Сяйво - Кінг Стівен - Страница 50
- Предыдущая
- 50/128
- Следующая
А розповідати йому про свій задум написати книгу — це було ще одним ідіотським жестом. Неймовірно ідіотським. Окрім того, що ризикував цією роботою, він таким чином міг перекрити собі канали інформації, щойно Уллман почне обдзвонювати людей, попереджаючи їх, щоб остерігалися новоанглійців, які розпитуватимуть про готель «Оверлук». Він міг провести своє дослідження тихо, надсилаючи ввічливі листи, можливо, навіть домовляючись з кимсь про інтерв’ю навесні… а потім сміятися собі в кулак з Уллманової розлютованості, коли книжка вже вийде, а сам він перебуватиме в безпеці, десь звідси далеко — «Автор у масці вдаряє знов». А натомість він зробив цей клятий безглуздий дзвінок, не стримався і налаштував проти себе Уллмана, витягши на світло всі притаманні готельному менеджеру властивості маленького Цезаря. Навіщо? Якщо це не було спробою позбавити себе доброї роботи, яку для нього урвав Ел, тоді чим це було?
Він укинув решту монет у щілину і повісив слухавку. Це дійсно була позбавлена сенсу дія, яку він міг би вчинити, якби був п’яним. Але ж він був тверезим, тверезим-тверезісіньким.
Виходячи з аптеки, він розжував іще одну пігулку екседрину, кривлячись, проте насолоджуючись її гірким смаком.
Надворі, на хіднику він стикнувся з Венді й Денні.
— Агов, а ми якраз ішли по тебе, — сказала Венді. — Сніг пішов, подивись-но.
Джек блимнув угору.
— Таки пішов.
Сніжило сильно. Головну вулицю Сайдвіндера вже рясно запорошило, розділова лінія зникла. Денні з розкритим ротом, задравши голову до білого неба і висунувши язик, намагався ловити пухнасті сніжинки, що кружляли донизу.
— Ти гадаєш, це вже воно? — запитала Венді.
Джек знизав плечима:
— Не знаю. Я сподівався ще бодай на пару тижнів милості. Може, ми її ще матимемо.
Милість, ось воно.
(Пробач, Еле. На твою милість і ласку. Ще один шанс. Я щиро прошу вибачення…)
Скільки разів протягом скількох років він — дорослий чоловік — просив милості й іншого шансу? Раптом його так знудило від самого себе, така накотилася огида, що він мало не застогнав уголос.
— Як твоя голова? — спитала Венді, уважно в нього вдивляючись.
Він обійняв її однією рукою і міцно притиснув.
— Краще. Ходімо, нумо, ви двоє, гайда додому, поки ще є можливість.
Вони рушили туди, де стояв припаркований навскоси до бровки готельний пікап, Джек посередині, лівою рукою обнімаючи за плечі Венді, а в правій тримаючи долоньку Денні. Він уперше назвав це домом, на лихе чи на добре.
Уже сівши за кермо пікапа, він збагнув, що, хоча його й причаровує «Оверлук», готель йому не дуже подобається. Він не мав певності, що той на добро його дружині і сину і йому самому. Можливо, саме тому він і зателефонував Уллману.
Щоб його звідти вигнали, поки ще є час.
Він здав задом з паркувального місця і повіз їх з цього містечка вперед і вгору, у гори.
Розділ двадцять перший Нічні думки
Була десята година. Їхню квартиру наповнював фальшивий сон.
Джек лежав на своїй половині, обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільне, рівномірне дихання Венді. Смак розжованого аспірину все ще залишався в нього на язиці, від чого той відчувався шорстким і трохи занімілим. Ел Шоклі подзвонив за чверть до шостої, за чверть до восьмої за східним часом. Венді з Денні сиділи тоді внизу перед каміном, читали.
— Абонент викликає містера Торренса, — сказала операторка.
— Слухаю.
Він перекинув слухавку в праву руку, лівою дістав із задньої кишені хустинку і витер нею собі запалені губи. Потім закурив сигарету.
Далі просто йму у вусі гучний голос Ела.
— Джекі-бой, що це ти там, заради Бога, таке замислив?
— Привіт, Еле.
Він загасив, придавивши, сигарету і вхопив пляшечку з екседрином.
— Що відбувається, Джеку? Сьогодні по обіді я отримав дивний дзвінок від Стюарта Уллмана. А коли Стю Уллман телефонує по міжміському і платить за це з власної кишені, вже ясно, що якесь лайно потрапило у вентилятор.
— Уллману не варто про щось непокоїтись, Еле. І тобі також.
— Про що саме нам не варто непокоїтися? Стю описав мені це як щось між шантажем і статтею про «Оверлук» для «Національного дознавача»[140]. Розкажи-но мені, хлопче.
