Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 37

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая

Данило все був у жіночій накидці і жіноча хустка, що прикривала його в

натовпі, все ще висіла у нього на плечах.

Жартам не було кінця — і як файно виглядав малий у жіночому вбранні, і як Данило, якби не вуса, то теж був би нічого собі кобіта, і все таке.

— Де ми? — спитав Данило.

— Біля Гнідави, це село за Луцьком! Треба рухатись далі звідси. Коні вже

чекають!

Михайло говорив це спокійно, але з притиском.

— Саме там за тобою ще довго чигатимуть. Сам розумієш!

— А що з Мотрею?

— Ніби біда бідою, але якось обійшлося. Відбрехалась, що ти її змусив...

— А це вона мене здала?..

Данило спитав це нервово, хоч намагався говорити спокійно.

— Богові дякувати — ні! Що вже там жовніри поробили з її

хутором — важко описати! Трощили все, що могли! Якби вона зра

дила тебе — повелися би з нею інакше!

Камінь спав з Данилового серця один, а враз народився другий! Я ніколи

її не побачу більше, ніколи і не знатиму, що з моєю дитиною, що з нею, що

там позаду!

Скільки ж мені ще мучитись отак, втрачати, знаходити і знову втрачати?

— Ми шукали — хто тебе здав! Найскоріше в останній твій прихід

до Мотрі за нами вже йшли по сліду, пильнували здаля, аби при-

ловити на спокійному місці, боялися простого бою, отож йшли його слідами і робили

засідки. Таких засідок певне було чимало, і тут просто спрацювало, от і все. Десь ти

мусив стати на ніч. Хвала Богові, що ще нас не побачили. . Бо ж шукали всіх, а

схопили тебе самого. .

Земля палала вже довкола опришків у ці часи, і ходу іншого вже не було.

— Ми збиралися на Січ! Отже будемо відразу ж, віднині проби

ватися туди!

Зараз їдемо на з'єднання з усіма побратимами і разом вирушимо в напрямку

Києва, на Дніпро, а по Дніпру, берегом спускатимемося на Січ.

Данило вже знову керував своїми опришками.

Попереду була довга нова дорога.

— Коні там! — шепнув Данило на вухо Айдарові і показав у

напрямку тугаїв при озері.

Прокрались туди швидко. Хоч, перш ніж виходити, Айдар метнувся до юрти і

щось захопив із собою. Дісталися коней. Айдар вибрав двох. Коней ніхто не

стеріг.

Осідлали коней так само тихо і пустились на них вплав на той бік озера.

Коні спершу неохоче пішли в воду, а потім, звиклі до усякого, як завжди коні

воїнів, швидко перейшли озеро, і знову вершники погнали їх чимдуж далі звідси, уперед, уперед, геть від біди.

Колись та мусило їм щастити. Щоправда (так, певно, судилося), тільки після

важких випробувань, тільки після смертельної небезпеки ласкавилась до них доля

і давала їм трохи перепочити.

Ось і зараз. В понічному гоні крізь степ, втікаючи від можливого

переслідування війська кочівників, а передовсім особистої охорони Касим-султана, Данило цілком довірився чуттю Айдара, його знанню степового краю, його

планові, як обманути переслідувачів, де перепочити, де приховатись.

Озеро було невелике, і на конях уплав вони подолали його за півгодини, а

відтак вже могли пустити коней галопом, чимдужче пришпорюючи їх, аж вітер

свистів у обличчя.

Айдар мовчав, тільки скеровував, куди — майже не замислюючись, на самому

відчутті степу вів дорогу, за зірками стежачи, аби не помилитись.

Мчали вони, як означив кількома фразами Айдар, до початку гірських відрогів

Алатау, де у міжгір'ях, що розлягались далі вище й вище, бо гори тут були справжні, високі й урвисті, буяли могутніми, мало не в зріст людини, травами. Данило

дивувався. Таких трав він ще ніколи не бачив.

Дістались вони узгір'їв ще під ранок і, коли сонце вже починало припікати, знайшли, затишний притулок серед чагарника і трав у гірському лісі. Були майже

впевнені, давіть Данило відчув, що саме тут їх навряд чи хто зможе

відшукати.

