Сяйво - Кінг Стівен - Страница 51

• Предыдущая
• 51/128
• Следующая

— Що? — різко запитав Ел.

— Ні, — відповів Джек. — Я не таким чином віддячую своїм друзям. І ти це знаєш.

— Звідки мені це знати? У гіршому випадку ти збираєшся спаплюжити мій готель, викопавши гідно поховані роки тому трупи. В кращому — ти телефонуєш моєму капризному, проте надзвичайно компетентному готельному менеджеру і ввергаєш його в оскаженіння заради якоїсь… якоїсь дурнуватої дитячої гри.

— То було більшим за гру, Еле. Тобі легше. Тобі не треба приймати подаяння від якогось багатого друга. Тобі не потрібен друг у суді, бо сам ти і є судом. Той факт, що ти був за крок від того, щоби стати алкоголіком з захованою в коричневому пакеті пляшкою, зараз не дуже-то й згадується, хіба не так?

— Гадаю, так, — сказав Ел. Голосом підупалим, що звучав так, ніби його хазяїн уже від усього цього втомився. — Але, Джеку, Джеку… Я з цим нічого не можу вдіяти. Я не можу цього змінити.

— Розумію, — спустошено промовив Джек. — Мене звільнено? Гадаю, буде краще, якщо саме ти мені про це скажеш.

— Ні, якщо ти зробиш для мене дві речі.

— Гаразд.

— А чи не краще тобі спершу дізнатися про умови, перед тим як їх приймати?

— Ні. Ти пропонуєш угоду, я з нею погоджуюся. Є Денні і Венді, про яких я мушу думати. Якщо тобі потрібні мої яйця, я надішлю їх авіапоштою.

— Джеку, ти певен, що можеш дозволити собі таку розкіш, як жаль до самого себе?

Він заплющив очі і проштовхнув крізь сухі губи пігулку екседрину.

— Наразі, мені здається, це єдине, що я собі можу дозволити. Гони… це не каламбур.

Ел якусь мить мовчав. Потім він сказав:

— По-перше, жодних більше дзвінків Уллману. Навіть якщо готель згорить до ноги. Якщо таке трапиться, дзвони тому ремонтнику, тому дядькові, що лається безперервно, ти знаєш, про кого я…

— Ватсон.

— Так.

— Окей. Годиться.

— По-друге, пообіцяй мені, Джеку. Дай слово честі. Ніякої книжки про знаменитий гірський готель у Колорадо з будь-якою історією.

На мить його лють стала такою величезною, що він буквально не міг говорити. Кров гучно бухала йому в вухах. Це було немов отримати телефонний дзвінок від якогось принца Медичі двадцятого століття… не показувати жодних портретів членів моєї родини з бородавками, будь ласка, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Я спонсорую не картини, а гарні картини. Коли малюватимеш дочку мого доброго друга і ділового партнера, родимку чи бородавку, будь ласка, не помічай, бо інакше повернешся назад до плебеїв. Звісно, ми друзі… ми обоє цивілізовані люди, хіба не так? Ми ділили з тобою і постіль, і стіл, і пляшку. Ми завжди будемо друзями, а той собачий нашийник, що я його на тебе надягнув, ми завжди ігноруватимемо за нашою обопільною згодою, а я про тебе добре і милосердно піклуватимуся. Усе, чого я натомість прошу — це твою душу. Всього лиш дрібничка. Ми навіть можемо ігнорувати той факт, що ти її віддав, так само, як ігноруємо той собачий нашийник. Пам’ятай, мій талановитий друже, на вулицях Рима повно жебручих Мікеланджело…

— Джеку? Ти там?

Він видав дивний звук, що збирався бути словом «так».

Голос Ела звучав категорично і дуже впевнено

— Я насправді не думаю, що прошу надто багато, Джеку. Будуть ще інші книги. Ти просто не можеш від мене очікувати для себе спонсорства, коли ти…

— Гаразд, згоден.

— Я не хочу, аби ти думав, ніби я намагаюся контролювати твою творчість, Джеку. Ти мусив би мене краще знати. Тут просто така…

— Еле?

— Що?

— А Дервент усе ще пов’язаний з «Оверлуком». Бодай якось?

— Я не вбачаю жодної можливої причини, через яку це могло б тебе турбувати, Джеку.

— Авжеж, — відгукнувся той стримано. — Гадаю, її нема. Слухай, Еле, здається Венді мене для чогось кличе. Я тобі ще передзвоню.

— Звичайно, Джекі-бой. Ми гарненько потеревенимо. А як загалом справи? Сухий?

(ТИ ВЖЕ УРВАВ СОБІ ФУНТ СКРИВАВЛЕНОЇ ПЛОТІ, ТО ХІБА НЕ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИ МЕНЕ В СПОКОЇ?)

