Легенда про безголового - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая

Якщо додати ще нашу вчорашню безрезультатну поїздку, то розслiдування повертається до вiдправної точки. За способом убивства двi справи треба об'єднувати в одну, що i зроблено. Але крiм того, що Дорошенку i Сизому вiдрубали голови сокирою пiсля того, як задушили, спiльного тут бiльше нiчого нема. Жертва номер один — рецидивiст, старий каторжанин. Жертва номер два — людина з вищою освiтою, журналiст iз iменем, нiколи проблем iз законом не мав. Навiть цi його справи з укладанням путiвника по злачних мiсцях теж не пiдлягають пiд жодну зi статей кримiнального кодексу i не мають складу злочину. Ми, правда, не знаємо, чи був Сизий ще десь. Раптом усе ж таки комусь його цiкавiсть видалася небезпечною? Та проаналiзувавши таку можливiсть, Тамара i сумний Стас вирiшили: подальше копання в цьому напрямi не має перспектив.

Ну, а я, поснiдавши, вже розробила власний план дiй. Не знаю, чи мають мої розробки хоч якiсь перспективи, але все ж таки мушу задовольнити свою цiкавiсть до кiнця. Привид менi не наснився. Вiн не явився до мене пiд дiєю психотропних засобiв. Я почула про нього, потiм побачила його. Або в Подiльську справдi всi слiпi та глухi, або всi щось знають i дружно мовчать, або навмисне не хочуть накладати мiсцеву легенду на день сьогоднiшнiй.

Жихар покрутився ще трохи i попросився поспати в кухнi. Нiхто з господарiв не заперечував, тим бiльше, що хоча субота при нинiшнiй ситуацiї в мiстi вважалася робочою, робити все одно не було чого. Жодних версiй, жодних припущень. Тамара почала збиратися на роботу вiдписувати папери, Олег повiв дiтей до бабусi, а я, коли лишилася сама, подзвонила Анатолiю Бондарю.

— А вам, Ларисо, легенда про безголового спокою не дає. Зачепило?

— Не те слово. Знаєте, тiльки дурень не проведе паралелей. Тому менi здається. що дурнiв кругом забагато.

— Наприклад?

— Ви знаєте цю iсторiю краще за мене. Я кажу не про саму легенду, а про подiї сторiчної давнини. Кожна з трьох жертв нiяк не пов'язана з iншими замордованими. Чоловiки були рiзного вiку i належали до рiзних соцiальних прошаркiв суспiльства. Кожного з них, як, зрештою, i кожного з нас могли вбити за якусь одну свою причину. Банкiвський працiвник Боровиков ризикував накласти головою за позашлюбний зв'язок iз панною Ржеутською. Убивця Гнатюк якимось неймовiрним чином усе ж таки змiг отримати своє за те потрiйне вбивство вiд якихось ефемерних родичiв чи друзiв порубаних ним людей. Нарештi, крамар, як його…

— Тетерук.

— Правильно, Тетерук — жертва свого прикажчика, якого змусили взяти на себе iншi вбивства. Але якщо вiдкинути цi припущення — хто i чому сто рокiв тому мiг справдi вбити однаковим способом двох людей?

— Трьох, — машинально поправив Бондар.

— Двох! — промовила я з нотками перемоги в голосi. — Прикажчик — реальний убивця i вiн признався. Я навiть готова припустити, що спосiб убивства вiн обрав виключно пiд впливом iснування чуток про привида. Є два вбивства, що їх не можуть розкрити. А де два, там i третє. Тому прикажчик з усiєю хитрiстю, на яку лише здатен, маскує свiй злочин пiд справу рук нечистої сили, сподiваючись, що на привида все i спишуть. Потiм, пiддавшись ейфорiї, просто не втримав дурного язика на припонi. Усе виглядає логiчним. Того, хто вбив закоханого клерка й каторжанина, не знайшли тодi i тим бiльше безглуздо шукати тепер. Мова про принцип: сьогоднi все повторюється.

— Перекладiть, будь ласка, вашi думки з мови емоцiй на бiльш зрозумiлу.

— Гаразд. На сьогоднi маємо двi жертви. Одна — добропорядний громадянин, iнша — каторжанин. Ось вам перший збiг. Вони мiж собою не знайомi, слiдство в тупику. Чим не другий? Не хочу вас лякати, та менi здається — готується ще одне вбивство.

Директор музею поправив окуляри, пожував губами, якийсь час мовчки дивився на мене.

— Ви вже дiлилися цими думками з вашою подругою чи iз цим вашим приятелем з мiлiцiї?

— Поки нi.

— Ви чекаєте наступного вбивства?

— Ще чого!

