Сяйво - Кінг Стівен - Страница 49
- Предыдущая
- 49/128
- Следующая
— Окей, я напишу Елу, — сказав Джек. — Він мусить знати; він, врешті-решт, член Ради директорів. І ще можу додати до листа маленьку приписку, в тому сенсі, що…
— Дервенту він не належить.
— Що? Я щось не доберу.
— Я сказав, що Дервент не є хазяїном готелю. Всі його акціонери зі східних штатів. Ваш друг, містер Шоклі, особисто володіє найбільшим, блокуючим пакетом акцій, який становить понад тридцять п’ять відсотків. Вам краще за мене було б знати, чи має він якийсь зв’язок з Дервентом.
— Хто ще?
— Я не маю наміру розголошувати вам, містере Торренс, імена інших акціонерів. Я маю намір усю цю справу довести до відома…
— Ще одне питання.
— Я не маю перед вами жодних зобов’язань.
— Більшість фактів з історії «Оверлука» — як пікантних, так і непікантних — я знайшов в одному пам’ятному альбомі в підвалі. Така велика книга в обкладинці з білої шкіри. Зшита золотим шнуром. Маєте ви якесь уявлення, чий би це міг бути пам’ятний альбом?
— Абсолютно жодного.
— А чи існує така ймовірність, що він міг належати Ґрейді? Доглядачу, який себе вбив?
— Містере Торренс, — промовив Уллман глибоко крижаним голосом. — Я далебі не впевнений, що містер Ґрейді взагалі умів читати, не кажучи вже про розкопування тієї гнилизни, якою ви зараз марнуєте мій час.
— Я хотів би написати книгу про готель «Оверлук». Тож і подумав, що, якщо я її дійсно видам, власнику того альбому сподобалось би побачити на передній сторінці подяку на свою адресу.
— Я вважаю, що написання книги про «Оверлук» є вельми немудрою ідеєю, — сказав Уллман. — Особливо книги, написаної з вашої… гм, точки зору.
— Ваша думка мене не дивує.
Біль тепер зовсім полишив голову. Як ото був трапився один сплеск, та й поготів. Розум його діяв абсолютно гостро, з точністю до міліметра. Зазвичай так він почувався, тільки коли йому надзвичайно добре писалося або коли він уже встиг ковтнути три перших чарки. Це була ще одна річ, про яку він устиг забути щодо екседрину; він не знав, як той діє на інших, але для нього розжувати три пігулки поспіль було як отримати моментальний кайф.
І тут він сказав:
— Вам сподобалася б книжка типу замовного проспекту, яку ви могли б безплатно вручати гостям під час їх реєстрації. Щось таке, з купою глянсових фотографій гір на світанку й заході сонця в супроводі слинявого, як лимонне желе, тексту. Плюс розділ про яскравих персон, які тут зупинялися, звісно ж, за винятком дійсно яскравих, таких як Джінеллі та його друзі.
— Якби я мав певність не на дев’яносто п’ять, а на сто відсотків, що, звільнивши вас, сам не втрачу роботу, — почав Уллман здавленим, переривчастим голосом, — я звільнив би вас цієї ж хвилини, просто по телефону. Але оскільки в мене залишаються ті непевні п’ять відсотків, я маю намір відразу ж зателефонувати містерові Шоклі, тільки-но ви покладете слухавку… що трапиться вельми скоро, як я на те щиро сподіваюся.
Джек сказав:
— Розумієте, книга не міститиме нічого такого, що не є правдою. Нема жодної потреби щось приоздоблювати.
(Навіщо ти його дрочиш? Хочеш, щоби тебе вигнали з роботи?)
— Мені начхати, якщо у п’ятому розділі йдеться про те, як папа римський трахає тінь Діви Марії[139], — проказав Уллман, і голос його дедалі підвищувався. — Я бажаю, щоби ви забралися геть з мого готелю.
— Це не ваш готель! — гаркнув Джек і гахнув слухавкою, накинувши її на важіль.
Важко дихаючи, він сидів на стільчику, тепер уже трохи наляканий
(трохи? до біса жахливо)
і дивувався, навіщо, чорти б його забрали, він узагалі подзвонив Уллману.
(ти знову не стримався, Джеку.)
