Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович - Страница 21

• Предыдущая
• 21/79
• Следующая

Ярош піднімався на самий верх, на третій поверх, де було двоє дверей до помешкань, а вгорі — металеві двері на стрих. Двері до помешкань мали вузенькі прорізі, прикриті мідними пластинами з написом «Listy», у які колись легко протискалися газети й листи, аби за мить хляпнути на підлогу. Та лише на одних дверях на правому одвірку було прибито навскоси мідний футлярчик завбільшки з мізинець, то була мезуза, в яку вкладали згорнутий у рурочку* стих Святого Письма, написаний каліграфічно на пергаменті, виходячи з дому чи вертаючи домів, кожен побожний єврей прикладав два пальці до вуст, а потім до мезузи. На рівні очей виднілося кругле вічко, а під ним — подовгаста рамка, в яку вставляли картку з прізвищем мешканця, зараз вона пустувала. На одвірку масивний дзвінок нагадував персо з напнутим пиптиком, що заклично манить до себе вказівного пальця. Ярош натиснув дзвінок, пролунало якесь утробне квоктання, а за ним — непоспішне човгання пантофлів, вічко зблиснуло, і чиєсь око уважно обстежило гостя, а потому захриплий голос запитав: «Хто?» — «Ярош. Я вам телефонував». — «А-а, так-так…» Скрегіт ключа, дзенькіт ланцюжка, двері відчинилися, і в напівтемряві з'явилася згорблена худа й висока постать.

— Заходьте, заходьте… Можете не роззуватися, на вулиці ж болота нема…

Голос нагадував скрипіння сходів, специфічна галицька вимова і гаркаве рокочуче «р» лунали, мов звуки якоїсь доісторичної істоти, та це й не дивно, бо старий галицький єврей — це така ж дивовижа, як і динозавр, його вже не можна побачити живцем, його можна тільки викопати. Розкопки Яроша увінчалися успіхом — йому вдалося добути з небуття старого Йосипа Мількера, телефон якого повідомила йому Данка.

— Прошу, прошу, — старий повів його довгим коридором до просторого світлого кабінету, ущерть заставленого стелажами книг, яким господар вочевидь не дозволяв поринути в приємну дрімоту, раз по раз рухаючи, беручи в руки, перегортаючи і переставляючи з місця на місце. Очі Яроша ковзнули старими палітурками, впізнаючи написи на їдиші, івриті, німецькою, польською та українською мовами. Чимало книг пишалися білими закладками, наче науковими регаліями — нас читають і вивчають! Ще одна річ, яка вразила гостя, — вазонки з маками. Йому вперше довелося побачити таке розмаїття маків у хатніх умовах, до того ж ці маки були незвичні — не тільки червоні й лілові, але й білі, рожеві, жовті, бордові, а ще вони були значно вищі за ті, які росли на полі чи на городі, окремі з них сягали стелі і були завбільшки з голову, одні уже відцвітали, інші щойно випустили пуп'янки.

Старий запросив сідати у фотель, сам теж умостився навпроти, поклав суху поморщену правицю на худих колінах, замість лівої — порожній рукав, заправлений за ремінь.

— Маки — то моя слабість, — усміхнувся до гостя. — Я давно займаюся їхньою селекцією.

— Ніколи не бачив таких великих і високих маків.

— Маки дуже чутливі. Я з ними розмовляю, вмикаю їм музику, читаю вголос… Самотні чоловіки, знаєте, інколи мають свої дивацтва. Але це моє дивацтво дало свої плоди. То що ж саме вас цікавить про Янівський табір?

— «Танґо смерті». Текст, музика й автори. Наскільки мені відомо, ви були одним із музикантів.

— Так. Я грав на скрипці. Дивно, що ще когось це цікавить.

— Усі решта загинули?

— Можна й так сказати.

— Що ви маєте на увазі?

— Смерть — не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. «Танґо смерті» на перший погляд — меланхолійна, сповнена ностальгії мелодія. Здається, нічого особливого. Ви ж її чули?

— Звичайно. Це та сама мелодія, що й у танго «Мельонґа».

