Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 26
- Предыдущая
- 26/48
- Следующая
Хлопець уявив собі дорогу добра: така, якою вони йшли, золотава від призахідного сонця, обтулена пагорбами й кущами верболозу, за якими шумить бистра чиста вода. Та на лице його набігла тінь, бо знав, що в кінці тієї дороги — Добромиль, де на попелищі лежать в пророслому бур’яні кості його господаря. І десь там — люди, котрі смертельно поранили молодого опира Луку, і впізнають його одразу. А що тоді буде — страшно навіть уявити. Меч висів, приторочений до сідла. Він навіть не виймав його. Може, на ньому досі людська кров. Якби він міг повернутись назад, ще перед тією ніччю, коли ще не пізно було повернутися до Лаврова. Шкода, що в Добромилі не було монастиря. Отак він розмірковував, а далі вони увійшли до якогось села. Він відчув непереборний острах перед людьми і їхніми житлами, що тулились до пагорбів, до половини вгрузлі в землю. Хлопець чув, що ті, хто довго жив у монастирях, не можуть їх покинути, бо не готові призвичаїтись до іншого світу. Вони втрачають щось таке в собі…
Скраю села була корчма, довга хата, коло якої стояли вози, і з кузні долинав звук молота по ковадлу. «Зайдуть туди», - подумав хлопець про подорожніх, але ті навіть не глянули в той бік. Можливо, коня треба підкувати. Дався йому той кінь. Хлопець боявся цієї тварини, котра була єдиним свідком подій коло поганського капища.
Обличчя Тимофія і Андрія ожили.
— Дасть Бог, заночуємо в нашого приятеля. І ти з нами, лицарю, як не погребуєш…
Той уявив, як з’явиться у дорогій одежі з мечем у хижці вбогого хлопа, і його охопило гостре відчуття самотності.
— Ні, - сказав майже розпачливо, — Я поїду далі.
І щоб не слухати їхніх заперечень, вискочив на коня, крикнувши на прощання:
— Може, стрінемось у Добромилі!
Кінь охоче зірвався з місця і помчав у фіолетові вечірні сутінки дорогою, прокладеною усіма тими, хто шукає собі долі, чи навпаки тікає від неї…
— Що з вами? — спитав Олексій Іванович, коли вони вийшли нагору і їх стрінув гул вітру, що здійнявся надвечір.
— Та так, згадав собі дещо, — обличчя в Слуги з Добромиля виглядало якимось змученим. Та він випростався і сказав з іронічною посмішкою: Та ви не переживайте за дощ! Якби він падав насправді, Вирва вийшла би з берегів і затопила цілий Добромиль, а з полів, що на схилах змило б увесь грунт. Чи ви думаєте, що я хочу, аби не було врожаю? Се — ілюзія. Я навчився це робити дуже давно, не маючи учителя. Наді мною має силу лише магія життя. Ходімо, десь сядемо, і я вам розповім, як я заслужив собі репутацію святого юродивого у Добромилі.
— Отже, — почав він, вмостившись у кріслі, - добрі люди, котрих згодом стали називати єретиками, своіми розмовами заповнили в моїй душі пустку. До того ж я недаремно прожив кілька літ в монастирі, й приймав на віру людські слова. Тому решту мого шляху до Добромиля я зробив дорогою добра, спасаючи разом з душею тіло Тобто я не в’їхав туди ні переможцем-тріумфатором, ні завойовником, а приплентався голодний і зі зраненими ногами.
У першому селі я віддав пояс, обкладений сріблом, бідному священику, що мав п’ятеро дітей.
У наступному віддав чорну сукняну кирею вдові з малими дітьми, що не мали навіть сорочок.
Меч віддав парубку Ониську, котрий хотів податися в найми, а не мав на кого лишити недужу матір.
Срібний перстень з руки подарував молодій парі, яка йшла брати шлюб, кинувши його в кухоль з весільним медом, яким мене пригостили.
Чоботи-сап’янці віддав пастушкові-сироті, щоб мав у чому вийти до церкви.
Капшук з дрібними грошима дав чоловікові, в якого забрали нивку за борги.
А коня…Знаєте кому я віддав коня? Дівчині на придане. Вона мене поцілувала за це і то був перший поцілунок в моєму житті.
