Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 7

Стара дерев'яна ла­зенька, де-не-де прикрита мохом, начебто зеленим оксамитом, стояла на березі річ­ки, і голі лицарі чергували розпарювання організмів і хльо­стання один одного березовими віниками з вибі­ганнями та занурення­ми в холодну чисту воду Рідини.

У лазні, без доспіху й без одягу, Лицар Поштової Скриньки ви­глядав гарним муску­листим хлопцем двадцяти двох років, із широкими грудьми, що поросли русявим волоссям, і з... еее... з первинною статевою чоловічою ознакою... еее... скажемо так: добре розвиненою (у даному конкретному сюжеті без цієї пі­кантної подробиці ніяк не обійтися, у чому читач незабаром переконається; не треба ханжеськи супити звивини, Права півкуле авторсько­го мозку; не треба похабно хихотіти, півкуле Ліва).

Тут же Автор зауважить, що лицар Ярослав – двадцятише­стирічний смуглявий кучерявий брюнет з широким носом і великими опуклими губами (через що у нього іноді запитували, чи не було серед його предків африканців, на що він відповідав, що серед відомих йому не було, а щодо давніх нічо­го сказати не може); а барон Андрій Цинік – креме­зний блондин тридцяти чотирьох років, вельми веснянкуватий, з великими «кінськими» зубами. На відміну від нового товариша, вони не носили борід, голилися.

Після від'їзду з Рідиносьорбова, трійка лицарів протягом тиж­ня відвідала та опитала села: Шмарклечерпалове, Аргусо­лопи, Губоплямкове, Малі Та­ратути, Річардівка, Го­лодупівка й Повний Свистець. На жаль, нічого нового з питан­ня, що їх ці­кавило, вони й там не довідалися.

Дорогою їм зу­стрілися чотири незалежні доспі­хоносці, що також мандрували в пошуках викраденого драконячого яйця: лицар Бова Герцо­гевич – між Аргусоло­пами й Губоплямковим; ли­цар Дем'ян Вальтерскотський і барон Пупок-Свіжегні­йопольский – між Малими Таратутами й Річардівкою; і Ли­цар-з-родимкою-біля-правої-ніздрі – між Голодупівкою і Повним Свистецем. Усім їм Шурик запропону­вав визнати Оле­ксандру Зозульку що­найнайпрекраснішою з жі­нок. Кожний з них відмовився, заяви­вши, що найпрекраснішою вважає свою кохану. Але внаслідок поразки в бої із чемпіоном усі четверо, згідно зі звича­єм, промимрили, втім дещо скептично та іронічно, що Оле­ксандра Зозулька – «супер-пупер». А ознайомившись із її фотографія­ми в стилі «ню» у журналі «Гарнюнізм!», захопили­ся й додали що «так, дійсно».

На восьмий після мінітурніру біля мосту день трійця яйце­шукачів у панци­рах прибула в маленьке селище Дотепна Кучма. Невідомо достеменно, у якому сенсі присутнє тут слово «ку­чма»: у значенні «насмішка», або – «капелюх», або – «шевелю­ра», або – «купа», або – «горб»... Бо ж це слово має різні смисли. Мабуть, усе ж – насмішка, як у «Енеїді» Котляревського:

Там відбулася дивна історія, і лицарям Андрію і Ярославові відкрилася таємниця, пов'язана з магією.

☼ ☼ ☼

Одному з найвідоміших мандрівників усіх часів і народів – Одіссею – якось, після повернення на батьківщину з троянської колотнечі й знаменитого дев'ятирічного круїзу Середземним морем, запропонували піти в шинок, але він від­мовився (диви­ся, читачу, «Одіссею» Гомера в російському пере­кладі Василя Жуковського; пісня вісімнадцята, рядок триста двадцять дев'я­тий). Проте слово «шинок» фігурує саме в російському перекла­ді Жуковського. В українському перекладі Бориса Тена цей заклад названий «заїздом». А в давньогрецькому ори­гіналі сказано «λεσχη» – «лесха». Російський класик Василь Жуковський (який, втім, за материнською лінією був турком), перекладаючи цю епопею, вирі­шив, бач, що давньогрецькій лессі найбільш тотож­ний украї­нський шинок (хоча лесха – це будинок зібрань, а ши­нок – пункт громадського харчування, але й туди й туди люди сходилися, аби поспілкуватися, тобто обидва ці заклади були чимось на кшталт клубу). Оскільки Терентопські хроніки, образно висловлюючись, пристебнуті до Харкова, то Автор додасть, що Жуковський у Харкові побував 1837-го року, за дванадцять років до публікації того його перекладу, і поспілкувався з Грицьком Основ'яненком та іншими українськими харківськими літераторами. До речі, харківський літератор Іван Срезневський, поет, сатирик і за сумісництвом професор Харківського університету (котрий того разу із Жуковським не спілкувався, оскільки помер за вісімнадцять років до його приїзду), у своєму творі «Невдоволення Мінерви на Бахуса та Венеру», надрукованому 1816-го року у лютневій книжці гумористичного журналу «Харьковский Демокрит», теж «нашпигував» світ давньогрецької міфології шинками, шинкарями та шинкарками.

