Шабля і стріла - Покальчук Юрко - Страница 36

• Предыдущая
• 36/49
• Следующая

зрадив вас тільки на коротко, тільки на кілька нічних годин...

Ви вірили мені, а я вам, і всі таки мовчали, тільки в очах Раду ковзав

гейби затаєний біль, німе питання — ти, Данку, з нами завжди, як ми всі

присягали, чи також без нас...

Я тоді був без вас!

Ні, я ніколи не був без вас, я віддав би своє життя бездумно, бо я вам

вірив, а ви мені. Але то все було окремо. А це було поряд. Це було зі мною.

Вона вибрала мене, а я її.

А хто ще знав, хто ще знав чи міг знати, коли серед ночі увірвалися в

хату жовніри і мене голого стягли з ліжка, і я прокляв годину і хвилину, коли пізнав цю жінку.

Але мене пов'язали, як щеня, і вона плакала в кутку, я поглянув у її очі, вглиб і збагнув, що вона знала.

Старий Карпюк, у якого ми віддавна не раз домували і таборились, не

знав нічого, і вона його не видала, бо його не зачепили.

Я полюбив діда, який урятував нас, приховавши одного разу, коли за

нами гнались, і, діставшись його хутора, ми могли або битись до останнього

і вбити й його, або ж...

І тоді він сказав — я був з Наливайком ще хлопчаком, я вам вірю. І ми

четверо заткались у глибокий льох разом із конями і всім, і ми.всі знали, що

як нас виловлять, то вже й нам кінець і дідові.

Де у світі беруться люди, спроможні комусь отак повірити, та ще й і з

першого погляду. Ті, хто спроможний життя своє поставити під загрозу

заради тебе — чужинця, не знати кого, — і все-таки мірять і ризикують.

Свічку ставитиму ціле життя за Карпюка, як за старого Свири-да — віра

у щось вище за життя, за сьогодні — просто віра в людину...

Я не зрадив Свирида — земля йому пухом — я продовжую його справу!

Я не зрадив Карпюка, бо ще ж була і його жінка! Боже, дай мені колись

таку вірну подругу життя!

Вона чекала мене довго, казав Карпюк, вона чекала мене півжиття, поки я

вернувся — вона була для мене єдиною, яку я любив, і виявилось, що я теж

був для неї єдиним.

Я вернувся тільки для неї, і ми зажили — просто, повільно, але зажили

удвоє.

Вона вже мала за батьків той хутір, в який і я вклав, що надбав за свої

мандри. І нам вдалося.

Дітей не надбали — не встигли, але, Данку, ви наші діти, бо ви — це я

змолоду. Ви — це я!

З Мотрею запізнав мене Карпюк.

Час минав, і Карпюк бачив мої нелегкі роздуми, і якогось вечора я

розповів йому про Ганю, і він сказав — ти такий гарний, тебе повинні

любити усі дівчата на світі — я знаю, що робити. Ти лиш зачекай трохи.

Йому всі вірили в довколишніх селах, його слово було законом, або ж

просто правилом — він був мудрий, він знав і до нього за порадами

приходили з кількох сіл люди.

Мотря, молода вдова, господиня заможна, в неї працювало кілька

наймитів, але ж і сама вона з ранку до ночі була на господарстві і їй велося

добре.

Але ж порядного хлопа доля їй не давала, а будь-хто був не для неї.

Минали роки, і жінка нудилась і мучилась сама. Були залицяльники і

немало... Але ж... вони зустрілись один раз — і все було зрозуміло.

Данило пішов її провести на сусідній хутір і прийшов під ранок, хлопці

були сполошені, але, побачивши його, зраділи спершу, а потім враз

спохмурніли.

Я знаю, я тоді вперше прийшов до них інший, все було добре, але я був

інший, і вони вчували це, особливо Раду, який жартував, сміявся, удавав

веселуна і паливоду, але в його очах, в глибині його чорних зіниць був

непояснений сум.

Я все розумів, або не все, але так було, так сталося, я не міг їм дати все, а

вони мені мали пробачити все і пробачили.

Але пробачили сумно.

Ми понадились до Карпюка, ми йому добре відшкодували збитки з його

тривог і небезпеки, яка через нас чигала над ним час від часу, ми всі любили

його і його тиху, покірну, глибоку Ганну.