Тим більше що спрямували вони свій шлях у протилежний бік від того, де повинні б шукати їх воїни Касим-султана. Чого б їм на південь, коли

рідний Айдарів аул зараз, як розповів хлопець, відкочував на літні

пасовиська — джайляу — у зовсім іншому напряму. Мали б послати погоню

туди або ж на захід у Дешт-і-Кипчак, у кипчацький степ... А сюди? Навряд.

Та й зрозуміло було б і кочів-никам-воїнам, що тут знайти утікача все одно, що голку в стогу сіна. Вони ж бо думали, що він утік сам. Оскільки коней

зникло два, то могли припустити, що хтось йому допоміг. Але хто? До цього

вже ніколи б не дотумкались.

Може, знайдуть біля мазара, де очікував на Айдара Данило, полишене

ним майно — їжу, зброю, одежу... Але то вже байдуже!

Передивились, що вони мали зараз із собою.

Найперш — гарних коней, із султанського табуна, це вже було багато.

Зброя — абияка, але все ж повне знаряддя. Данило перевірив, що за шабля

дісталась йому від воїна, який охороняв юрту, де лежав зв'язаний Айдар. Не

найкраща, але нічого собі.

Лук зі стрілами, ножі, доспіхи стражників, а ось їжі — катма... А звідси

вибиратись — куди і як?.. Данило відкинув геть цю думку, але Айдар

раптом покликав його:

— Дивись!

І він розгорнув один з хурджинів, які захопив із собою, коли вони

вибирались із султанської юрти.

Данило аж очі витріщив від здивування. Хурджин був повний

дорогоцінних речей. Жіночі прикраси, золоті чаші, різьблені скриньки з

дорогою інкрустацією, кинджал в багатій оправі і багато всього

коштовного...

— А це ще звідки? — здивувався Данило. — Що це?

— Коли мене схопили й Касим-султан наказав кинути мене зв'язаного в

юрту, аби завтра вранці, тобто десь от зараз, стратити мене перед усім

військом як шпигуна і зрадника, то я, хоч і був в нестямі, почув уривок

розмови, що в тій юрті ж лежить здобич, доля від походів, яка належить

Есим-хану. Тобто це те, що мали привезти ханові у Туркестан. На що

Касим-султан презирливо кинув, що, мовляв, не наїсться цей шакал, тобто я, тим усім за ніч, та ще зв'язаний, та ще й там стоїть охоронець, то байдуже, нехай там... І ось коли ми тікали звідти, я пригадав ті слова, ну й кинувся до

клунків і оце прихопив два хурджини, не знаючи, що там до ладу, але

здогадуючись, що нам з тобою це ще й як згодом придасться...

Нам з тобою придасться...

Данило відзначив ці слова, які сказані поміж іншим, просто, як те, що

було, що є, що має бути... Але ж такого ніколи не було сказано досі ні ним, Данилом, ні Айдаром. Бо їхні шляхи були визначені порізно, бо їхні життя

аж ніяк не зводились у паралель, у рівнобіжні, а йшли кожен в інший, протилежний, бік, як тоді, коли вони вперше роз'їхались після сутички з

комишевим котом і коли Айдар повернув з дороги і врятував Данила.

Роз'їхались, а доля завернула назад, розійшлися ще раз, а таки знову разом. І

ось

тепер все ж мало бути інакше, зовсім інакше, якби все було гаразд у війську

кочівників, то, може б, Данило вже їхав собі сам степом ігри повному обладунку, їжі й озброєнні своїм самотнім шляхом, а може б, ще гостював у Айдарових

родичів, тут же, у тому стані, і якого щойно вихопив хлопця, рятуючи його від

смерті, вже по-думки готуючись в дорогу.

А дивись — знову разом, знову тікають від когось, знову кудись мчать, ховаючись від погоні. Знову разом! І ось Айдар вже говорить, що їм це ще

згодом придасться...

Але що ж таки сталося? Що ж сталося у них, чому хлопця роко-ііано було на

смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і

одноплемінників? Що ж сталося?

Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом

було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під

себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто

• Предыдущая
• 37/49
• Следующая