Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 48
- Предыдущая
- 48/48
Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали - не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як_ вона.
Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява - вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмирає.
I вона не смiє туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над їм, казав:
- Зiiiьку! С'їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив'.. Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
- I ви, дiду,тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.
Перед свiтим сказав:
- Ноги обважнiли…
Мати торкнулася до нiг.- нони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.
Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
- Синочку мiй! Не кажи так! - простогнала бесщасна мати._
- А що ж, мамо. коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дориiл стояв похилившися.
Враз вiн схилився до землi i вдарив перед лiжком поклона:
- Сину! Зiньку!.. Прости мене!..
- Бог простить, дiдусю! Я на вас не гнiваюся… Тiльки не кажiть про це нiкому, нiкому!.. I Гаїнцi звелiть, щоб не казала…
Дiд, хлипаючи, встав.
- Сину,- промовила мати.- Покличу батюшку- може через те бог полегкiсть пошле.
Хворий помовчав, тодi сказав тихо:
- Добре… А ви, дiдусю, пiдiть покличте моїх товаришiв, усiх… А до мене хай Гаїнка тим часом увiйде.
Мати й дiд вийшли з хати, а трохи згодом туди ввiйшла Гаїнка.
Тихо спинилася бiля порога,
- Гаїнко!.. Iди!.. Сядь отут… бiля мене…
Вона пiдiйшла покiрно i сiла на лiжковi. ': -_ Дружинонько моя, поцiлуй мене! - попрохав хворий.
Вона зiрвалася, впала навколiшки, обхопила йому ноги i почала цiлувати їх мовчки.
- Встань, Гаїнко!..
Вона не вставала, а уста шеiютiли, припадаючи до нiг:
- Нiженьки мої… слiдочки вашi цiлувала б, якби ви ходили!.. Не ходите!.. Вбила!.. Отруїла!..
- Сядь тут бiля мене!.. Поцiлуй в уста!..
Нахилилася до його, цiлувала в уста, в очi, в руки.
- Не ти мене, дружинонько моя вiрна, струїла… Ти менi здоров'я хотiла, моя добра… Любив тебе на цьому свiтi i на тому любитиму… Як я тебе покину? Така маленька… така полохлива… Та тебе люди заклюють… Як я тебе покину?.. Вiн плакав.
Узяв її руки в свої, притулив їх до грудей та й затих, знеможений.
Вона сидiла не смiючи ворухнутися. Вiдпочивши, озвався знову:
- Живи з матiр'ю, з дiдом, не ходи до батька: там тебе занапастять… Нiкому не кажи про знахареве зiлля. Чуєш? Я тобi велю. I дiдовi, й матерi звелiв… I сама забудь по це… Не думай!.. Менi однак умирати було,довго не прожив би… Байдуже, коли трохи швидше… Тiльки тебе жалко покидати… Iще жалко: не зробив… Ох!:.
Знову затих.
У неї душа кричала вiд несвiтського болю, але нi одне слово не проходило крiзь уста.
У сiнях затупотiло. Це прийшов батюшка…
Вiдбули його.
Уже розвиднилося зовсiм, як круг Зiнькового лiжка постали товаришi.
- Пiдведiть мене! - промовив хворий. Пiдвели, заложили за спину подушки. Вiн сiв.
- Уже груди нiмiють… Час прийшов умирати… Як сидiв у тюрмi, заприсягся не покидати цього дiла - за правду стояти… Не судив менi бог справдити мою присягу… Короткий мiй вiк… Нехай моя присяга буде вашою!
- Буде!.. Буде, братику наш, товаришу наш вiрний!..
- Спасибi!.. Добувайтеся правди!.. Тяжко без свiту!.. Де вiн?.. Де вiн?..- питав хворий, уже блудячи словами.- Коли б хто показав!
Затих на мить, опритомнiв.
- Мати стара зостається в мене, дружина молода - з дiдом нехай вони в цiй хатi живуть… А ви їх догляньте, братики!..
- Доглянемо!.. Не турбуйсь тим!..
- Хай вам бог заплатить!.. Мамо! Спасибi тим рученькам, що мене носили-годували… Тим нiженькам, що за мною ходили!.. Прощайте, мамо!..
Ридаючи, припадала до його мати.
- Гаїнко! Дружино моя вiрна, серденько моє дорогесеньке, раю мiй любий!.. Прощавай!..
Вона мовчки до нього припадала, не можучи вимовити слова.
Тодi прощався з дiдом, з товаришами i кожному казав останнє привiтання.
А вони питали:
- Кажи, брате,- може, ще що звелиш?
- Нiчого не звелю,тiльки не забудьте мого заповiту!..
- Не забудемо!.. Глянув по хатi.
- Одчинiть вiкно!.. Вiдчинили.
- Хоч би сонце зiйшло… Як темно!.. Сонце ще не сходило.
- Гаїнко!..
Кинулася до його,вiн прихилив її голову собi на груди…
- Ще не зiйшло сонце?
- Скоро зiйде,- вiдказав Карпо.
Стих на хвилину, тодi ворухнув устами:
- Прощав…
Зiтхнув тихо, не доказавши слова, голова йому похилилася вниз…
Рука впала з Гаїнчиної шиї…
У Чернiговi, 1901
This file was created
with BookDesigner program
26.06.2008
- Предыдущая
- 48/48
