Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 20

• Предыдущая
• 20/79
• Следующая

Ясьові і Вольфові з дівками йшло, як медом помащено, горнулися до них такі мавки, що аж очі сліпило, мені ж очі засліпила Лія, а Йосько мав на любовному фронті проблеми — маленький, худенький, клаповухий окулярник, йому подобалася Рута, яка вчилася з ним у консерваторії, але то була дівчина з гонором, вища за Йоська, я навіть не можу сказати, чого вона прагнула, може, лицаря на білому коні, але оточували її звичайні хлопці, а вона звичайного не хотіла. Рута була вихрещеною, ба навіть зукраїнізованою жидівкою, а її тато працював в українському часописі і писав статті на історичні теми, в яких щиро вболівав за наш бідний, нещасний, задрипаний нарід. Ми вирішили допомогти своєму товаришеві, якось зібралися в кнайпі, і я сказав:

— Йоську, ти ж знаєш, що ми твої кумплі на амінь* і ми готові задля тебе на будь-які жертви. — Йосько сумно кивнув. — Тоді робимо так. Підійдеш завтра до Рути і скажеш, що маєш щось важливе розповісти, і запроси її до Єзуїтського парку. Підете си на шпацірґанґ*. Дорогою мели що завгодно, а як уже опинитеся в парку, то до вас учепляться троє батярів. Руту спробують обняти, а тебе тримати за руки. Але ти вирвешся і порозкидаєш їх, як снопи.

Йосько з подиву іно очима закліпав і рота роззявив, та так із розкритим ротом обвів нас поглядом.

— Я? Тими-во руками? — і виставив нам свої худі бліді долоні з довгими пальцями.

— Не бійся. Тими батярами будемо ми.

— Ви? — не вірив він.

— Так, ми. Що ти дивуєшся? Мусимо то з тобою кілька разів спробувати, щоб усе вийшло гладко.

— Але… але… — потер чоло Йосько. — Хіба то буде по-лицарськи?

— Йосю, — поклав йому руку на рамено Вольф. — Розкрий сьліпундри*! При зустрічі з левом найліпше і самому бути левом. Але з жінкою завше треба бути лисом.

Нам врешті вдалося його переконати, після кількох спроб Йосько цілком незле списався, а раз так увійшов у роль, що розквасив мені варґу*. Коли я глянув у люстерко, то розквашена варґа, на якій блищала крапелька крові, викликала в мене дуже слушну ідею.

— Йоську, — сказав я, — мусиш прихопити з собою одну стиглу вишню, і коли будеш із нами борюкатися, непомітно її кинеш собі в писок і розкусиш так, аби сік тобі витік з вуст, а кісточку виплюнеш.

— А то для чого? — не второпав Йосько.

— Але ж ти мудрий! Як Беркові штани навиворіт. Та щоб то скидалося на кров. Рута, як зобачить, відразу витягне хустинку і стане тобі витирати. Уявляєш, який ти героїчний вигляд будеш тоді мати?

— Сила! — втішився Йосько. — Але чо тільки одну вишню? Візьму жменю!

— Здурів? — вигукнув Вольф. — Коли випустиш із себе стільки вишневого соку, то вона може здогадатися, що то не кров.

— І де гарантія, що разом із соком не вилізе тобі з писка вишнева шкірка? — цілком слушно зауважив Ясь. — Вона ще подумає, що ти собі кавалок язика відкусив. То має бути тоненька червона ниточка.

Наступного дня ми зачаїлися у кущах ясьмину, була пополуднева година, сонце парило, і в парку, де з самого ранку повно няньок з візочками та емеритів*, зараз панувало безлюддя. Недовго й чекати довелося, коли ми уздріли Йоська з Рутою, він щось жваво торохтів, розмахуючи руками, як вітряк, однак Рута слухала його неуважно, роззираючись на боки та милуючись пташечками і квіточками, бо то була така дівчина, яка знала ціну словам і ціну красотам природи. Ми натягли низько на чола кашкети, а писки зав'язали хустинками і несподівано вискочили на доріжку.

— Стати! — гаркнув Ясь і — до Рути: — Ану давай свою торбинку!