Наші мандрівники, тобто три ли­царі, від від­відування шинку не відмовилися. Проголо­давшись у дорозі, вони в Дотепній Ку­чмі першим ділом впровадилися саме в шинок, благо він стояв на околиці села й був першою будовою в цьому населеному пу­нкті на шляху подорожан.

Належав цей заклад шинкареві Лейбі й шинкарці Рахілі – дружині Лейби. Це був одноповерховий будинок у народному стилі: із глинобитними стінами, побіленими й розмальованими соняшниками й півнями, під критою очеретяними снопами покрівлею, увінчаною цегельною трубою, також побіленою, з якої сочився смачний дим. Біля цієї хати були: сарай, льох і до­щатий нужник. А також невеликий садок і городи, що постача­ли, очевидно, до кухні деяку кількість фруктів і овочів. Шинок з названими об'єктами обрамляв мальовничий тин, на кілках якого сушилися глиняні глечики, макітри та інший прикрашений візеру­нками в народнім стилі посуд.

Коли яйцешукачі ввійшли, у шинку вже трапезувало семеро людей.

Шинкар – довготелесий чоловік десь років п'ят­десяти, у камізельці та ярмул­ці, переступився до клієнтів у металевих оболонках, що розсі­лися за дерев'яним столом, і поцікавився: чим добродії ли­царі бажають пообідати. Добродії лицарі у свою чергу поінтересувалися: що ши­нкар їм може запропонувати. Лейба відповів, що в цей момент є український борщ із часни­ковими пампу­шками, м'ясні вареники з єдинорожини (тобто начинені фа­ршем з м'яса єдинорога) і грушово-динний компот із макови­ми коржами, а та­кож великий асортимент алкогольних напоїв. Крім того, лицарі, мовляв, можуть замовити й інші смаколики (шинкар подав їм список інакших страв), але їм доведеться почекати, поки та їжа буде приготовлена. Андрій, Ярослав і Шурик чекати не хоті­ли, тому замовили по порції борщу, вареників і компоту з коржа­ми, а та­кож – пляшку місцевої те­рнівки.

– І наших коней погодуйте, що у дворі, – додав Андрій Цинік, – сіном, чи вівсом, чи що у вас там є для непарнокопи­того транспорту.

– Буде зроблено, – сказав шинкар.

– Тільки мені до борщу подайте, будь ласка, не часни­кові пампушки, а простий хліб, – попрохав Лицар Поштової Скри­ньки.

– Гаразд, – погодився Лейба.

І за декілька хвилин замовлена їжа перемістилася з кухні на стіл яйцешукачів. Вірніше – не сама перемістилася, а була переміщена шинкарем і шинкаркою. Це пояснення є незайвим з огляду на те, що дія відбувається в чарівному королівстві, де мо­жуть витребенькуватися всілякі дива. Наприклад, у сорок першому розділі цих писань (тобто в сорок першому щосі) за назвою «В'язні громадянки Окнечук» читач прочитає про страви, що переміщалися з кухні до їдальні самостійно під впливом чарівництва.

Випивши по чарці тернівки, Шурик, Ярослав і Андрій приступилися до поглинання з апети­том ароматного гарячого борщу, котрий виявився на­стільки смачним, що лицарі не змогли втриматися, щоб не му­рмотіти від задоволення й не розхвалювати цю страву вголос, що ши­нкарю із шинкаркою, напевно, було приємно.

Але раптом лицар Шурик завмер із піднесеною до рота ло­жкою, сполотнів, потім опустив ло­жку в миску, відсунув борщ і почав підійматися.

– Що сталося? – запитав здивований лицар Ярослав, і барон Андрій Цинік підтакнув: