Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 28

• Предыдущая
• 28/48
• Следующая

У корчмі я не був досі ніколи, тільки чув, що там спиняються і заночовують проїжджі.Корчмар низенький сивий чоловік, витріщився на мене, як на якусь дивовижу. Може, він щось і чув за мене, але ніколи не бачив. Купець, не дивлячись на нього, наказав:

— Вели подати усе, що маєш найліпшого, в окрему кімнату, для мене і сього шановного пана.І щоб, ніхто без мого дозволу туди не заходив!

А сам підкликав, очевидно, свого слугу і щось прошепотів йому на вухо.

У невеликій кімнатині стояв стіл, дві лави, а стіни були завішані шкурами диких звірів. Тут же було й ложе, щоб гість міг поспати. Нічого незвичайного. На моїх очах проворні корчмареві служки накрили стіл білим обрусом і заставили тарелями з наїдками, сам їхній вигляд викликав у мене голодну млість, і я відвернувся, щоб проковтнути слину. Купець посадив мене на найліпше місце, налив у срібний келих меду. Оскільки я був куштувальником у князя Лева Даниловича, то не чувся заскоченим такою гостинністю. Правда, я стояв за спиною князя і бачив, як поводяться бояри, доки ще не повпивалися. Я попросив лише чистої води і ячмінної каші з молоком, бо волів виказати в даній ситуації стриманість. Це вже зовсім збентежило купця. Він майже нічого не їв, не випускаючи з рук золоту цяцьку, яка справила на нього таке велике враження. Потім він спитав мене, коли я бачився з Купцем із Добромиля.

— Цієї ночі.

— Ага. А в якій подобі?

Я здивовано глянув на нього, а тоді згадав, що мій пан мертвий тілом, й відповів:

— У людській. Разом з ним було ще троє мужів у купецькій одежі. Він називав їх братами.

— Ага. А чи не казали вони, щоб я віддав тобі сю валку з товаром і двір у Перемишлі?

«Овва, — подумав я, — він, наче лукавий, спокушає мене! Тримайся, Позичений Сівачу!»

— Хіба ти не знаєш, що сталося з моїм паном?

— Знаю, чом не знаю… — зітхнув купець. — Наше ремесло — небезпечне. Отже, я мушу знайти цих татів і посадовити їх на палю? Минуло вже кілька літ, і я не певний, чи хтось серед них ще живий. Якщо залишився бодай один, то я його відшукаю й повипускаю кишки.

— Ні, і про це він не казав нічого. Мені здалося, що він хоче, аби я деякий час пробув коло тебе.

По лиці купця пробігла тінь. Він встав і почав ходити по кімнаті.Нарешті спромігся сказати:

— Мені не дано спізнати його наміри. Вони, як сі вікна: світло проходить через них, але нічого не побачиш, що діється надворі.Не знаю, чи буде до вподоби тобі наше мандрівне життя, але взимку я сиджу вдома. Велю збудувати для тебе дім, якщо хочеш…

— А куди ви зараз вирушаєте?

— У Волощину. Тепер, гадаю, мої справи підуть на краще.

— Еге ж, — сказав я, — се оберіг аж зі самого Єрусалима.

— Так. Люди вірять, що він захищає від пригод у дорозі.А чи не сказати їм, що він також карає за зраду й непослух?

Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не рівня моєму господарю мудрістю. Однак, він сподобався мені своєю легкою вдачею. Та й Купець з Добромиля не віддав би мене кому-небудь. Тому я лиш приязно посміхнувся. А потім похвалився:

— Я вмію писати й читати. По-руському і латиною.

— О, се дуже потрібна річ — латина! — втішився купець. — Особливо, у тих краях, де ми будемо. По-руському я вмію читати так само.

Він замислився, а потім пошкріб бороду:

— Так, справи тепер підуть на краще…Мабуть, час рушати. за дверима чекає слуга з дорожньою одежею для тебе…

Я подумав, як же мене звати, перебрав свої імена, і сказав:

— Нехай тепер моє Ім’я буде Сильвестр. Називай мене так.

— Як скажеш. Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.

Пополудні ми виїхали. Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою. Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав. А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.

Слуга з Добромиля замовк. Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово. Яке, Олексій Іванович не побачив, та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка. Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.

У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:

— Саліна….

Він давно вже не вимовляв цього слова, що принесло йому стільки нещастя і болю, уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум. Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри. Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?

Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість: Слуга з Добромиля не може усіх спасти. Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом. Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого. Такий Закон.

Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ. Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?

А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:

— Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене. На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих. А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги…Я понад усе бажаю, щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги…І щоб ніхто цього не помітив.

Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:

— Про яку дорогу ви говорите?

— Певно, ви не здогадуєтесь! — посміхнувся Слуга з Добромиля. — З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть. Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди. Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна — Саліна. У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так. Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне. Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше…Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може, так було зі мною, коли літнього надвечір’я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.

Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити. Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.

— Ся річ потрібна для самооборони, — пояснив мені Купець з Перемишля. — Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза. Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання. Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство…

• Предыдущая
• 28/48
• Следующая