Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 38

• Предыдущая
• 38/49
• Следующая

себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь

густу крону дерева, під яким вони лежали.

Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.

Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися

незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-

султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені

кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто

висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у

ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-

нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде

повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед

його родиною.

На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз

кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому

війську.

Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий

на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і

завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно

підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був

непересічний, чи не завдяки його ж підступності, та й хоробрості йому не

бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії

«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового

війська.

Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він

повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний

пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із

вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і

десь попри всі

сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади

над степом, стати головним казахським ханом.

Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у

нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної

дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона

султановою наложницею.

У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку

Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-

батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він

одмовив султанові.

І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім

заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому

війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх

найважчих переходах і боях.

Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому

самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час

відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі

верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав

на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно

зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе

батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися

батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з

нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .

Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від

цього іншого «може» йшов мороз по шкірі, бо то означало прокляття, біду, смерть, втрату всього, що мав, у що вірив, чим жив... Ні, ні, ні... Він мовчав, з'їдала його

гризота, але він мовчав і кидався в бій, як очманілий, виробляв такі одчайдушні

виверти, що батько, хвалячи його, після одного з боїв сказав:

— А ти побережи себе! Надто вже гарцюєш, ніби зумисне голову хочеш

підставити. Ще молодий! Не будь такий гарячий, бо то дурість, а не хоробрість!

Як було сказати йому, що часом і жити не хочеться, що все не миле...

І ось, зарвавшись при облозі Ташкента, Айдар не помітив, як вирвалась з

лівого флангу, вийшовши через Шейхатаурєькі ворота, кіннота ташкентського

хана, і враз був зім'ятий фланг кочовиків. Збитий з сідла ударом списа, Айдар

дивом лишився живий, тільки втратив свідомість, бо спис вдарив його лише

руків'ям, а вістря пройшло мимо. Він отямився вже у ташкентському зіндані, де

поруч у ямі сидів якийсь світловолосий чоловік з кучерявою чуприною, також з

невеличкою борідкою і зі світлими, що при денному освітленні виявились потім

на диво блакитними, очима.

Побачивши, що хлопець отямився, він підніс йому води, але Айдар

відвернувся тоді геть, змірявши його поглядом, сповненим туги і ненависті до

всього світу. . Лежав мовчки, відвернувшись, аж доки не спитав:

— Де я?

— В ташкентському зіндані. Завтра можуть і повісити. Так що маєш часу

досить, ще до ранку далеко, зараз щойно вечір запав...

— Ти хто?

— Я. . здалеку. Теж у полон захопили. Ось мають повісити. Може, завтра.

— Ти давно тут?

— Два роки.

— Рабом?

— Так.

— Тьху!

— Ти не плюйся, а виживи отак два роки! І я побачу, що тоді співатимеш!

Зразу видно, що ще зелений...

— Я — воїн.

— Був воїн, а зараз полонений, а завтра або труп, або раб, невільник. І все.

— Це ти — раб і народився рабом, що видно з твоєї мови, а я — вільний воїн! Я

— степовик, кипчак, який ніколи не був рабом і не буде! Зрозумів? Не так, як

ти! — Якби твій батько почув зараз твою мову, то дуже б зажурився. Бо син у

нього дурний, як віслюк, і такий же упертий.

— Ти мого батька не руш, рабе!

— Слухай, ти, щеня зелене, ти помовч, а то в мене терпець урветься і я тебе й

перед смертю вивчу, як поважати старших. І рабом я ніколи не був і народився хоч

бідний, та вільний, а за волю усіх мій батько був скараний як бунтівник на

смерть, зрозуміло тобі? І що таке Україна, як би я не пояснював, у твою дику

голову не дійде ніколи, і де воно, і що там, тільки як би там зле не було, а таки

краще, ніж у вашій Азії...

— Чого ж ти сюди забрався, якщо так добре? Торгувати? Чи воювати?

— Отож, ти тільки й знаєш, як усі тут, — торгувати чи воювати! А я з миром

їхав, добром від московського царя до вашого ж Есим-хана. А напали розбійники, ну і забили кількох нас, мене поранили, ну і в полон, а тоді в Хорезмі продали аж

сюди. . А воювати, хлопче, я би тебе ще повчив! І руки такі, як у мене, дав би тобі

Бог хоч колись мати. І тому язика притримай та давай спати, бо з тобою

говорити важко, та й, врешті, неприємно...

— Не тримай зла, я сказав, що думав!

— А я теж, що думав, те й казав. Отож — спи. Все.

Айдар зиркнув тоді на дужу постать Данила, на його міцні руки, широкий

розворот плечей і зрозумів, що чоловік цей насправді дужий. І нема чого до

нього задиратись. Одвернувся від оросута і

занурився у свої думи нелегкі, і так минув час до ранку, така була у них

перша розмова.

А на другий день з'явився Хамід, й увечері заговорив із Айда-ром

Данило про втечу, знову наступного дня прийшов Хамід, а потім вони

втекли...

Касим-султан викликав Багенбая-батира і наказав йому разом із

• Предыдущая
• 38/49
• Следующая