Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 43
- Предыдущая
- 43/83
- Следующая
Тамара вибухнула дзвінким сміхом і вигукнула:
— Мабуть, у вас, Федоре Лаврентійовичу, вже всі кісточки тріщать?
— Та не про мене йдеться. Я звик і до гірших доріг. А от наші новачки в тайзі, ті справді-таки відчувають кожну кісточку в тілі.
Я поспішив запевнити, що почуваю себе чудово, і Олег сказав те саме. Тамара, видно, була задоволена нашою відповіддю, махнула рукою й ущипливо зауважила:
— Ви даремно тільки турбуєтесь.
Шульгін кисло посміхнувся. Було помітно, що він чимось роздратований.
Єменка та Чижов поїхали вперед, щоб розшукати якусь стежину, якою можна було б увійти до густих заростів модрин, і, нарешті, знайшли вузеньку звірину стежку. Щойно ми досягли узлісся, як нас обліпили комарі та мошва, яка, певно, знайшла собі в молодому ліску захисток од вітру та негоди.
Це лихо тайги допалося до нас з такою люттю, що мені небо здалося з макове зернятко. Мошва лізла в очі, у вуха, в рот і ніс. Комарі кусали обличчя, шию та руки, і навіть сітки, які ми наділи, не допомагали. В цих сітках було нестерпно жарко, піт зализав нам обличчя, а зухвалі кровопивці все одно кусали нас за руки. На щастя, повіяв вітер, і шайтанове плем'я помалу щезло.
Але нас чекало ще одне випробування. Ми в'їхали в такий густий ліс, що взагалі втратили орієнтування. Навкруги нас — обабіч стежки і позаду — не було видно нічого, крім безлічі кволеньких стовбурів і галуззя ясно-зелених модрин. Напрямок, очевидно, визначався тепер лише за допомогою так званого шостого чуття, яким був обдарований Єменка. Зоотехнік вів караван з просто-таки дивовижною впевненістю. Кожний з нас уважно стежив за хвостом переднього коня, який в цьому зеленому морі був єдиним орієнтиром і єдиною ознакою того, що ми ще не розгубили один одного.
А потім, коли після тривалого і, здавалося, нескінченного переходу ми, нарешті, минули густий підлісок, почалися грузькі місця. Караван і досі просувався не дуже швидко, а тепер ішов іще повільніше. Коні грузли в чорній грязюці, спотикалися об гнилі пеньки й коріння вивернутих дерев.
За словами Єменки, до Ведмежого озера лишалося вже три-чотири кілометри. Раптом на галявину перед нами вибігло стадо плямистих оленів. Вони зупинились менш як за сто кроків од нас, мабуть, здивовані такими чудернацькими створіннями, яких вони бачили вперше.
У всьому стаді не було жодної самки; величезні роги тварин тьмяно виблискували на сонці. Мене здивувало, що олені не виявляли жодних ознак страху і спокійно стежили за нами. Та ось ватажок стада підніс угору голову й поволі, не поспішаючи побіг. Інші подалися за ним. І тільки-но олені зникли, як перед нами промчала рись. Кровожерливість, очевидно, позбавила її обережності: рись не звертала на нас уваги й бігла слідом за оленями. Тихого наказу Чижова було досить — і наші лайки щодуху помчали за розбійницею. Коли рись помітила собак, було вже пізно: моторні лайки майже наздоганяли її. Відчувши небезпеку, рись могутнім стрибком опинилась біля найближчої модрини й поповзла по її стовбуру. Ми пришпорили коней, залишивши кровожерливого хижака на розсуд наймолодшого серед нас мисливця — Олега. Той на ходу зірвав з плеча рушницю, зупинився приблизно за тридцять кроків од дерева і прямо з сідла вистрелив. Кінь навіть не поворухнувся, а геолог, не чекаючи результату першого пострілу, натис курок удруге.
Рись протяжно завила й підстрибнула, судорожно намагаючись утриматись на дереві. Якусь мить вона ще висіла на гілці, але смерть розціпила її пазури, і хижак гепнувся на землю.
Собаки кинулись до рисі з такою люттю, що Чижов змушений був відкликати їх, щоб вони часом не роздерли звіра.
Це був здоровенний хижак, завдовжки метр і сорок сантиметрів. На рисі була ще літня шуба, яка вважалася неповноцінною, та Олег усе ж таки вирішив забрати її.
— Покладіть рись через сідло, шкуру з неї знімемо біля озера, — порадив Чижов.
