Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 22

• Предыдущая
• 22/44
• Следующая

— Побачили привида? — усе ще смiючись, запитав провожатий, зводячись на рiвнi ноги й подаючи руку менi.

— Можна сказати й так, — я обтрусилася лiвою рукою, правицею далi стискаючи свою нехитру зброю. — Не здивуюся, якщо це був перевертень.

— Ну, ви вже зовсiм ображаєте нашi iсторичнi руїни! То привидiв тут шукаєте, то вовкулакiв, потiм до вiдьмакiв черга дiйде i я в нiй буду першим.

— Ви надто високої думки про себе, — вiдмахнулася я. — Жарти жартами, а бродячi собаки — iстоти небезпечнi.

— Вони сюди забрiдають, але не часто. Поживитися нема чим. Хоча дiтям батьки не радять сюди ходити без дорослих. Колись двоє псiв одного школярика взимку звiдси до перших будинкiв гнали.

— Раз так, триматиму це при собi, — я войовничо зважила в руцi арматурний прут. — Щось тут, очевидно, таки будували.

— Казав же вам — кiлька разiв намагалися. Гаразд, ви тут побачили все, що хотiли?

— Чесно? — я вiльною рукою забрала пасмо волосся з лоба. — Сама не знала, якого дiдька хотiла тут побачити. Просто цiкаво подивитися на мiсце, яке вважається заклятим, серед бiлого дня. До речi, ви щось казали про тутешнi пiдземелля? Вони збереглися?

— На диво, — кивнув Бондар. — Iнодi, коли в когось є дуже сильне бажання, я проводжу невеличку екскурсiю. Нiкому зi спiвробiтникiв не довiряю, зрозумiйте мене правильно. Я сам цi пiдземелля близько року вивчав, i краще стороннiм не ризикувати. Правда, майже завжди цiкавi та роззяви спускаються вниз i далi першої галереї не йдуть. Ви як?

— Ну, я ж з вами.

— Усе одно субота сьогоднi, — знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.

Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.

— Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, — пояснив вiн. — Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, — говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. — Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, — закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. — Ласкаво просимо, гостi дорогi!

Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.

Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.

Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка — це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато-рожеве коло — свiтло вiд кишенькового лiхтарика.

— А це правда треба було робити? — поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.

— Що саме? Запалювати лiхтарика?

— Зачиняти дверi.

— Ларисо, — тон Бондаря звучав цiлком серйозно, — ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер — пiдземелля.

— З чого ви…

— З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню — нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?

— Усе, — зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.

— Тодi як — нагору чи пройдемося?

— Раз зайшли — давайте пройдемося.

Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.

Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та варто менi було зробити кiлька крокiв — i прохiд почав звужуватися. Дуже швидко коридор зiщулився так, що стiни торкалися плечей, тож за прикладом Бондаря я повернулася боком i просувалася так аж до наступного переходу. Тепер у рiзнi боки вели два ходи, причому склепiння того, що звертав лiворуч, виявилося нижчим, анiж того, що вiв у галерею навпроти.

— Куди б ви пiшли тепер? — запитав iз темряви провiдник.

— Направо, — без коливань вiдгукнулася я.

— Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по-перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по-друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!

Вiн простягнув менi лiхтарик. Я переклала арматурний прут у лiву руку, стиснула лiхтарика в правицi i ступила пiд склепiння праворуч. Зробивши кiлька крокiв, зупинилася, посвiтила на стiну, торкнулася її кiсточками пальцiв. Її мурували з грубого нешлiфованого камiння, мiж яким вiд часу де не де почав проростати бридкий сiрий мох. Мур тримався мiцно i навiть якщо рештки маєтку над нами зрiвняють iз землею, це пiдземелля стоятиме, здається, вiчно.

Спрямувавши промiнь перед собою, я поволi рушила вперед. Галерея виявилася досить широкою, та крокiв через тридцять завернула праворуч. Пройшовши трохи далi, я раптово зупинилася i рвучко сахнулася назад — промiнь свiтла швидко перетнуло щось сiре та потворне. Коли бiля стiни в метрi вiд себе я побачила обриси величезного, як на мої мiськi уявлення, чорного щура, не стримала крику i ледь не кинулася назад. Тварина розчинилася в мороцi, i мої поривання тiкати зупинила досить дурна думка: ось зараз вийду до Бондаря, вiн самозадоволено забере в мене лiхтарик, подивиться у переляканi очi, блисне своїми окулярами i обов'язково прокоментує мiй переляк, не приховуючи глузування. Тому я продовжила путь виключно з небажання дати директору провiнцiйного музею поглумитися над успiшним київським адвокатом.

Галерея ще раз завернула праворуч i я, на свiй превеликий подив, через кiлька крокiв опинилася там, звiдки йшла — на роздорiжжi, поруч iз Бондарем.

— Щось там побачили? — поцiкавився вiн.

— Тут справдi живуть великi пацюки, — вiдповiла я, намагаючись триматися достойно, хоча голос зрадницькi здригнувся.

— Тутешнi полонянки навряд чи могли звикнути до такого сусiдства. Навiть не знаю людей, котрих би воно задовольнило. Ну, зрозумiли, в чому рiч?

— Ясно одне — треба йти сюди, — я спрямувала свiтло лiхтарика в бiк лiвого коридору. — Думаю, всi лабiринти будуються за логiкою парадоксу: чим простiшим видається прохiд, тим швидше ти заплутаєшся.

• Предыдущая
• 22/44
• Следующая