Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/79
• Следующая

— Та дайтесі на стримане! Та то Леська Барбарики син! Та шо ви за люди! Та я го знаю з малого!

Хтось есесівцеві переклав слова шимонової, він усміхнувся, кивнув і махнув мені рукою, що я вільний, і я пішов, тримаючи в очах образ бідного вчителя і всіх інших тих, що повзали, і навіть картяра Іцика. А востаннє я побачив пана Каценелєнбоґена в аптеці, жидам ліки продавати заборонили, але вчитель того розпорядження ще не чув і просив серцевих крапель, аптекар не знав, що має відповісти, щоб не образити вчителя, врешті сказав, що їх цього разу не завезли, і вчитель вийшов та подався до другої аптеки, я наздогнав його і пояснив, що він уже ніде не зможе купити ліків та що я йому охоче їх куплю, він здивувався, але погодився, і коли я йому подав ті ліки і не захотів брати в нього гроші, він запитав, хто я, але я не сказав, що ношу на душі гріх за нього, і не сказав, що товаришую з Йоськом, бо він би тоді здогадався, з ким має справу, я тільки усміхнувся і пожартував:

— Добрий самаритянин.

Вийшовши від батька, Марко пригорнув Данку за талію і запитав:

— Ну, як тобі мій старий?

— Не такий він уже й старий. Між іншим, я помітила, що ти жодного разу не звернувся до нього «тату».

— Я ріс без нього. Це зрозуміло.

— Ти маєш на нього жаль?

— Ні. Я ж знаю, як усе було… Його постійно довбали, моя мама і бабуся… Вони не бачили жодного сенсу в його наукових зацікавленнях і вимагали зайнятися репетиторством, яке приносить реальні зарібки. Врешті це його дістало, і він пішов.

— Ти так ніколи й не назвеш його татом?

— Не знаю. Мені ледве вдається звертатися до нього на ти.

Вони сіли в машину, і Марко натиснув на газ.

— Може, заїдемо ще в центр на шампанське?

— З мене досить. Я вже випила вина. Завези мене додому, — сказала вона сухо, спостерігаючи, як сиза поволока вечора починає опускатися на вулицю.

— Ще ж рано.

— То й що?

— Нічого. Тоді, може, зупинимося десь у тихому місці?

— Для чого? — сказала вона таким зимним тоном, що він здивовано поглянув на неї, а потім поклав руку на її стегно і засміявся:

— Для того самого.

Але Данка скинула його руку:

— Ти б краще тримав кермо, а не мою ногу.

— Що з тобою? Невже тобі не хочеться?

— У машині не хочеться.

— Ми хіба вперше це робимо в машині?

Вона не відповіла, дивилася перед себе і щось обдумувала, а коли вони минали церкву Петра і Павла, перехрестилася, і її вуста ворухнулися.

— Ти щось сказала?

— Ні.

— Ти вже розмовляєш сама з собою?

— Я часто це роблю. Дивно, що ти помітив лише зараз, — промовила вона, а за мить уже була думками десь зовсім далеко. Біля Лялькового театру ледве стримала себе, щоб не попрохати зупинити машину і вийти, щоб піти кудись у тихі вузенькі вулички, продовжуючи розмовляти сама з собою, але згадала, що має у торбинці надто цінний скарб — книгу, в яку вона пірне ще цього вечора, про яку мріяла, і її рука несамохіть обмацала торбинку, мовби пересвідчуючись, чи книга не зникла.

