Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 47

• Предыдущая
• 47/48
• Следующая

- Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?

- Знаєш ти,- не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!

- Де ж ви його добули?

- Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: "Знаю-каже,- знаю! Цим я багато пособляю людям". Я йому тодi про Гарасима: "Якби,- кажу,- такого зiлля, як у Гарасима!" -"Дак оце ж воно й є! - каже.- Я,- каже - вiд Гарасима цього й навчився". Дак оце й налив пляшечку.

- Зiнько не буде цього пити, дiдусю.

- Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.

- Як же ви зробите?

- А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.

- Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!

- Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.

I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула,та й край,- i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?

Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають,- на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?

I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька - як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй - йому не легшало.

Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.

Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.

- Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! - промовив вiн гiрко.

- Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка.- От скоро-скоро й ти все робитимеш - i дома, й на полi… от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?

- Дерева вже розпукуються,- казав Зiнько, дивлячись на свiй садок,- а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!

- Восени посадиш чи на ту весну,- не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.

- Атож, лiтатиму! - промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки - легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: "От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!"

Вiн поворухнувся,груди заболiли дужче.

Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…

- Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…

Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:

- Зiньку!

Вiн iздригнувся, розплющив очi.

- Що тобi, серце?

- Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

- Нi, я не спатиму…

Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.

"Нi, не пособить лiкареве гоїння! - думала Гаїнка.Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!.."

I вона зважилася…

Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…

Одначе не зважувалася довго.

Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:

- Що це ти там робиш, що не даєш?

Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплiшало,- вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.

Вiн, здається, спав.

Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:

- Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

- Зiнечку! Де давить? Що?..

- Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.

Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:

- Води!..

I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.

Гаїнка вхопила його.

- Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!..- крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:

- Що це?

- Зiнько…

Вони глянули.

Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.

- Зiньку! Сину! Що тобi? - питалася перелякана мати.

- Води!..

Йому подали води,вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.

- Ой боже, що ж я наробила! - скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком.- Ой, що ж я, проклята, наробила,- я ж тебе, Зiнечку, струїла!..

Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.

- Що ти сказала? - ледве вимовив.

- Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!

- Ти… знахаревого… А я ж казав…- простогнав хворий.

- Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

- Дiду! - промовив Зiнько.- Або самi… або бiжiть до Васюти,- хай до лiкаря… зараз…

Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.

Врештi промовив:

- Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала i вийшла з хати.

Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.

Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.

• Предыдущая
• 47/48
• Следующая