Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 45
- Предыдущая
- 45/83
- Следующая
— Відкриття, кажете? Цікаво. Що ж то за відкриття, коли вже сама згадка про них тамує ваші почуття?
Олег мовчав.
Мимоволі я подумав про старого шкільного вчителя, невтомного геолога Івана Хомича Феклістова, про його розвідки в тайзі. Може, внук успадкував натуру діда? Може, він шукає зовсім не соболів, а нас тільки дурить розмовами про них?
По обличчю Олега промайнув подив, потім юнак спохмурнів і, кашлянувши, повільно сказав:
— У мене свої інтереси, і вони захоплюють мене найбільше. Але, як видно, на все свій час. Я боявся, що стану смішним, коли виявлю до Тамари щось більше, ніж увагу, і мої почуття безнадійно зайшли в тупик. Та ви сказали, що вона почуває до мене — ну, скажімо, прихильність — і вивели мене з цього тупика. Виручили ви мене, Рудольфе Рудольфовичу, як ніхто…
— Тільки не треба похвал. Принаймні тепер ви хоч спатимете спокійно.
— А можливо, навпаки. Бо не знаю навіть, що мені завтра казати, що робити.
— Тільки одне. Ідіть до Тамари, натякніть їй про нашу нічну розмову й скажіть те саме, що й мені. І додайте ще те, чого мені не сказали, що призначене тільки їй. На добраніч!
Світ, по суті, не такий уже й великий, і в ньому весь час щось повторюється. Саме в цих краях Олегів дід Іван Хомич допоміг колись в одруженні Орлова і Майюл. І ось тепер познайомилися внуки Івана Хомича та Орлова, хто знає, чи й моє посередництво не приведе до заручин.
Втома і дрімота, нарешті, перемогли мне, і я заснув таким глибоким сном, що ледве прокинувся, коли хтось серед ночі почав трясти мене. Це був Олег. Він щось кричав, але я не розумів його слів, бо ще не зовсім прочунявся.
— Чуєте, що діється? — схвильовано запитував геолог.
Я нічого не чув і вже хотів було дати юнакові зрозуміти, що нетактовно порушувати блаженний сон свого товариша, коли й так дошкуляють комарі та ще якесь чортовиння.
Проте Олег був на диво невблаганний і повторив своє запитання так голосно, що я остаточно прокинувся і прислухався. В нічній тиші раптом почулись якісь дивні трубні звуки, що переходили в ревіння.
— Чуєте, які страшні звуки?
Спершу й мені ці звуки видалися жахливими, але за мить я вже сміявся.
— Ех, юний мисливцю, ви що ж, ніколи не чули зблизька, як ревуть олені? Але заждіть, здається, що це не олені…
Я підвівся і вийшов з палатки. Місяць давно зайшов, обрій затягло похмурою поволокою хмар. Було зовсім темно. Я прислухався. З другого берега долинало протяжне трубіння й рев. Я впізнав ці звуки: почалося раннє парування лосів. Величні тварини збуджували в собі сили для боротьби за свої права батьків. Їх бойові фанфари я знав ще з Карелії. Але те, що долинало з берега озера, могло б нагнати жаху.
Щось скреготіло і сопіло. Звуки ці поєднувалися з ревінням. Потім ніби вода забулькотіла в чийомусь горлі. Нарешті все стихло, тільки, здавалося, десь вдалині ще лунали приглушені тони розладнаного органа.
З палатки повибігали наші товариші і мовчки слухали цей страшний нічний концерт.
— Що це, як ви гадаєте, Петре Андрійовичу? — спитав Олег.
— Чудова музика невідомих музикантів. Нічого подібного я ще не чув.
Заспаний Єменка нерішуче застиг з ліхтарем у руці, а Старобор і Шульгін тримали коней, що тривожно іржали і рвалися з прив'язі.
Собаки, наїжившись, гарчали, і тільки пролунала команда «вперед», миттю зникли в пітьмі.
Чижов зайшов у палатку і повернувся з рушницею. Проте Єменка не радив йому йти, бо в такій непроглядній пітьмі навіть найкраща зброя мало чого варта. За хвилину люто загавкали собаки. Потім долинув якийсь свист і запивання з приглушеним протяжним ревом. І так кілька разів. Потім усе стихло.
— Чорти, мабуть, весілля справляють, — зауважив Шульгін.
— Та година ж не підходяща, — в тон йому відповів Старобор. — Нема ні бурі, ні хуртовини.
— То ще може початись, — вставив Єменка.
— Чорти чортами, але де ділися собаки? Ні гавкання не чути, ні самих їх нема, — мовив Чижов.
Та за хвилину почулося чмихання, а потім з'явились і самі гончаки. Вони гарчали й скавуліли, ніби просячи пробачення, що повертаються ні з чим.
