Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 21

• Предыдущая
• 21/44
• Следующая

— Анатолiю, ну давайте серйозно говорити! — я все ж таки шостим вiдчуттям розумiла, що мої слова директор сприймає не так, як того вимагає ситуацiя.

— Усе нормально. Просто мене самого iнодi заносить полiт фантазiї. Давайте, у вас же ще не все.

— Не все, — кивнула я. — Переходимо в день сьогоднiшнiй. Скiльки людей знає цю легенду про Безголового?

— Не беруся вам сказати. Про неї згадується в нашiй брошурi. Ось прямо зараз її може розповiдати екскурсовод — адже це родзинка, мiсцева родзинка, i в залi Ржеутських мої працiвники i я просто змушенi згадувати ту iсторiю. Потiм, я кiлька разiв повертався до цiєї теми в мiсцевих газетах. Нарештi, з моїх слiв її перiодично переповiдають журналiсти. Згадують i подiї сторiчної давнини, так само з моїх слiв. Адже ваш покiрний слуга в силу сфери своєї дiяльностi став носiєм, по сутi, ексклюзивної iнформацiї. Коли чесно, чимдалi, тим бiльше менi набридає постiйно говорити на одну й ту саму тему. Але легенда про Безголового вiдома досить широко. Ви пiдводите до того, що в дiю мiг вступити черговий божевiльний?

— Такої думки я не вiдкидаю. Бо iншу причину, чому двох рiзних людей вбили однаковим способом, я не знаходжу. Ось чому є всi пiдстави пiдозрювати, що хтось скористається моментом, як тодi, сто рокiв тому, i вирiшить свої особистi справи, вiдрубавши комусь голову. У цьому логiка є?

Бондар неквапом пiдвiвся з-за столу, пройшовся по кабiнету, потiм повернувся назад i сперся на пiдвiконня.

– Є. Визнаю — є. Потрiбен дуже витончений злочинний розум, аби повторити iсторiю сторiчної давнини сьогоднi. Вiрнiше, потрiбнi два розуми: небезпечно хворий, як у божевiльного, i небезпечно здоровий, як у генiя злочинного свiту. Божевiльний мусить перейнятися легендою про Безголового настiльки, що взяти сокиру i почати рубати голови. А холоднокровний притомний злочинець повинен не лише блискавично зреагувати на це i почати, як ви щойно сказали, вирiшувати свої проблеми, а й бути так само не зовсiм осудною людиною. Знаєте, чому? — вiн вiддiлився вiд пiдвiконня, нахилився до мене i сперся кулаками об поверхню столу. — Мало знайдеться навiть серед природжених убивць тих, хто здатен одним ударом вiдрубати голову вiд мертвого тiла. Задушити здатен багато хто. Розчленувати — одиницi. I ви, юрист, розумiєте це так само, як i я, iсторик, далекий вiд подiбних речей. Але, — Бондар змiнив тон i, злегка вiдштовхнувшись вiд столу, повернувся назад до пiдвiконника, — попри купу суперечливих тверджень в одному я з вами цiлком згоден: iз подiбними iсторiями в мiлiцiю йти справдi не варто. Тому ви правильно зробили, що прийшли до мене — виговоритися ж треба…

— А ви, я так бачу, ще й психолог.

— Нiчого складного насправдi нема, — розвiв руками директор. — Чим ще можу допомогти, крiм того, що вислухати i визнати — це я випустив з пляшки джина у виглядi легенди про Безголового?

Казати — не казати? Просити — не просити?

— Не знаю, чи буде це зовсiм уже нахабством, але, може, ви проведете менi персональну екскурсiю на руїнах маєтку Ржеутських?

Нiколи не пiдходила до цього мiсця так близько. Тiльки тепер, наблизившись, я зрозумiла, як виглядають будинки-привиди. Тут справдi може водитися нечиста сила. А той, хто не вiрить у нечисту силу, мимоволi змiнить переконання.

Насправдi зблизька покинутий i напiвзруйнований маєток панiв Ржеутських не виглядав палацом графа Дракули або iншою обителлю зла. Поки ми сюди їхали, Бондар устиг коротко розповiсти, що мiцнi мури та круглi готичнi вежi трималися тут аж до вiйни. Пiд час бойових дiй артилерiя попсувала мури, а радянськi гармати, поставленi на пряму наводку, начисто зчесали вежi, де засiли нiмецькi кулеметники. Вiд колись пишного маєтку лишилися лише стiни, рештки муру та де-не-де — щось подiбне до стелi, яка поволi обвалювалася. Довести до ладу цей каркас намагалися кiлька разiв, але далi органiзованого суботника з розчистки територiї вiд камiння та iншого смiття справа не пiшла.

Проте якась незрозумiла менi моторошна атмосфера в цьому мiсцi все ж таки залишилася.