Ми тим часом підступили до Йоська і вхопили його за руки, але він спритно крутнувся і копнув мене в коліно. А бодай ті пес яйці лизав! Ми так не домовлялися! Я аж засичав від болю і побачив, як Рута луснула Яся торбинкою по голові, а в торбинці були, певно, дуже мудрі книжки, бо Ясь теж скрутився. Йосько з Вольфом повалилися в кущі, як і було сплановано, там Вольф голосно заойойкав і, вдаючи, що ледве від Йоська вирвався, взяв лахи під пахи і кинувся тікати, ми за ним, я накульгуючи, а Ясь тримаючись за голову, з вуха в нього цибеніла кров. Коли ми відбігли на достатню відстань і дослідили свої рани, то виявилося, що нам добряче дісталося, Рута вдарила Яся так вдатно, що надірвала йому вухо, я мав розсічене коліно, а у Вольфа з носа капотіло, як з ринви.

— А то не шлячок яснесісенький! — зітхав Ясь, прикладаючи до вуха хустинку. — Та тота дівка й сама кому хоч балабухи дасть*.

— Ну, Йосько! Ну, свинтус! — хитав я головою. — Замість літніх мештів узув черевики. Ти розумієш? Черевики взув! На грубій підошві! Як мене завалив по кулях, то аж мені свічки в очах засяяли. То що — ми хіба так домовлялися?

— А ми мали іно в кущах собі покатулятися і шлюс*, — бурчав Вольф. — А він мене якогось милого як зацідить кулаком в носа! А далі як дасть по крижбантах*! Тим своїм маленьким кулачком! Тими своїми тонюсінькими палюшками! І хто б подумав, що він на таке здатний? Але то кампа*!

Увечері ми чекали Йоська на умовленому місці в кнайпі Ціммермана на розі Янівської і Клепарівської, на столі перед нами стояли повні гальби* пива, кварґлі*, квашені огірки, хліб і мисочка шкварок. Йосько з'явився квітучий, усміхнений і був дуже здивований, помітивши наші похмурі міни. Коли ж ми йому висловили свої претензії щодо його негідної поведінки, він виправдовувався тим, що надто увійшов у роль, захопився, а крім того ж усе мало виглядати якнайправдивіше, от він і старався як міг, і ті старання його окупилися сторицею, бо Рута не тільки витерла йому з вуст «кров», але й цьомкнула. Йосько був на сьомому небі від щастя, а коли сказав, щоб ми собі замовляли, що тільки нам заманеться, а він фундує, ми врешті відтанули, хоч і пошкодували, що вибрали таку дешеву кнайпу, а не пішли до «Роми».

Тепер уже в кожного була своя дівчина, і ми уже в чотири пари вирушали собі на прогулянки, часто вибиралися на Кортумову гору і влаштовували там пікнік, милуючись містом з висоти, а там в долині на пательнях літа смажилися набряклі сади.

— Глянь, — казав я до Лії, — оно твоя хата.

— Ага, і пані Геля тріпає килим, — усміхалася вона.

— Бре! Ти не можеш цього бачити, бо цього не видно.

— Сьліпундра! Я навіть чую відлуння тих вилясків. О! Слухай!

Я прислухався, але чув лише спів пташок і шелест листя.

— А тамечки в садку засмагає Анелька, — підхоплював Ясь.

— Де? — не вірив я, але приглядався.

— Зовсім гола.

— Але де?

— У себе в саду… — казав Вольф і прикладав руку дашком до лоба. — Бачиш — оно… під вишнями… Ось на її дупцю сів метелик.

— Ага, — кивала Лія. — Червоний.

Старий триповерховий будинок на Клепарівській зберігав ще свої довоєнні запахи, які цупко в'їлися в облуплений тиньк, у порепані підвіконня і рами, рипучі сходи, які на кожен крок відгукувалися жалібним стогоном, — о, вони стільки бачили на своєму віку, їх топтали німецькі солдати, шукаючи євреїв, їх топтали чекісти, вистежуючи підпілля, а потім під цівками автоматів і ті, і тамті виводили когось на страту, і сходи співчутливо стогнали, і схлипували, і кашляли, а шиби ще довго тримали в собі каламутні відображення зниклих людей, їхні налякані обличчя, їхні нажахані очі, весь їхній розпач, і страх, і лють, і непримиренність, а на стінах ще довго відцвітали відбитки пальців.

• Предыдущая
• 20/79
• Следующая