— Я хотів його трохи піддрочити, — сказав Джек. — Коли я приїхав сюди на співбесіду, йому заманулося ритися в усій моїй брудній білизні. Проблеми з випивкою. Вигнаний з останнього місця роботи через знущання з учня. Сумніваюся, що ви підходяща нам особа. І таке інше. Що мене вкурвило, так це те, що Уллман повитягав усе те на світло тому, що він страшенно любить цей клятий готель. Цей прекрасний «Оверлук». Цей традиційний «Оверлук». Цей збіса священний «Оверлук». Ну, я тут знайшов у підвалі один пам’ятний альбом. Хтось зібрав до купи всі менш привабливі факти про Уллманів храм, і мені здалося, наче тут раз у раз справлялася маленька чорна меса.
— Я сподіваюся, ти це кажеш метафорично, Джеку, — голос Ела прозвучав лячно прохолодно.
— Саме так. Але я дізнався…
— Я знаю історію цього готелю.
Джек, пропустивши собі крізь пальці волосся, скуйовдив його.
— Тож я йому зателефонував і піддрочив цим. Визнаю, що це було не вельми розумно, і безперечно я такого більше не робитиму. Кінець історії.
— Стю каже, що ти й сам плануєш трохи потрусити брудну білизну.
— Стю мудак! — гаркнув Джек у слухавку. — Я йому сказав, що в мене з’явилася ідея написати про «Оверлук», це так. На мою думку, цей готель є картотекою цілісного американського характеру після Другої світової війни. Це звучить помпезною, ще й погано викладеною заявою… я розумію, авжеж… але тут усе так і є, Еле! Боже мій, з цього може народитися велика книга. Але в далекому майбутньому, можу тобі це обіцяти, зараз у мене на тарілці більше, ніж я спроможний з’їсти, тому…
— Джеку, так не годиться.
Він роззявив рота перед чорною телефонною слухавкою, не в змозі повірити щойно, безсумнівно, почутому.
— Що? Еле ти сказав, що…
— Я сказав те, що сказав. Про яке далеке майбутнє йдеться, Джеку? Для тебе це може бути два роки, можливо, п’ять. Для мене це тридцять або сорок, бо я очікую, що буду пов’язаним з «Оверлуком» довгий час. Від думки про те, що ти десь там вишукуєш бруд про мій готель, щоби видати це за великий твір американського красного письменства, мене нудить.
Джекові відібрало мову.
— Я намагався тобі допомогти, Джекі-бой. Ми разом пройшли крізь ту війну, і я гадав, що заборгував тобі деяку допомогу. Ти пам’ятаєш ту війну?
— Пам’ятаю, — промимрив Джек, але навкруг його серця вже почав жевріти приск обурення. Спершу Уллман, потім Венді, а тепер Ел. Що це? Національний тиждень «Обганьмо Джека Торренса»? Він щільніше зімкнув губи, потягнувся по сигарети і збив пачку на підлогу. Невже йому колись подобалося оце дешеве чмо, що зараз патякає до нього зі свого обшитого панелями червоного дерева барлога у Вермонті? Невже й справді?
— Перед тим, як ти вдарив того хлопця, Гетфілда, — продовжував говорити Ел, — я умовив членів Ради не звільняти тебе і навіть розвернув їх до думки запропонувати тобі безстроковий контракт. Ти власноруч усе споганив. Я підкинув тобі роботу в цьому готелі, спокійному місці, де ти можеш отямитися, закінчити свою п’єсу і почекати, поки ми з Гаррі Ефінґером зможемо переконати решту тих парубків, що вони зробили велику помилку. А тепер виглядає так, що на шляху до більшої здобичі ти хочеш відгризти руку мені. Оце таким чином ти віддячуєш своїм друзям, Джеку?
— Ні, — прошепотів він.
Чогось більшого він не наважився сказати. У голові йому стугоніли гарячі, ядучі слова, які бажали вирватися назовні. Він відчайдушно намагався думати про Денні й Венді, які залежали від нього, які мирно зараз сиділи внизу перед каміном, опрацьовуючи першу з читанок для другокласників, і вважали, що Все Гаразд. Якщо він втратить цю роботу, що тоді? Рушати до Каліфорнії в їхньому старому змученому «фольксвагені» з гнилим бензонасосом, немов якась гнана пиловими бурями родина оклахомців?[141] Він переконував себе, що мусив би зараз на колінах благати Ела, щоби той не дозволив такому трапитися, але виплеснутися щосили намагалися інші слова, і його рука з затиснутими в ній розжареними дротами його люті аж упріла.
- Предыдущая
- 50/128
- Следующая
