Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 6

Коли ж Тутмос і Велосипед підвезли своїх сі­доків – осіб Напівкруглого Столу – ближче до впакованого в доспіх вершника, Ярослав і Андрій Цинік роз­гледіли на щиті витязя синю поштову скриньку в білому полі (зрозуміло, Автор не має на увазі, що до бойового лицарського щита була пригвинчена справжня поштова скринька; Автор має на увазі, що поштова скринька була просто зображена на щиті), і зроз­уміли, що перед ними не хто інший як Лицар Поштової Скри­ньки, той самий незалежний доспіхоносець, котрий став чемпіоном на останньому лицарському турнірі в День Шляхет­ного Мордобою, перемігши у фінальному бої Сіро-буро-мали­нового Лицаря, й одержавши чемпіонський кубок із рук короле­ви Зіньки Одинадцятої.

– Вітаємо – так? – тебе, Лицарю Поштової Скриньки! – ви­кликнув ли­цар Ярослав.

– З усього розмаху, – машинально додав барон Андрій Ци­нік.

– Привіт і вам, лицарі Напівкруглого Столу! – відповів Ли­цар Поштової Скриньки, також упізнавши придворних лицарів, у першу чергу за їхніми щитами.

На щиті Ярослава зображений зелено-чорний кавун, про­стромлений білим мечем, у червоному полі; а в Андрія Цині­ка – дев'ятнадцять зелених яблучок у кремовому полі. Саме стільки мочених яблук було в торговки Килини, коли король Мирополк Романтик зненацька присвятив її в лицарі (якщо чи­тач призабув цей епізод терентопської історії, то може освіжи­ти пам'ять, заглянувши в розділ п'ятий, тобто щось п'яте за на­звою «Доморосле ли­царство»). Ці плоди були зафіксовані на гербі лицарки Килини. Андрій же Ци­нік був прямим нащадком цієї жіночки-доспіхоноски, й у спадщину одержав такий герб.

– Теж шукаєш   драконяче – так? – яйце і яєчного шахрая? – запи­тав Ярослав, погладжуючи рукавичкою шию свого коня Тутмоса, названого так на честь давньоєгипетського фараона Тутмоса Третього з вісімнадцятої династії, який царю­вав, тобто фараонив у XVI-XV сторіччях до нашої ери.

– Аякже. Це ж наш лицарський обов'язок! – відповів Лицар Поштової Скриньки.

– Ну і як успіхи? – поцікавився Андрій Цинік.

– Поки – жодних слідів, – зізнався чемпіон. – А в вас?

– Аналогічно, – розвів руками Ярослав.

– Якщо ви хочете переїхати на той берег Рідини, то маєте визнати, що Олександра Зозулька – найгарніша дівчина на землі. Якщо ви із цією тезою не погодитеся, я вас без бою через міст не пропущу, – заявив Лицар Поштової Скри­ньки. – Без від­риву від пошуків драконячого яйця я за ли­царським звичаєм прославляю красу милої дівчини – вище­згаданої Олександри – і вимагаю, щоб усі зустрічні лицарі ви­знали її найпрекраснішою з жінок.

– А я за лицарським – так? – звичаєм заявляю, що най­прекрасніша дама у світі, незважаючи на деякі її... гм... це моя дружина Єлизавета Кочерижкіна, – заперечив лицар Ярослав, беручи в руки футляр зі списом.

– А як на мене, так немає кращої жіночки, ніж моя кума Христи­на Полуничка, – вимовив барон Андрій Цинік, також ха­паючись за телескопічний спис.

– У такому разі пропоную з'ясувати істину в чесному бої, згідно, знов-таки, з нашими лицарськими традиціями, – за­пропонував Лицар Поштової Скриньки й натиснув на кнопку свого роз­сувного списа, після чого той став автоматично ви­довжуватися.

– Ну що ж, ми – так? – не з тих, хто уникає боїв, – погоди­вся лицар Ярослав, роблячи теж саме (зрозуміло, Автор не має на увазі, що Ярослав теж став автоматично видовжуватися; Автор має на увазі, що Ярослав теж натиснув на кнопку роз­сувного теле­скопічного списа, винайденого й виготовленого винахідни­ком, механіком і ковалем Вакулою Нетребеньком; що після того натискання спис, тихо дзижчачи, став розсовуватися, витя­гатися, поки, клацнувши, не зафіксував ся у всій своїй довжині).

Коротше кажучи, біля мосту через річку Рідину відбувся ли­царський мінітурнір.

Спочатку вдарились Лицар Поштової Скриньки з лицарем Ярославом.

Потім – Лицар Поштової Скри­ньки з бароном Андрієм Ци­ніком.