— Щось схоже, але насправді найближчим за звучанням до «Танґа смерті» було «Макабричне танґо», під яке стрілялися закохані. Уявіть собі — заходить такий зрозпачений молодик до ресторації, платить оркестрі, замовляє танґо, а потім на очах у всіх стріляється за столом, перед тим вихиливши кілька келихів. Тому й прозвали це танґо «Танґо-макабра», але насправді називалося воно цілком мирно — «Та остання неділя». Однак мушу сказати, що й тут схожість лише позірна. Для нефахівця. Музикант відразу помітить різницю. Партитуру цієї мелодії написали ми втрьох з професором консерваторії Штріксом і диригентом Львівської опери Кубою Мундом*. До війни я грав зі Штріксом у ресторані «Брістоль», де він керував оркестрою. Коли ми опинилися в ґетто, я показав їм дивовижні ноти… Точніше, усього дванадцять нот… Вони походили зі старого манускрипта… Автором цього манускрипта був львівський аптекар Йоганн Калькбреннер… У 1640 році він вивіз із Кракова, звідки утік до Львова, латинський переклад старовинного рукопису, що був написаний не відомою досі мовою…

— Арканумською?

— Так. Як ви здогадалися? — зблиснув очима господар. — Вам щось відомо про Арканум?

— Якщо чесно, я мав би відразу вам про все розповісти. Я займаюся давньою культурою Близького Сходу і зокрема Арканумом. Написав підручник з арканумської мови, уклав словника, зараз працюю над перекладами літературних творів.

Далі він розповів про арканумську «Книгу Смерті» і танець смерті «dan-go mrah».

— Це справді дуже цікаво, — похитав задумливо головою пан Йосип. — Тоді вам буде не зайве почути щось іще. Отже, той латинський переклад арканумського рукопису зладив на початку XVI сторіччя краківський рабин Натан Шпіро, кабаліст і талмудист. Аптекар написав книгу, яка збереглася не повністю, частину цієї книги складали переклади давніх текстів, зокрема й переклад Натана Шпіро, а решта були його коментарі. І ось окремі картки з того манускрипта знайшов мій приятель з дитячих літ у бібліотеці Оссолінеуму*. І коли ми почали його читати, то відкрили для себе дивовижну теорію. Людська душа, покинувши тіло, через якийсь час — а це може бути і за рік, і за двадцять чи за сорок років — народжується знову в новому тілі, але вона про своє попереднє життя нічого не пам'ятає. Люди, які пережили велике кохання, зустрічаються у новому житті й переживають його знову, нерозлучні друзі дуже природно, ненав'язливо знайомляться у новому житті і товаришують до смерті, батьки зустрічаються зі своїми дітьми… Але ніхто з них нічого-нічого не може пригадати, ба навіть не здогадується, що можна щось пригадати… Правда, інколи трапляються випадки, коли після стресу в людини прокидаються приспані знання, і вона починає, скажімо, говорити не відомою раніше для неї мовою, або повідомляти в деталях щось, що відбувалося колись давно. У кожному разі, можете собі уявити, наскільки легше було б людям помирати, якби вони знали, що їхня душа, втілившись в іншу особу, не втратила нічого зі своїх попередніх знань і почуттів. Однак насправді ми вже нічого не пам'ятаємо. І от аптекар відкриває в тому рукописі таємницю, завдяки якій можна розбудити в собі ті попередні знання і мовби продовжити своє попереднє життя. Для цього перед смертю треба увібрати в себе особливу мелодію…

— Увібрати особливу мелодію? — перепитав Ярош.

— Боюсь, що дуже примітивно пояснюю… Отже, я не помилився — не прослухати, а таки увібрати. Усім тілом, усім єством. Річ у тім, що тональність звучання будь-якої ноти відповідає тональності звучання відповідного органа чи частини тіла. Іншими словами, наша душа — це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів. Розумієте? — І помітивши здивування в очах Яроша, продовжив: — Йоганн Калькбреннер відкрив, що людська душа — окрема симфонія, період звучання якої триває не тільки від народження до смерті, а й довше, можливо, навіть вічно, треба лише міняти склад оркестру. У тому манускрипті містився і його трактат про те, у який спосіб можна створити партитуру такої життєвої симфонії для будь-якої людини, аби вона, суворо дотримуючись розписаних нот, могла жити якомога довше і бачити, де її підстерігають небезпеки, та могла вчасно їх уникнути. Кожна людина — це окремий камертон, який дуже чутливий, і коли спеціально підібрані звуки пройдуть через людину, то відкриється особливе бачення, треба тільки дозволити звукам наповнити себе.

• Предыдущая
• 21/79
• Следующая