Нарешті ми дісталися до Ведмежого озера. Воно розкинулося перед нами, віддзеркалюючи в своїй гладіні високі береги і примхливо розкидані скелі. Озеро названо Ведмежим, бо й, справді, ведмедів водилося тут більше, ніж деінде. Особливо багато бувало їх тут навесні. В цей час вода в річці біля озера аж кипить, мов у казані, — стільки риби збирається там для нересту. Для ведмедів настає пора справжніх бенкетів. Клишоногі ласуни спускаються з гір, залишаючи лісові нетрі та хащі, і цілими днями товчуться біля гирла річки, ловлячи рибу. Стоячи на березі або у воді, вони швидким ударом лапи, викидають рибину на суходіл. Зібравши собі чималу купку риби, ведмідь починає ласувати. З багатого столу залишається чимало покидьків і для інших звірів. Сюди вчащають лисиці, куниці, соболі та інші чотириногі, прилітають птахи.
В мальовничому місці на маленькому прибережному лужку стояла мисливська хатина, по-місцевому — балаган, зимовий притулок для мисливців. Ми вирішили не ставити палаток і під'їхали прямо до цієї хатини.
За пописаним законом тайги, кожен, хто побуває в хатині, повинен залишити її в такому ж стані, в якому вона була до його приходу, і обов'язково з запасом дров для наступного, хай і незнайомого відвідувача.
Але виявилося, що цього разу закон тайги було грубо порушено. Балаган був занедбаний, все свідчило про те, що перед нами тут господарювали якісь негідники. Вони зірвали шмат стріхи, порозкидали нари та дрова під навісом. Велика сільниця, вирізана з березової колоди, була перекинута, сіль висипана на землю. За цю безцеремонність сибіряки послали на адресу незнайомих бешкетників чимало крутих слів, бо сіль у глухій тайзі — дуже цінна річ. Коли мисливець, буває, витратить під час полювання всі свої запаси і прийде до балагана, то приготована сіль дасть йому змогу зварити їжу. Інший мисливець знову поповнить сільничку, і так у хатині завжди підтримуються запаси солі, борошна та дров.
Ми, як могли, навели порядок у балагані. Але всім місця там не вистачило. Нам з Олегом довелося поставити палатку собі та ще одну для Тамари.
Єменка варив чай. Чай власного збору — з жовто-зеленого листя якоїсь не відомої нам рослини, запах якої нагадував запах полуниць.
Тунгуський мисливець пояснив, що це листя так званого «запашного прутика» — куща, який росте в горах і цвіте розкішними рожевувато-фіалковими квітками. Добра якість цього чаю полягає, головним чином, у тому, що він проганяє ознаки втоми. Ось чому його п'ють мисливці під час виснажливих походів.
Дискусія про якість чаю з «запашного прутика» не дала ніяких наслідків, бо ніхто ніколи не чув про цей кущ, навіть лісничий Шульгін нічого не знав про нього, хоч і твердив, що знає тайгу, як свої п'ять пальців. Найбільше зацікавила нас дія цього чаю проти втоми. Очевидно, за якостями він був подібний до китайського цитринового дерева або до африканського дерева виду стеркуліаценів — Cola.
Ми саме прибирали хатину, коли раптом пролунав сміх, і Старобор вигукнув:
— Петре Андрійовичу, а чи ви сердитесь на господаря, коли він не замів хату й довів її до такого стану, що там і чорт собі в'язи скрутить?
— Я в такі справи не втручаюсь, хай собі робить, що йому заманеться.
— Тоді ми даремно сердились. Адже безладдя тут вчинив сам господар.
— Оце так новина! Що ж це за господар?
— Волохатий, клишоногий. Ведмідь. Він володарює тут, як йому заманеться. Ось дивіться, навіть лишив тут свою візитну картку.
Виявилося, що в хаті справді побували ведмеді, й Чижов жартома зазначив, що тепер нам треба остерігатися, щоб волохаті господарі не прийшли з претензіями до нас.
Поки Тамара з Старобором варили вечерю, ми оглянули околиці.
На високих берегах озера розкішними барвами пізнього літа пломеніла тайга, а між могутніми шапками високих сосен просвічували обриси далеких гір.
Барвиста осінь у тайзі коротка. Але тут, біля великого озера, крижаний подих зими на якийсь час затримується. Може, природа тому наділила це озеро такою стійкою красою, щоб останні мандрівники з тайги могли тут приємно відпочити. З півночі над тайгою пролітають тисячі різних мандрівних птахів; коли починається зима, вони по дорозі на південь можуть тут відпочити, ще раз помилуватись чудовим краєвидом, посумувати за краєм, який покидають. Безперечно, ці птахи повернуться сюди знову!
- Предыдущая
- 43/83
- Следующая