— Ех ви, бельбаси, — дорікав їм Чижов, — на що ви здатні!.. Ану, гайда спати!
Але собаки не заспокоювались, а один з них почав качатися по землі. Єменка присвітив, і ми побачили у нього на спині велику рану, яка сильно кровоточила.
— Ну, не хникай, — пестив його Чижов. — Поліз у бійку — то й дали здачі. Ходімо, перев'яжу тебе.
Ми зрозуміли, що собаки повернулися після відчайдушної сутички з невідомим ворогом, подолати якого їм було не під силу.
Чижов підняв ліхтар, щоб краще нас бачити, і підкреслено серйозно сказав:
— Думаю, всі за те, щоб надолужити перерваний сон. А завтра зранку підемо до гирла річки й глянемо, що там скоїлось. На добраніч.
І всі повернулися до палатки. Я з Олегом ще якийсь час обмінювались думками про таємничий нічний концерт, який, однак, не заважав лосям паруватися. Напевне, вони звикли до таких речей. А втім, хто знає, що відбувалося в тайзі під покровом ночі.
Я вже дрімав, коли геолог озвався знову:
— Ви ще не спите? Слухайте, а що як спробувати вполювати лося?
Сну як не було.
— Лося, кажете? Непогано було б, але ж спати нам лишилося небагато. Треба ж вийти вдосвіта, а це значить _ розбудити всіх інших. Не знаю, що вони скажуть на це.
— А ми й не питатимемо, — вирішив Олег. — Ми ж не маленькі, самі справимося. Чи, може, ви боїтесь?
Я випнув груди і — оскільки в темряві цього не видно було — ударив у них рукою:
— Ви ще питаєте? Невже не вірите в мій досвід?
— Боронь боже! Але ж ми вперше в тайзі, місця незнайомі, ще заблудимось?
— Боятися нема чого, біля озера не заблудимось, а щоб не заспати, я повішу будильник у себе над головою. Ну, а тепер спати!
Звичайно, Олег почув дзвіночок кишенькового будильника — геолог, певно, спав тільки на одне око, як це буває з кожним перед першим полюванням на царя лісів. Юнак розбудив мене досить-таки безжально.
Швидко одягнувшись, ми вийшли з табору. Темрява трохи порідшала, але над тайгою все ще стояла ніч. Наші собаки, що лежали перед палаткою, теж підвелися. Напевне, їм не терпілося піти з нами, але ми знаками наказали їм знову лягти. Ми тихо пройшли до озера. Все тепер залежало від того, чи затримаються лосі-суперники на бойовищі до світанку. Ми напружували слух, але в непроглядно-сивій пітьмі нічого не чути було. Тільки час від часу в озері плескалася риба.
Та ось пролунав якийсь голос, що перейшов у рев: він поступово стихав, аж поки не вирівнявся до протяжного басовитого трубного звуку. Крізь ревіння чулося жалібне, ніби від болю, мукання.
Олег стояв мов зачарований і напружено прислухався до звуків, яких він ще ніколи не чув. Лось, який шукав собі пари, трубив на нашому березі, трохи південніше. Ми швидко пішли на голос, але тут же зупинилися, бо попереду були непрохідні хащі. Втративши надію продертись крізь гущавину, ми змушені були рушити далі берегом озера. Ішли доти, поки Олег не спіткнувся об щось на крутому березі. «Перешкода» сердито пирхнула, підскочила і майнула геть. Отже, це був не камінь, а, напевно, борсук або заєць. Хотів, мабуть, виждати, поки ми пройдемо, і, звичайно не врахував того, що може стати «каменем спотикання».
Для геолога це теж була несподіванка. Він зойкнув, ніби підстрелений заєць, і, посковзнувшись, з шумом посунувся з крутого берега у воду. Почувся гучний плескіт, а за ним цілий потік слів, яких краще не повторювати.
Я ледве стримався, щоб не розсміятись, і, нарешті, крикнув:
— Ну, як, цілий, нічого не трапилось?
— Якби-то нічого! Багнюкою заліпило весь рот, очі й вуха. Та ще й рушниці десь нема!
Проте рушниця знайшлася на березі: зачепилася ременем за кущі. Геолога це трохи втішило. Ледве-ледве видряпався він на берег, і, коли став передо мною, я не впізнав його. Навіть у півтемряві Олегове обличчя лисніло, мов у негра, і тільки під очима, де багно було витерте, біліли плями. Олег харкав і плювався, аж поки біля невеличкого струмка не змив грязюку з обличчя. Несподіване купання, проте, не відбило в нього охоти йти далі. Ми обережно посувалися вузькою звіриною стежкою туди, звідки долинало трубіння лосів.
- Предыдущая
- 45/83
- Следующая