Обидва рази чемпіон попереднього турніру списом із тупим гумовим наконечником повалив суперників на землю. На те він і чемпіон. Це відбулося настільки швидко, що барон Андрій Цинік навіть не встиг і носом кліпнути. Будучи пе...

(– Стоп, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Як це «носом кліпнути»? Хіба носом кліпають? Кліпають, або, інакше кажучи, моргають очима, а не носом. Носом шморгають, а не моргають.

– А хіба я сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом? – заперечує Автор.

– Атож, – каже Ліва.

– От треба уважно слухати та читати, – сперечається Автор. – Я не сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом, а сказав навпаки: «не встиг і носом кліпнути». А якщо не встиг, то і не кліпнув. Кліпнути носом дійсно ніхто не може, а от не кліпнути носом може кожний. Наприклад, Вільям Шекспір не кліпав носом, тож про нього можна сказати: «прожив життя, не встигнувши носом кліпнути». І так про будь-кого. Зокрема про Андрія Циніка. Взагалі, можна сказати, люди все життя тим і займаються, що не кліпають носами. Ну хіба такий висновок не є логічним?)

Будучи пере­моженими, Ярослав і Андрій Цинік за ли­царським звичаєм зму­шені були сказати, що неві­дома їм Оле­ксандра Зозулька – най­прекрасніша дівчина у світі.

– Але оскільки ми – так? – цієї Олександри ніколи не бачи­ли, ці наші слова не є щирими, – додав лицар Ярослав, знову пі­діймаючись на Тутмоса.

– Можу показати її фотографії, – запропонував Лицар Поштової Скриньки, задерши забрало й оголивши гарне мужнє обличчя, обрамлене знизу русявою борідкою.

– Так, хотілося б побачить, кому це ми заочно присуди­ли бути суперкрасунею, – погодився барон Андрій Цинік, сідаю­чи знову на Велосипеда.

Лицар Поштової Скриньки, склавши списа (а стискувався він теж автоматично, після натискання другої кнопки) і сховавши його у футляр, дістав зі свого рюкзака тверду папку, а з папки – журнал «Гарнюнізм!», № 5 за 1995 рік, розкрив на потрібних сторінках і простягнув двом лицарям Напівкруглого Столу: «Ось вона!».

На барвистих знімках у різних позах була зафі­ксована дійсно гарна русява неодягнена дівчина.

– Ага, хоча моя Єлизавета – так? – теж пані симпатична, ця дівчина, мушу визнати... – Замість епітета Ярослав цьомкнув, на­чебто по­цілував повітря.

– Вона навіть не гірше, ніж моя кума Христина Полунич­ка, – схвалив і барон Андрій Цинік. – Усе гарно: і дупочка, і... усе.

– А вона тобі випадково не сестра? – запитав Ярослав, пере­водячи погляд із фотографій на Лицаря Поштової Скриньки. – Начебто лиця – так? – у вас схожі трошки.

– Ні, не сестра, – відповів лицар-чемпіон.

– Виходить, дама серця, – зрозумів Андрій Цинік. – Я помі­тив, що люди іноді закохуються в тих, хто схожий на них не ті­льки світоглядом, але й зовнішністю. Ми з кумою Христиною теж дещо схожі, нас теж іноді приймають за брата й сестру.

– Ви тепер куди? – запитав Лицар Поштової Скриньки, ховаючи журнал у папку.

– На південь, на той берег Рідини, продовжимо – так? – там опи­тування селян, – махнув Ярослав рукою за ріку. – А ти?

Запихаючи папку в рюкзак, шанувальник Олександри Зозульки відповів:

– Та взагалі я теж туди намилювався...

– Ну, так їдьмо разом, – запропонував Андрій. – Одному ж мандрувати, мабуть, дуже нудно. Навіть поговорити нема з ким у дорозі.

– Згодний, – кивнув шоломом колега-чемпіон. – Я мандруватиму з вами до повні, а потім у мене інші термінові справи. Тоді я вас покину.

– Домовилися! – викликнули Ярослав і Андрій.

І далі експедицію лицарі продовжили вже втрьох.

– Тебе як кличуть по-справжньому? – запитав Андрій, коли вони переїжджали міст на інший берег Рідини. – А то – Ли­цар Поштової Скриньки – вимовляти занадто довго.

– Шурик, – відповів той. – Кличте мене Шуриком.

☼ ☼ ☼

За мостом ґрунтова дорога розщепилася на три стежини. Ярослав, Андрій і Шурик поїхали тією, що вела вздовж Рідини проти її течії, і за пару годин приїхали в село Ріди­носьорбове.

Там вони, зрозуміло, опита­ли населен­ня (результат був негативним; тобто ріди­носьорбовці не знали місце­знаходження яйця й шахрая), від­почили, перекуси­ли й попари­лися в лазеньці.