— Тодi на пiдставi чого ви дiйшли до такого висновку i, головне, чому прийшли з усiм оцим до мене? Коли знаєте щось про пiдготовку вбивства, треба йти до вiдповiдних органiв, а не в краєзнавчий музей. Ви ж юрист, краще за мене це знаєте.

У суботу музей працював, навiть проводилася якась чергова екскурсiя. Старшокласник, iз яким я випадково зустрiлася поглядом, нудьгував i жував жуйку. Вiн або вже бачив бивень мамонта не перший раз, або бивнi мамонта його взагалi не цiкавили. Директора я знайшла на робочому мiсцi, i, почавши розмову, так i не зрозумiла, вiдволiкаю його вiд справ чи все це цiкавить та переймає його так само, як мене.

— Юристи мають справу з фактами та припущеннями, якi можна довести й пiдтвердити. А на пiдставi чого я, юрист, почну пояснювати своїм колегам свої версiї? Тамара Комарова — моя близька подруга, але навiть вона покрутить пальцем бiля скронi, коли я скажу про полiцейськi протоколи сторiчної давностi i про прокляття роду Ржеутських, яке може настигнути кожного, хто живе в Подiльську чи приїхав сюди у справах. Я вже спробувала розказати їй легенду про Безголового. Тома вiдмахнулася — казочки дiдуся Панаса. Приблизно те ж саме писало високе полiцейське начальство Проскурова сто рокiв тому. Нi, мої аргументи не приймуть навiть тi, хто менi довiряє.

— Добре, давайте не так: я в нормальних стосунках iз начальником нашої мiлiцiї Яровим. Ви розкажiть вашi припущення, а я поговорю з ним сам.

— Цього тим бiльше не треба робити! Я вже мала сумний досвiд спiлкування з вашим Яровим. Знаєте, яка буде реакцiя? Мало того, що ця київська профура крутиться пiд ногами, пхає носа куди не треба й заважає працювати, так вона тепер ще чортiвню сюди приплiтає! Аби телевiзiйникам було про що зайвий раз потриндiти. Серiя вбивств у Подiльську пов'язана з привидом полковника Ржеутського! Давня легенда оживає i вбиває! Правда, сенсацiйнi повiдомлення?

Бондар зiтхнув.

— Значить, я повинен вам повiрити?

— Я так не говорила. Ви розповiли менi цю страшну казку. Для чого? У вас теж виникли певнi пiдозри, i в мiлiцiю ви не хочете йти з ними з тих самих мiркувань! Бачте, як я вас розкусила!

— Як насiнинку зубками, — напiвжартома визнав директор.

— Тому вислухати мене далi й допомогти менi вам сам Бог велiв! — в тон йому мовила я.

— Гаразд, я вас уважно слухаю.

Я вiдкашлялася, наче перед викладачем на iспитi.

— Довести те, що я зараз скажу, нiхто нiколи не зможе. Та, як менi здається, у 1907 роцi двоє чоловiкiв тут, у Ржеутовому Яру, стали жертвами психопата. Якщо хочете — манiяка, одержимого легендою про прокляття роду Ржеутських. У це можна повiрити хоча б тому, що iсторiя падiння Вiтольда Ржеутського широко не афiшувалася його нащадками й ходила в переказах. Поширювалася, як кажуть, iз уст в уста. Тому мала присмак забороненого плоду i, вiдповiдно, мала бiльший вплив на людей з нестiйкою психiкою.

— Дуже цiкаво. Бездоказово, але дуже цiкаво.

— Висновки я роблю саме через випадковий вибiр жертв. Бо погодьтеся: простiше припустити iснування божевiльного, нiж погодитися з тим, що в кожному випадку три рiзних убивцi, наче домовившись, дiяли однаковими методами. Просто «Схiдний експрес»[1] якийсь виходить! Читали?

— Не захоплююся старими детективами, вони зануднi. Кiно, здається, бачив.

— Бог з ними, з детективами! Я кажу: швидше за все, перших двох убив божевiльний. Прикажчик вирiшив скористатися цим i вбив свого хазяїна. Не факт, що пiсля всього цього подiбних убивств не вiдбувалося. Просто вам пощастило знайти папери, що дивом уцiлiли пiсля пожежi. Хiба нi?

— Гм, — Бондар потер пiдборiддя. — Згоден, логiка в цьому є. Особливо коли йдеться про згорiлий полiцейський архiв. Тiльки, будь ласка, не розвивайте тему далi i не доводьте, що архiв спалив манiяк, аби приховати слiди своїх злочинiв. Його запалили випущенi бiльшовиками з мiсцевої тюрми кримiнальнi злочинцi. Ось цей факт доведений i не пiдлягає сумнiвам.

• Предыдущая
• 20/44
• Следующая