схожий. Літами не доріс. Мабуть, прийняли за янгола, а янголи кажуть, не мають дірки в дупі, і тому не їдять…

— Правду кажеш, хоч я тим янголам під сорочину не заглядав, але треба вірити людям, — теж засміявся мій господар, а потім сказав без сміху: От, придивляюсь до тебе, хлопче, й думаю, чого у тобі більше: людського чи нашого? І дивно мені: людського у тобі мало, бо люди так не чинять, як ти. Люди — злі.А нашого теж у тобі небагато. Якесь з тебе чортзна-що!

Він аж сплюнув. Тоді я спитав, аби повернути розмову в бажане русло:

— Я теж хотів би вас, пане, спитати. Пощо ви казали мене позичити Ворожбиту?

— Колись взнаєш, — недбало махнув рукою Купець з Добромиля. — Ну, що, браття, мені з ним зробити? Найшов я його в самій сорочині на дорозі, хотів вивести у люди, а він знову валяється на пустирищі, голодний і обдертий. Який же з нього слуга?

Я подумав, що він справді має рацію. Адже згадував його лише, коли йшлося про мою долю. Тим часом купець говорив далі до своїх побратимів-опирів, ніби я не був присутній:

— Пощо мені здався взагалі слуга, коли я не маю ні товару, ні коней, ні дворища, та й не потребую того більше?

Я мовчав, похиливши голову.

— Ну, хлопче, ти й далі хочеш мені служити?

— Хочу.

— Добре, за те, що ти вважаєш себе моїм слугою і не боїшся говорити, що ти слуга Купця з Добромиля, я тобі допоможу. А також було вельми зворушливо з твого боку поховати мої кості на горі, що я любив з неї споглядати на мій Добромиль…Завтра тут проїздитиме валка з товаром. Знайдеш купця і віддаси йому сю золоту бляху.

Купець підсунув до мене круглу золоту бляху із витисненою бджолою:

— Знаєш, що се таке?

Щось ворухнулось у моїй пам’яті:

— Оберіг із самого Єрусалима?

Опирі почали дуситися зі сміху, а далі щось засвистіло, і зі стелі почав литися дощ. Я тільки тепер побачив, що над нами не було стелі, лише темне нічне небо. Далі зникли мужі, мій господар, і кудись ділися стіни…Я вже не знав, де я знаходжусь, бо стояла така густа чорна темінь, що я не бачив навіть своєї руки, і дощ цебенів як під час Потопу. Зате я в кулаці мав соломинку — бляшку з бджолою. Ви навіть не уявляєте, що се значило для мене! Я мав тепер місце в сьому світі. Крізь шум дощу долинули голоси добромильських когутів, і невдовзі по тому почало сіріти. Я стояв на горбі, тільки там не було жодного дворища.І навіть сліду по ньому. Непомітно перестав дощ, і коли на сході заясніло, переді мною відкрився вид на ту гору, де ми знаходимося з вами і де я поховав кості Купця з Добромиля, що став духом, для когось, може, злим, але для мене завжди він був добрим.І між цими двома горами лежав Добромиль. Хоч мене тут не вітали, й не годували, я не чувся чужим: щоб ступити крок, треба відштовхнутись від землі. Для мене ця земля звалась Добромиль.

Геть мокрий і посинілий від холоду, я присів за кущем, помітивши, як шляхом із гір наближається невелика купецька валка, оточена десятком озброєних верхівців. Вони спинились якраз під моїм пагорбом. Одні почали розпрягати коней, інші пішли з відрами до криниці, що стояла на подвір’ї корчми. Отже, я мав ще час добре роздивитись, з ким продовжу свою дорогу життя.

Я спостерігав згори за людським муравлиськом і ніяк не наважувався до нього приєднатись. Тремтів від холоду й переживання, а сонце все ще не сходило. А раптом той купець подумає, що я вкрав сю коштовну річ, чи то не моя валка, бо останнім часом мені не щастило, відколи я пустився у світ, якого зовсім не знав. «Люди — злі», - згадав слова господаря. Вони не живуть за Божими заповідями. Окрім тих пастухів, з котрими я мандрував сюди. Вони казали, що доброго чоловіка завжди впізнаєш по його вчинках, а не по словах. Де вони зараз, Тимофій і Андрей? На якій горі, у якій долині пасуть овечок, з яких потім роблять коштовний пергамент?