Решту одежі я виміняв на старе лахміття, за що мене нагодували. Тепер ніхто не міг би впізнати в мені Луку, бо така поведінка не була для нього звична. Чутки про мене сягнули Добромиля швидше, ніж я туди прийшов: юродивий, котрий роздає майно вбогим. Та в Добромилі я вже не мав чого роздавати. Люди чекали, що я повім їм щонайменше про кінець світу, чи зміни в їхньому побиті, сам не знаю, чого вони від мене чекали. А я натомість пішов на колишнє дворище купця і викопав його обгорілі кості, притрушені землею кимось милосердним з його земляків. Вчинив по-людськи, бо опирям се якось не спало на думку. Я ж не знав їхніх звичаїв. По тому відніс кості на гору, що мені сподобалася своїм веселим видом, і поховав на тому місці, де ми зараз знаходимося, де через кілька сот років збудували монастир. Зробив з двох патичків хрестик, помолився за упокій душі.Мені здавалось, що се не зашкодить моєму господарю, бо ж він хоч і опир, але був хрещений і ходив до церкви. Я сидів і дивився згори на Добромиль, намагаючись переконати себе, що я нарешті вдома. Найбільше сподівався, що хтось дасть мені пораду, з чого починати життя. Ось я зійду в Діл, й хтось обов’язково мене запитає, хто я такий, чого шукаю, як оті добрі люди, й дасть якусь роботу, будь-яку, щоб я міг роздивитися довкруг себе й заслужити поліпшення мого становища, так, як це було в монастирі Спаса. Я не усвідомлював, яка небезпека мені загрожувала. Молодий хлопець у ті часи міг опинитися в рабстві, як приблуда, бо хто міг поручитися, що я вільний? Хіба мій господар, Купець.
Та репутація юродивого дала мені тимчасову безпеку. Правда, жоден з майстрів не взяв мене учнем. Одні казали, що їм нема чого вчити Божого отрока, інші боялись, що я можу роздати їхнє майно убогим, а ще інші вимагали плати за науку. Отже, я мав нагоду пізнати різних людей, але всі вони вважали, що з моєю головою щось не так, а я вважав, що се вони не хочуть йти дорогою добра. Жебрати я не хотів, та мені й таке навіть не спадало на думку, бо се пристало лише немічним, а я був здоровий, хоча й охлялий з голоду. До двору тивуна я не пішов і намагався обходити його стороною. Досить з мене було Замку. На моє щастя, тивун подався у справах аж до Львова, а то він швидко прибрав би до рук волоцюгу. Ні, добрі люди таки дали мені гарну пораду. Коли нічого не маєш, тебе довго не будуть помічати. Ночував я на колишньому дворищі Купця з Добромиля, яке вважалося нечистим місцем. За роки, що минули від пожежі там зосталося декілька обгорілих колод, під якими я зробив собі лігво, прикривши його гіллям і насталивши постіль з трави. Ніхто уночі не посмів би мене потривожити. Я тримався за це обійстя, поросле бузиною й кропивою, бо воно пов’язувало мене з господарем. Той мусив бодай з’явитися мені уві сні, хоч по правді мене мучило сумління, адже я згадував про нього лише тоді, коли потрапляв у скруту.
Врешті від голоду моє серце стало битися нерівно і почали причуватися різні звуки. Однієї дощової ночі я прокинувся від того, що про мене говорили якісь мужі.
Перший сказав:
— Він один з нас, браття.
А другий:
— Я чув, що він святий. Роздав усе добро.
І третій голос заперечив:
— Та ні, він не святий. Він прикидається, аби ввести нас в оману. Хоча, я думаю, він з наших.
Мені стало смішно і я озвався:
— Ваш чи не ваш, але я хочу їсти. Як не маєте чим мене закропити, то дайте мені спокій і не заважайте. Я чекаю вістки від мого пана, Купця з Добромиля!
Одразу по тому щось зашуміло і на мою голову посипались краплі дощу. А далі невидимий голос мовив:
— Ну, звісно, я знаю, хто се! Вставай, відведемо тебе до твого пана!
Я охоче підвівся і виглянув зі свого куреня, проте нікого не побачив.
— Де ви? Куди мені йти?
Не питав, хто вони, бо здогадався, що то напевно добромильські опирі.
- Іди на свист! — наказали мені.
Може, то навіть були злі духи, однак я пішов, бо після того, що наробив, вже нічого не боявся. Та, зрештою, я був у себе вдома і вірив, що нічого злого зі мною не станеться, якщо поводитиму себе миролюбно й чемно. Я пробирався по бур’яні, перечіпаючись об обвуглені балки, а далі вийшов на чисте місце, а звідти на дорогу. Свист кликав мене на гору, де нині цвинтар, і я побачив якийсь двір, оточений високим дерев’яним частоколом. Брама сама розчинилася переді мною, і на подвір’ї, захаращеному діжками і підводами, я побачив дім, в якому блимало тьмяне світло. Очевидно, я мав туди увійти.
- Предыдущая
- 26/48
- Следующая