Вольф учився на медицині у самого професора Вайґля*, а Ясь — в університеті студіював філософію. Ну, а я був, як у тій казці; три брати розумні, а четвертий так собі. Хоча, мої колеги мене за дурня не мали, але моя мама постійно мучилася цією проблемою, ніяк не могла вирішити: син у неї матолок* і кукінамуні* чи геній, адже генії, коли знаєте, теж переважно злегка прибацані, я особисто схилявся до того, що я таки геній, бо ніщо так мене не розпирало, як геніальні ідеї, які просто таки вимагали, аби я занотував їх для вічності, щоб майбутні покоління, завдяки мені, мали змогу удосконалитися. А що моя матуся уже надійно утвердилася у світі літератури, то і я постановив не пасти задніх і, придбавши великого грубого зошита, розлінованого для рахунків, написав на його обкладинці «Роздуми і фантазії. Том перший», такі зошити я бачив у крамницях на прилавках, і крамарі вписували в них всяку-всячину, на зразок «Пан Дупик взяв наборг кільомняса» або «Змлина скнилівського — штири мішки борошна питльованого», через п'ятсот років такі зошити були б неоціненним скарбом, шкода, що дурні крамарі того не розуміють, тож хіба можна завагатися у безцінності моїх «Роздумів і фантазій»? Хоча, якщо чесно, я завів того зошита не так для себе, як для мами, аби вона не намагалася мене запхати куди-небудь на роботу, зошит був чудовою відмазкою, він завжди лежав переді мною на столику, а ручкою я колупався у вусі, чухав чоло і намагався вродити який-небудь роздум чи яку здохлу фантазію, в особливі хвилини натхнення мені вдавалося нашкрябати навіть цілу сторінку. Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір — це той, який піднімається над епохою, а точніше — взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір, і тому я завше при собі носив записника, до якого вписував свої епохальні думки, які пінилися і виривалися з мене, як спряжене молоко, і, коли жодною накривкою їх стримати уже було неможливо, я занотовував їх нашвидкуруч, аби опісля у сакральній хатній тиші, обкатулявши кожну таку думку, як цукерку на язику, вписати до зошита і таким чином закарбувати на віки вічні. Тому й не дивно, що я страх як не любив, коли мене з трансцендентного стану виводила моя матінка, яка не раз було поривалася довідатися, що ж я там такого в сакральній тиші пописую, і тихенько, навшпиньки підкрадалася ззаду, аби зазирнути через плече і пізнати непізнане, зглибити незглибиме, второпати невторопне, а що її завше при цьому видавало важке посапування, то я гасив її пориви вибухом неймовірно величного обурення, вона губилася у своїй простоті і взагалі забувала, чого підкрадалася.

— Матусю, — казав я, — невже у вас більше ніякого діла нема? Чи ви вже позамітали порохи з-під креденса? Мені здається, що там уже формується порохова куля, яка готова вибухнути за будь-якої нагоди. Чи спекли пляцок горіховий з бакаліями, якого мені обіцяли ще минулого тижня? Чи перекинулися кількома словами з сусідкою, в якої здохла кицька ожила і, випорпавшись із могили, як Лазар, повернулася домів? А може, ви вже завершили роботу над віршиком на могилі пана Цуцикевича? І знайшли щелепу нашого дідуся, яку він забув у кнайпі пана Дзємби? У вас повинна голова тріщати від навали проблем, а ви підкрадаєтеся до мене, як лисиця до курника!

— Це я лисиця? — обурилася матінка. — Це я — до курника? Я тобі варю, печу, перу, прасую, а ти! Дармоїд! Яке щастя, що твій батько не бачить цієї ганьби! А він так хотів, аби син його став лю-ди-но-ю!