Я зійшов крутим схилом, ковзаючись по болоті, й поранив руку об пагін шипшини. Коли краплі крові упали на золотий оберіг, той раптом став гарячим і заблищав, і мені захотілось його пошвидше віддати. Затиснувши цю, очевидно, непросту штуку в жмені, я спустився у діл і став роззиратися. Неподалік двоє слуг розкладали багаття. Я задивився на їхню роботу, і тієї ж миті зійшло сонце, і все, здавалося, задзвеніло. Одразу запарувала волога земля і з трави почала котитися роса.

Ніхто не звертав на мене уваги. Згодом я сам навчився ставати непомітним, коли вважав за потрібне. А зараз кожен був зайнятий своїм ділом. Я пішов поміж возів із запакованим товаром, звідки линув запах шкіри, в’яленої риби і меду, й став перед корчмою, де мав зараз відпочивати купець, бо поміж челяді я його не бачив. Як і належить скромному слузі, я не увійшов до корчми, а став чекати, доки він не вийде. Хоча з цією золотою бляхою-оберегом я міг бути радше післанцем, аніж слугою. Я поклав її на долоню, щоб промінь сонця впав на золото і воно стало яскравішим, і відчув, що бляха стає холодною, як лід. Я ще більше захотів її позбутись. Раптом двері розчинились і на порозі корчми став високий молодий муж в купецькій дорожній одежі.Він дивився не на мене, а на золоте кружальце, вражено і з захопленням, ніби то справді була святиня із самого Єрусалима. «Коли так, то хай сам до мене підійде,» — вирішив я.

Купець нетвердо наблизився до мене і спинився десь за три кроки. Мав він чорну бороду й чорні без блиску очі, по яких я зразу впізнав опира. Я боявся, що купець зараз вмліє від надміру почуттів, тому вклонився й сказав:

— Мене прислав до вас мій пан, Купець з Добромиля.

І простягнув йому оберіг.

Купець витер спітніле чоло й мовив тихо:

— Се велика честь для мене….

Він підійшов ближче й став на коліна, поцілував оберіг і тільки тоді прийняв його. Я чув, як він бурмотів:

— За що мені така велика милість?

Помітивши, що мій нужденний вид не має для нього жодного значення, я втішився.

— Виходить, я тепер Старший? — спитав він несміливо.

Хоч я й не розумівся на звичаях опирів, проте поважно кивнув.

— Не смію питати, але чи не передавав чогось славний Купець з Добромиля на словах?

— Ні, - відказав я, утримавшись від того, щоб поцікавитись, чи не має він для мене якоїсь роботи. Бо подумав, якщо мене зараз відпустять, без нічого, то нехай. З моєї душі наче сповз якийсь великий тягар.

Тоді купець низько мені вклонився й сказав:

— Я — слуга вашої милості.Чи не будете ласкаві завітати до сього вбогого пристанівку трохи перепочити?

Аж тепер я зрозумів, що бути Слугою Купця з Добромиля є більшою честю, ніж бути єпископом, чи боярином, або навіть князем. Ну, може, не більше, ніж князем, але й не менше. Та не дармо я мав стрічу зі Смертями в Спасівському монастирі: гординя роздимає чоловіка, як повітря ковальський міх. А для слуги — то погибель.

Я вклонився на знак згоди. Яка переміна долі! Без тієї золотої бляхи мені ніхто не кинув би навіть кусника вівсяного ощипка. Мій бідний опікун Кирило часто казав примівку: «Як не полюблять на брудно, то на чисто — трудно.» Коли купець відчиняв двері, пропускаючи мене всередину, зумисне торкнувся потилиці й вражено пробурмотів: «Не може бути!» Я уявив собі, як усі свої думки, замикаю на ключ у льоху, глибоко під землею, а ключ кладу під камінь. Тому він і здивувався, наткнувшись на камінну брилу.

• Предыдущая
• 27/48
• Следующая