Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 46

• Предыдущая
• 46/48
• Следующая

- Може, ти? - шуткував Зiнько.- Ти ж примазувала оце колись.

- От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!

В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.

- Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! - вигадував Васюта.

- Сиджу… Сiдайте й ви!..

- Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? - питався Карпо.

- Полегшало…

- Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.

Зiнько махнув рукою:

- Про iдо думати!.. Хо-i би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я апаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.

- Повинен урядник iзкаити!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожник; попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.

- Годi-бо. Карпи, облишмо це! - прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.

- I справдi, хай йому, Карпе, - сказав Васюта.- Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.

- Скажете.

- То видавай лиш нам зерно!

- Яке зерно? Нащо?

- Ото - нащо! А iце хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?

- Та де ж його сiяти?

- На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.

- Як то?

- Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпе та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай - де та що сiяти!

Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.

- Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!

- Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.

- От гляньте ви на його! - засмiявся Васюта.- Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло - Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки,- нам треба твого зерна.

- Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!..- казав Зiнько.- Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.

- А як же тиє си думав собi? - загомонiв Карпо.- Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.

- Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! - озвався дiд Дорош. - Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!

- Хлопцi та й хлопцi! - гукнув Васюта.- Що цс за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють,бо вже вдруге каменюкою хтось кидає,- то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..

Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.

- Мої ж ви добрi! - казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима.- Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..

- Не iюступимся нi ввiк! - промовив Карпо мiцним поважним голосом.

Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так,: дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.

- Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде,- хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!

- От святе слово! - скрикнув Васюта.-Дай, боже, веселiше жити!

I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.

Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей,- вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її,- вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там - що бог дасть!..

VI. ЛIКИ

Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.

Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний,- от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком,- то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi - нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук - ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був,- от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.

Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим - от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.

Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його,- пособилося… Може, в його й те зiлля є,.що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав - не догнав, а побiгти можна.

I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.

Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:

- Бачиш, унучко, це?

- А що ж то?

- Здоровля твоєму Зiньковi.

- _ Як то?

- Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.

I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.

- Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi,- стрепенувся та й пiшов.

• Предыдущая
• 46/48
• Следующая