Авжеж. Так, не стримав норову. Нема сенсу це заперечувати. І найбільше лихо, що він не мав уявлення, який вплив має це дешеве мале чмо на Ела, так само, як не уявляв, скільки лайна стерпить від нього самого Ел в ім’я їхніх спільних «ста’их доб’их часів». Якщо Уллман дійсно такий цінний, яким він сам себе виставляє і заявить Елові ультиматум «або він, або я», чи не змушений буде Ел його прийняти? Джек заплющив очі, намагаючись уявити, як він про це скаже Венді. Вгадай-но, що трапилося, бейбі. Я знову втратив роботу. Цього разу мені довелося подолати аж дві тисячі миль телефонного кабелю компанії «Белл», щоби знайти, кому дати ляща, але я впорався.
Він розплющив очі і витер собі губи хусточкою. Йому хотілося випити. Курва, як же йому потрібно випити. Зовсім неподалік на вулиці стояло кафе, звісно, в нього ще був час, щоби нашвидку хильнути там пива по дорозі до парку, один кухоль, тільки аби прибити куряву…
Він безпорадно зчепив пальці.
Знов зринуло запитання: навіщо він взагалі дзвонив Уллману? Номер пансіонату «Серф-Сенд» у Лодердейлі був записаний у маленькому блокноті, що лежав біля телефону і радіоблоку в офісі — номера сантехників, теслярів, склярів, електриків та інших. Джек переписав його на сірникову коробочку невдовзі по тому, як піднявся з ліжка, коли ідея зателефонувати Уллману радісно розквітла в його мозку. Але з якою метою? Якось, під час його пияцької фази, Венді була звинуватила його в прагненні саморуйнування за одночасної відсутності того морального ґрунту, на якому могло б розквітнути повноцінне бажання смерті. Тому-то він і створює ситуації, у яких замість нього це міг би зробити хтось інший, раз у раз відрубуючи якийсь шматок від себе і їхньої родини. Невже це й правда так? Невже він дійсно десь углибині душі боїться, що «Оверлук» може бути саме тим, чого йому не вистачало, щоби закінчити п’єсу і загалом розібратися з усім нагромадженим у собі лайном? Невже він оце так доносить на самого себе? Господи, прошу, ні, нехай це буде на так. Будь ласка.
Він заплющився, і моментально на внутрішній поверхні його повік повстала картина: він встромляє руку в діру між ґонтинами, аби витягнути зогнилу ізоляційну прокладку, раптом гострий, мов голкою, укол і його власний страдницький скрик у нерухомому, безуважному повітрі:
«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво…»
Цій на заміну прийшла інша картина, за два роки до того: як він о третій ранку п’яний ввалюється до квартири і, перечепившись об стіл, падає пластом на підлогу і лається, будячи Венді, що спала на дивані. Венді вмикає світло і бачить його одяг — подертий і викачаний у бруд у якійсь туманній бійці на паркінгу, що трапилася кілька годин тому в ледь пригадуваному придорожньому шинку біля самого кордону Нью-Гемпширу, засохлу кров у нього під носом, як він тупо блимає проти світла, немов кріт на сонце, і тоді Венді безвиразно каже:
«Сучий ти сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі наплювати на самого себе, хіба ти не можеш, бодай трішки, подумати про нас? Ох, навіщо я тобі взагалі щось говорю?»
Задзвонив телефон, змусивши його здригнутися. Він ухопив слухавку, нелогічно впевнений, що це мусить бути або Уллман, або Ел Шоклі.
— Що? — каркнув він.
— Ви перевищили ваш час, сер. На три долари і п’ятдесят центів.
— Мені треба розміняти гроші, — відповів він. — Зачекайте хвилинку.
Поклавши слухавку на поличку, він укинув свої останні шість четвертаків і вийшов, вирушивши до каси, щоби розміняти ще. Усе це він проробив автоматично, його думки крутилися по тому ж самому замкненому колу, немов білка в колесі.
Навіщо він зателефонував Уллману?
Бо Уллман його ганьбив? Його ганьбили й раніше, і то справжні майстри — гросмейстером цієї справи, звісно, був він сам. Просто, щоби позбиткуватися з цього чоловічка, викриваючи його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Його розум намагався вхопитися за пам’ятний альбом як за вагому причину, але й це також було, як носити воду решетом. Шанси на те, що Уллман знає, хто володіє готелем, становили не більше двох проти тисячі. Під час співбесіди він згадував про підвал як про якусь чужу країну — з отих брудних, недорозвинених. Якби Джек дійсно хотів щось дізнатися, він мусив би подзвонити Ватсону, чий зимовий номер також був у тому офісному блокноті. Навіть Ватсон не був би надійним джерелом, та все ж надійнішим за Уллмана.
- Предыдущая
- 49/128
- Следующая