Звідтоді я зачинявся у своїй кімнаті і часто лежав на ліжку, поринаючи в роздуми і фантазії, принаймні стелю я вивчив напам'ять, чого не скажеш про підручники, які валялися у мене під ліжком. Відтак я записав: «Навіть геній потребує товариства. Навіть геній може зраджувати своїй дружині. Навіть геній сам пере свої шкарпетки». Згадка про шкарпетки, які завше прала моя матуся, викликала асоціації з іншими частинами гардеробу, і наступна моя думка була така: «Те, що хтось носить майтки, не означає, що він потрапить до раю скорше за того, хто їх не носить». Гадаю кожен у своєму житті міг знати когось, хто не носив майток, я знав таких принаймні чотирьох. То була стара пришиблена пані Скоробецька, яка ще в 1894 році уславилася тим, що задерла спідницю і показала голу дупу першому львівському трамваю, який трюхикав на Личаків. Відтоді мало що змінилося, бо пані Скоробецька, хоч і геть згрибіла та зсохлася, але гола її дупа зосталася й надалі останнім аргументом у будь-якій суперечці. Другою і третьою особами без майток були дві перекупки на Ринку, котрі задемонстрували свої голі гепи одна одній, як останній вагомий аргумент у тривалій суперечці, свідком цієї історичної сцени був не тільки я, а ще ціла купа народу, так що ця знаменна подія мусила потрапити навіть у газети, а четвертою особою без майтків була Лія, вона з дитинства майточок не носила, хоч і була неабияка чепуруха і, йдучи до кльозету, завше прихоплювала з собою мидницю з теплою водою, аби відразу й помитися. Про це ми знали від Йоська, але я й сам колись у цьому переконався, коли ми бавилися у хованки, Лії було тоді одинадцять років, а мені чотирнадцять, очі у неї були, як дві жарини, а повні вишневі вуста виглядали так, мовби вона щойно випила кварту крові, і от у густелезних кущах бузини, де ми з нею заховалися, Лія сіла на траву, зігнувши перед себе коліна й обхопивши їх руками, а я ліг долілиць, обоє ми причаїлися і не розмовляли, і власне тоді я побачив поміж опущеним краєм її сукенки і травою голу сідничку з таємною щілинкою, яка нагадувала усмішку і якої досі мені бачити не доводилося, маленькі ріденькі волосинки ледь-ледь лише починали кучерявитися довкола лона, я не міг відвести своїх очей і завмер, не дихаючи, як тут край сукенки посунувся вгору, оголивши ще більше той дивовижної краси краєвид, до якого несамохіть уже потягнулася рука і накрила його долонею, мовби уберігаючи від усіх нещасть світу, і долоня відчувала усе наростаюче тепло, яким пашіло лоно, і це тепло рухалося по руці вгору, перейшло мені на груди, і я відчув уже такий пекельний жар за грудиною, що аж сахнувся, а Лія, мовби нічого й не сталося, опустила край сукенки і сказала: «Пора вже вилазити. Вони нас і так не знайдуть». Відтоді стала нас єднати якась невидима тоненька ниточка почуттів, ще не оформлених і не усвідомлених до кінця, але коли я, так само, як і всі мої ровесники, з часу до часу поринав у солодійство, то викликав з уяви саме Ліїне лоно, і тоді тепло знову проникало в мою руку і рухалося до грудей, та й було чого, бо з роками Лія ставала дедалі вродливішою і вродливішою, вже підлітком вона була така гарна, як лялька, чорні кучері обрамляли її голівку, а в очах з'явився звабливий блиск і рум'янці на щоках, до того ж у неї набубнявіли перса, кожне з яких уже б і не помістилося в долоні, а потому заокруглились стегна, і сідничка стала випирати так, що я мусив відводити очі набік. Доволі довго ми не мали нагоди ще раз усамітнитися, але завше, коли доводилося опинитися поруч, я торкався мізинцем її долоні, і вона відповідала таким самим ледь помітним доторком, від якого мене пронизував теплий струм, змушуючи серце битися швидше, інколи вдавалося упіймати її мізинця і потримати кілька хвилин під столом, відчуваючи, як на моє погладжування вона щоразу реагує своїми тоненькими пальчиками, жодним рухом голови чи голосом не зраджуючи себе, і така таємнича таємність притягала мене ще дужче, змушувала водно тільки й шукати нагоди для доторків. Але коли їй виповнилося шістнадцять, ми вже не мусили ховатися, я зустрічав її з гімназії і проводжав додому, а дорогою ми прогулювалися у Єзуїтському парку чи на Високому Замку, тримаючись за руки, і я довго ще, довго не міг насмілитися її поцілувати, вочевидь, молодшим я був сміливішим, не знати, як довго б це тривало, якби одного разу, коли ми сиділи на лавочці на Високому Замку, а довкола не було живої душі, окрім білок, Лія не пригорнула мою голову до себе і не поцілувала, і тоді вже я й сам припав вустами до її вуст, і хоча робили це ми уперше і добряче обслинили одне одного, але нам обом сподобалося, і я навіть насмілився та поклав одну руку їй на коліно, а вона накрила її своєю рукою, і ми сиділи отак притулені і мовчали, бо я не мав, що сказати, усього мене заціпило.

• Предыдущая
• 19/79
• Следующая