Але ночами я тікав у сусідній хутір і появлявся під ранок.

Врешті вони звикли, як звикають до ґанджа чи хвороби когось із друзів: що робити — так сталося.

А я, розпружуючись від минулого в обіймах розкішної Мотрі, знав, що в

чомусь їх зраджую, але готовий був кожну мить свого раювання

відшкодувати їм своєю відданістю.

І вони це бачили і знали, і так минуло півроку.

Певна річ, я десь почував, це може для мене зле скінчитись, але я

починав її любити, це були години і дні, але я якось відчув, що це моя жінка!

Чи це була спрага моя за минулим, але я не міг довго без неї і вертався на

цей хутір, вже не заїжджаючи й до Карпюка, просто туди, і хлопці чекали

мене в яру поночі, і я лиш Богові дякую, що коли мене пов'язали, ми не

заїхали до Карпюка, і сліду не було під дідового хутора, і хлопці були в яру, і я не підвів старого і моїх побратимів. І у в'язниці думав — я винний перед

всіма, я помру, ниє вони житимуть.

Дякувати Богові, я не буду винний в смерті жодного з тих, кого люоблю.

Коли жовніри розбивали двері в Мотриній хаті, я лиш встиг сказати їй —

кажи, що я взяв тебе силою, що зґвалтував просто зі зброєю в руках.

А вона сказала мені в останню хвилину — я вагітна, я ношу твою дитину

в собі!

Я ще був голий, схопившись за шаблю, але їх було десятеро, і мене

вдарили ззаду, хтось вскочив у вікно цозаду мене, і я отямився лиш

зв'язаний по руках і ногах, все ще голий, на возі, чув, як жовніри сміялися —

спіймали кнура на гарячому, треба було ще ту курву виграти всім разом, аби

знала, як розбишак приймати до ліжка, і тоді несамовитий біль пройняв

мене, коли я згадав Мотрині слова — я ношу дитину від тебе!

Що ж із нею буде, із сім'ям моїм, що ж станеться з безбатченком — без

роду і племені, з байстрюком в очах світу — що йому скаже мати, або ж їй, що ж воно, моє дитя, знатиме про свого батька?

Я готовий був умерти і за тих кілька тижнів, коли чекав шибениці, передумав усе своє життя.

Чому Голембовський, який любив мене, це ж було очевидно, так

зненавидів мене через Ганю?

«Останньому жебракові віддам, але не тобі!!!»

Чому не мені?

Він хотів мене для себе?

Але ж він сам завів мене до Горпини, сам попхнув у світ Жінки, сам

змусив пізнати красу жіночого тіла.

Бо сам мав цю Горпину не раз, бо ми там поєднувалися з ним у якомусь

божевільному світі чужих пристрастей.

Але ж Ганя, то була його донька — тут був теж він — але і не пін! Тут

були тільки ми двоє, тільки ми двоє і йому у цей наш світ увійти було зась!

Я ж бо на той час теж любив його, як... може, насправді, як батька, якого

я ніколи не знав, як старшого, розумного, освіченого, як... Не знаю!

Але він зрадив мене своєю зненавистю, яка вмить знищила все, що між

нами було!

Як він не збагнув, що я вже дорослий чоловік, когось можу полюбити!

Не його, чоловіка, батька, покровителя, а просто жінку, яка випадком

долі виявилась його донькою!

Що таке любов?

Що таке людина в усіх її виявах?

Де я і хто я?

Я готовий був померти і думав, що заслужив смерть, яка може і стане

врешті отим останнім моїм кроком до всеосяжного спокою.

До іншого буття, в позасвітньому просторі.

— Ми прибули, — сказав Раду тихо, майже пошепки, — ви

ходьмо!

І тільки зараз Данило збагнув, що хлопчак увесь час тримав його руку у

своїй і тепло його долоні, щойно Данило почув ці слова, наповнило його

знову силою життя!

Данило важко виборсався з сіна, в якому їхав, і щойно ступив на землю, як утрапив в обійми Михайла, Гната і Степана.

Раду виліз після нього і стримано чекав, поки Данило повернеться до

нього. Данило обіймав малого, як своє життя!

А хлопці вже гомоніли — це малий вигадав з щурами, ми вже боялись —

не вдасться, а тут ще та мжичка допомогла, і юрба перестрашилась щурів...

• Предыдущая
• 36/49
• Следующая