— Як порох.

— У мене так само. Взагалі-то, я вже починаю отримувати насолоду від тверезості. Якщо…

— Я передзвоню, Еле. Венді…

— Авжеж. Окей.

Нарешті він поклав слухавку, і от тоді-то прийшли кольки, вони прохромили його, мов блискавками, змусили його скорчитися перед телефоном, немов грішника в каятті, з руками на животі, зі стугонінням у голові, розпухлій наче якийсь монструозний міхур.

Наповзає оса, жалить, відповзає…

Зовсім трохи минуло часу, і нагору піднялася Венді, спитати його, хто телефонував.

— Ел, — сказав він. — Дзвонив запитати, як ідуть справи. Я сказав, що все добре.

— Джеку, у тебе вигляд жахливий. Ти захворів?

— Голова знов болить. Ляжу раніше спати. Нема сенсу намагатись писати.

— Може, підігріти тобі молока?

Він безсило усміхнувся:

— Було б чудово.

А тепер він лежав поряд з нею, відчуваючи своїм стегном її тепле від сну стегно. Думки про розмову з Елом, про те, як він принижувався, усе ще кидали його поперемінно то в жар, то в холод. Настане день, і розплата прийде. Настане день, і вийде книжка, не задушевна, роздумлива річ, якою він був уявляв її собі спочатку, а кришталево тверде дослідження, з фоторозділом і всім таким іншим, де він розбере детально геть усю історію «Оверлука», ті огидні інцестуальні оборудки на право власності і все таке інше. Він усе розкладе перед читачем, як розчленованого лангуста. І якщо Ел Шоклі має зв’язок з імперією Дервента, нехай тоді йому допоможе Бог.

Напружений, як рояльна струна, він лежав, втупившись у темряву, розуміючи, що може минути ще чимало годин, аж поки він зможе заснути.

Венді Торренс лежала на спині, очі заплющені, вона слухала звуки сну свого чоловіка — довгий вдих, коротка затримка, трохи утробний видих. Куди він відходить, коли спить, загадувалася вона. До якогось парку розваг, до Великого Беррингтону сновидінь, де всі атракціони безкоштовні і нема поряд жінки й матері, яка б нагадувала, що досить їм уже хот-догів або що пора вже звідси йти, якщо вони хочуть встигнути дістатися додому до темряви? Чи, може, там є якийсь ґрунтовний бар, де пиятика ніколи не припиняється, де дверцята «кажанячі крила» завжди навстіж і вся його стара пияцька братія скупчилася навкруг електронного хокею зі склянками в руках, між них особливо видається Ел Шоклі з його попущеною краваткою і розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці? Місце, куди ні їй, ні Денні нема ходу, а буґі триває без кінця.

Венді тривожилася за нього, тією старою, безпорадною тривогою, що, як вона сподівалася, залишилася назавжди позаду, у Вермонті, так, немов тривога чомусь не здатна перетинати кордони штатів. Їй не подобалося те, що «Оверлук», схоже, наразі робив з Джеком і Денні.

Найбільш лячним, примарним і незгадуваним, можливо забороненим для згадування, було повернення всіх отих пияцьких симптомів у Джека, одного по одному… усіх, окрім самого пиття. Постійне витирання губ рукою або хустинкою, немов щоби прибрати з них надлишок вологи. Довгі паузи за друкарською машинкою, більше зіжмаканого паперу в кошику на сміття. Пляшечка екседрину знайшлася сьогодні ввечері на телефонному столику, після того як йому дзвонив Ел, але склянки для води не було. Він знову жує ті пігулки. Він дратується через дрібниці. Він починає машинально вистукувати пальцями якийсь нервовий ритм, коли йому стає надто нудно. Зросла лайливість. Її також почала непокоїти його витримка. Було б майже полегшенням, якби він дав волю норову і випустив з себе пару подібно до того, як то він скидає тиск у котлі, щонайперше вранці спускаючись до підвалу, а потім роблячи це востаннє увечері. Було б майже приємно побачити, як він, лаючись, копає ногою стілець і той летить через усю кімнату або бодай грюкає дверима. Але ці явища, що завжди були невіддільними від його темпераменту, тепер майже цілком припинилися. Проте у неї було відчуття, що Джек злиться на неї або на Денні все частіше й частіше, але уникає це проявляти. Котел має манометр: старий, тріснутий, замаслюжений, але все ще працюючий, а в Джека нема нічого подібного. Вона ніколи не вміла достатньо добре його розгадати. Денні міг, але Денні не розповідав.

• Предыдущая
• 51/128
• Следующая