Ми неквапом обiйшли зруйновану будiвлю. Вiкна дивилися на нас порожнiми зiницями. Деякi з них були забитi хрест навхрест почорнiлими вiд часу дошками. На деяких телiпалася лише одна дошка на iржавому цвяховi. Ставши навшпиньки, я спробувала зазирнути всередину. Звiдти вiйнуло порожнечею, тваринами i громадським туалетом.

— Хочете зайти? — поцiкавився ззаду Бондар.

— Якось не дуже, — я поморщилася.

— Тут чого тiльки не було. Бомжi пiдночовують, це ясно. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, мiлiцiя звiдти бандитiв викурювала. Пам'ятаєте часи, коли всi кругом стрiляли? Грабонули вiдморозки обмiнник у Хмельницькому, на машинi до Подiльська доїхали, бензин закiнчився. Ну, вони сюди, пiд панськi стiни. Менти їх оточили, пострiляли трошки один в одного, тодi здалися. Ще якось одна газетка заявила: сатанисти тут збираються. Мене забембали цими сатанистами — пiвроку вiд цiкавих журналiстiв вiдбивався.

— А сатанисти були чи нi?

— Курку з вiдрiзаною головою поруч знайшли, ось вам i всi сатанисти!

Усе ж таки я ризикнула, попросила Бондаря пiдсадити. Вiн акуратно, але сильно взяв мене за талiю, я пiдтягнулася на руках, сперлася колiном на пiдвiконня i стрибнула всередину. Обтрусилася, пiдняла голову. Стелi не було, надi мною, окресленi прямокутником стiн, плили сiрi хмари.

Якщо я й сподiвалася знайти тут хоч якiсь слiди, то марно. Кругом — покришена цегла, щебiнь, бите скло. На камiннi слiди не лишаються. Хто б не стояв учора вночi на уламку стiни, його присутностi тут не помiчено.

Роззирнулася. Не знаю, як використовувалися саме цi покої ранiше. Може, спальня для гостей, може — дитяча, цiлком можливо — будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутнiсть людей нагадують хiба написи на стiнах. Ось пацифiк намальований, ось — свастика, правда, якась крива, обведена в коло i жирно перекреслена бiлою лiнiєю, випшиканою зi спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. I аматорськi порнографiчнi картиночки та просто малюнки, що своєю майстернiстю нагадували дитячi вправи. Серед них видiлявся iдеально правильної форми пiднятий член, обрамлений знизу пiвкулями яєчок. Бiля головки йому намалювали очi, нiс, пiвколо усмiхненого рота, з якого вилiтає булька з написом усерединi: «В атаку!»

Ясно. Чужi тут не ходять, привиди не водяться.

Роздивляючись графiтi, я стояла спиною до дiрки, на мiсцi якої колись давно були дверi. Ззаду зашурхотiло. Вклякнувши на мiсцi, я вся перетворилася в слух, переконуючи — менi все ввижається i нiкого тут нема. Шерех повторився, i це, як не дивно, вивело мене iз зацiпенiння. Повiльно повернувшись усiм корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у двернiй проймi i витрiщався на мене, ледь схиливши голову на правий бiк. Я не особливо зналася на породах, але собака, явно бродячий, був схожий на вiвчарку, матiр якої злигалася вiдразу з кiлькома злими дворовими псами, що зiрвалися з ланцюга.

Собака ступив крок до мене.

Я почала присiдати, не спускаючи з тварини очей. Пiд ногами валялася купа камiння, права рука вже готувалася схопити перший лiпший.

Собака глухо загарчав.

Я вже майже сидiла на землi, рука намацала каменюку.

Собака загарчав голоснiше, потiм коротко i лунко гавкнув.

Я пожбурила каменюку просто в нього, не сподiваючись влучити, маючи бiльше бажання вiдлякнути вiд себе. Коли собака зайшовся гавкотом, я кинула ще кiлька каменiв, а потiм посунулася до стiни лiворуч вiд себе. Чи я ранiш не помiчала шматка арматурини, що лежав мiж битого камiння пiд стiною, чи помiтила тiльки тепер, коли вiдкрилося якесь третє око — не ясно. Пес далi гавкав, проте залишаючись стояти там, де стояв, ззовнi щось вигукував Бондар, а я, зiбравшись з духом, швидко посунулася влiво, пiдхопила ребристого металевого прута i рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть вiд мене i за якусь мить щез.

Я, у свою чергу, кинулася до пiдвiконня i буквально перелетiла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мiй супутник спробував зловити мене, та я налетiла на нього так, що вiн втратив рiвновагу i ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а менi було не до смiху: тепер усвiдомила, що цей пес налякав мене, цiлком серйозно спробувавши кинутися з вишкiреними зубами в атаку.

• Предыдущая
• 21/44
• Следующая