Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 44
- Предыдущая
- 44/83
- Следующая
Хоч до зими було ще далеченько, та слова Чижова нагадали нам про неї. Колись тут було багато соболів, водяться вони тут і зараз, хоч і менше. Олег хотів було поставити кілька капканів, але Єменка та Чижов відрадили його: якщо навіть соболь і попадеться в пастку, він здохне з голоду, поки ми знову повернемося до Ведмежого озера.
Ведмеже озеро простягається на п'ятдесят кілометрів у довжину, і його поверхня зникає з очей у зеленій тіні високих лісів, які лежать над водою. Протилежний берег зливається з ясним тлом скель.
— У цьому місці до протилежного берега шість кілометрів, а там, за мисом, двадцять. Я двічі перепливав його на плоту.
Розповідь про рибні багатства озера заохотила мене спробувати під кінець дня рибальського щастя. Я приготував вудочку, вибрав блешні, якими сподівався привабити тутешню рибу, і вже поспішав до води, коли мене раптом покликала Тамара. Я повернувся дуже неохоче, бо рибальська гарячка іноді дає себе знати сильніше, ніж мисливська. Запитав у дівчини, що вона хоче. Тамара показала на сідла й промовила:
— Шульгін казав, що в його в'ючака лопнула попруга і тому він затримався на згарищі. А ось, погляньте!
Підійшовши, я уважно оглянув сідло. Воно було зовсім справне, якщо не зважати на кілька великих стібків, зроблених «таємним швом», але це ще не свідчило про те, що попруга була перервана.
Досить-таки нечемно я зауважив Тамарі:
— Не розумію, чому ви звертаєте увагу на такі дрібниці. Видно, що попругу лагодили. А що вона не перервана — тим краще. Може, Шульгін задрімав на часинку, а потім звернув усе на сідло.
— Може, ви й маєте рацію, — відповіла дівчина трохи роздратовано. — Але мені його вибрики щось не подобаються.
Я жартома запитав, чи перевірила вона й Олегове сідло, щоб там, бува, щось не тріснуло і хлопець не впав. Зашарівшись, Тамара відрізала:
— Це не що інше, як виклик моїй витримці. Ви не тактовний і виходите за межі…
— Пристойності?
— Ні, того, про що дозволено говорити, коли вже ви знаєте, що, що…
— Торкнувся ваших почуттів?
Тамара ледь кивнула головою і посміхнулася.
— Слухайте, Тамаро, я ж бачу, що Олег вам небайдужий. Це помітив і лісничий Шульгін, але він тільки й жде, щоб посміятись над вашим геологом. А я далекий від цього. Насправді Олег тактовний, розсудливий і взагалі чудовий хлопець. Ви йому подобаєтесь, — це я знаю. Навіщо ж вам ставити між собою перепони?
— Не вигадуйте. Ніяких перепон я не бачу.
— Гм. Цікаво. Треба сказати про це Олегові, хай він знає ситуацію.
— Довірте це мені самій. І… дякую за увагу.
Помахавши на знак привітання рукою, я відійшов.
Мене вабило озеро, в якому, за словами Єменки, вигравала форель — по-місцевому ленець — і розкішні таймені. Саме вони й цікавили мене найбільше. Це не що інше, як лососі.
Біля озера я відразу ж наткнувся на перешкоду: береги були круті й непрохідні. Я спустився до гирла річки і вибрав місце, де зручно було закидати блешню. Зафурчала котушка, жилка свиснула в повітрі, й блешня булькнула в воду. Я крутив котушку, з нетерпінням чекаючи, що — ось-ось… Ні, марно. Закинув ще і ще раз, але знову безуспішно.
Блискуча принада, мабуть, не приваблювала тутешню хижу рибу. Я переходив з місця на місце, проте всі мої намагання спокусити тайменя зазнали невдачі. Я вже радий був задовольнитися хоч би фореллю, але й вона не виявляла бажання познайомитись зі мною ближче.
Ось тобі й маєш! Хвалені води глибинної тайги. Тут навіть у недосвідчених рибалок без пристойних снастей бували нібито неймовірні улови. Навіть ведмеді тут, кажуть, виловлюють цілі гори риби… А я з своїм клеєним вудлищем, досконалою котушкою з регулятором швидкості, ідеальною жилкою і цілим арсеналом блешень не міг нічогісінько піймати.
Та не встиг я отак подумати про озеро й річку, як щось смикнуло, мало не вирвавши вудлище з моїх рук. Я майже інстинктивно підсік, прогаявши не більше секунди. Це був, мабуть, умовний рефлекс, який, за академіком Павловим, не лишає часу для роздумів.
На гачку щось є. Про це свідчило шалене розмотування котушки. Спробував загальмувати швидку тягу, від чого вудлище зігнулося в дугу. Раптом вода завирувала: на гачку-тройнику металася рибина. Ось вона стрілою майнула в повітрі, вигнулася й знову шубовснула в воду. Такі сальто в повітрі рибина повторювала кілька разів. Це брьохання привернуло, нарешті, увагу Олега.
— Що трапилось? — гукав він, біжучи берегом.
Я застережливо махнув рукою, мовляв, не дуже галасуй, а сам знову взявся виводити. Після кількох стрибків рибина ослабла, і хвилин через десять, яким, здавалося, не було кінця, я, нарешті, підвів її до берега. Приловчившись, зачепив здобич багорком і виволік на берег.
Лосось був чудовий. Він дещо відрізнявся від європейських лососів кольором своєї луски, був світліший — так і виблискував сріблом — і стрункіший.
Олег прикинув: кілограмів десять-дванадцять. Але виявилося, що лосось потягнув усі чотирнадцять. Я здобув загальне визнання табору, бо перед цим, напевне, тут не було одностайної думки про мої рибальські здібності.
Вечеря була знаменита. Юшку з лосося і печеню з рябчиків та глухарів доповнював пиріг з ягодами, що нагадували ожину. Потім ми до самого заходу сонця пили чай.
Блакитно-фіолетовий небосхил усе більше ставав гіацинтовим. Велетенські гіацинти деякий час квітли там, де кілька хвилин тому сховалося сонце, потім вони почали поступово в'янути, зникали за тьмяною небесною запоною. Тоненький серп місяця, ніби срібний. лук, поплив за легенькими вечірніми хмаринами, і в безмежній височині замерехтіли зірки.
Я дуже стомився і довго не міг заснути. Олег теж неспокійно ворушився в своєму мішку. Я запитав, чому він не спить.
— Не знаю… — зітхнув хлопець. — Щось важко мені.
— Напевне, якийсь марний клопіт.
— Що ви знаєте, Рудольфе Рудольфовичу, про мої клопоти?
— Більш, ніж ви гадаєте! А щоб ви краще спали, я скажу вам таке, чого, може, й не слід було б говорити, бо це небажано для Тамари.
— Для Тамари? — аж стрепенувся Олег, висовуючись із спального мішка. — Вона щось казала вам?
— І так, і ні. А я й не знав, що ви, людина розсудлива, маєте дещо спільне з токуючим глухарем: нічого не бачите й не чуєте. Але ваше становище краще вже хоч би тим, що я можу відкрити вам очі:
Геолог розсміявся, встав і засвітив ліхтар. Потім сів і, склавши руки на колінах, мовив:
— Що ж, послухаю, а щоб видно було, про що йдеться, я ще й засвітив.
— Тож наставляйте, друже, вуха й слухайте. Ви, здається, не бачите того, що діється навколо. Тамара з вас очей не зводить, а ви за звичкою шукаєте скарби тільки в землі і помічаєте все що завгодно, крім живого скарбу тайги, який з вами поруч. Ніби на очах у вас полуда! А було б непогано, якби в вашій голові уляглися всі оті літосфери, гідросфери, тектонізми та петрографії і з досліджень всіляких складок гір ви переключилися б на аналіз своїх власних почуттів.
Олег, видно, зрозумів натяк і принишк. Здавалося, він справді намагався збагнути, що діється в його душі. Зітхнувши, хлопець відповів.
— Справді, я, мабуть, закоханий. І закоханий, хоч це й дивно, в людину, яку так мало знаю…
Не закінчивши фразу, він знизав плечима, ніби від холоду.
— Слово — срібло, — промовив я, — а мовчання іноді — золото. Ось ви замовкли, і я відчув це більш, ніж будь-коли.
— Можливо, ви й маєте рацію, бо, відверто кажучи, єдина особа, яка впливає на мене, це — Тамара. Мушу признатися, що я закоренілий і невиправний холостяк. Уже кілька років я повністю зайнятий науковою роботою, і мені майже ніколи було думати про дівчат.
— А ви часом не жартуєте? — недовірливо спитав я.
— Ні, це цілком серйозно. Зрозумійте, будь ласка: звістка про те, що я небайдужий для Тамари, мене зовсім приголомшила. Голова моя сповнена думок про майбутні відкриття, можливо, навіть незвичайні… Тому ви не дивуйтеся.
- Предыдущая
- 44/83
- Следующая