Яйцепос. Книга 3 - Брунька Дюк - Страница 22

«Почалося!!!» – Охоплений панікою фермер заверещав своїм страусам:

– Вйо, залітні!!!

Вимуштрувані птахи рвонули вперед із усіх ніг. Кактусенко збочив «птіцу-тройку» з дороги в ліс, сподіваючись загубитися в заростях.

Петляючи між дерев і бубонячи наче заклинання «Не кусайте, не кусайте мене...», він тривожно оглядався: чи не наздоганяють його кусючі безумці.

Але ні, слава Богу, ненормальні лицарі зникли з поля зору, і ніяких ознак погоні не спостерігалося...

– Чого це він? – запитав Річард Левове Копито, відволікшись від гри, спостерігаючи, як утікає схвильований попутник.

– Його налякала наша гра, най її равлик копне, – догадався Мгобокбекбе. – Він же не знав, що ми граємо й у що ми граємо. Мабуть, вирішив, що ми – того. Репліки ми видавали-от досить несподівані для непідготовленого.

Згадавши, чого вони при ньому набазікали, і, уявивши себе на його місці, гравці розреготалися.

Відреготавшися, Лицар Пивної Кружки сказав:

– Так, нечуйно ми поставилися до попутника.

– Ага, нами азарт опанував, – підтакнув Левове Копито. – Але, між іншим, гра не кінчена, а твій час спливає. Якщо не складеш за хвилину симетричну фразу – ти програв.

Мгоцько склав:

– Вада: гусара Тарас угадав.

І гра продовжилася доти, поки за півгодини попереду не замаячіла Твердопупівка. Оскільки ніхто із гравців не витратив на обмірковування більш п'яти хвилин, то програвшого не було, і приятелі ухвалили продовжити гру дорогою від Твердопупівки до Заповідних Прищів, якщо, звичайно, у Твердопупівці не виявляться яєчний шахрай з викраденим яйцем...

В'їжджаючи до Твердопупівки, Річард вимовив:

– «Он сказал: "Приехали!" и махнул ноздрёй», як співається в одній совєтсько-російській пісні. Чи, здається, не ніздрею, а якоюсь іншою частиною тіла. І, здається, не «Приїхали!», а «Поїхали!»

– Ласкаво прошу до Твердопупівки, панове лицарі! – закричав їм місцевий житель, вийшовши назустріч із крайньої хати. – Я тутешній сільський голова.

Сходячи з коней, Річард і Мгоцько представилися цьому сорокалітньому голові, а він відрекомендував їм себе:

– Солопій Матвійович Кузькузькузькузьменко, до ваших послуг.

– Кузьменко? – перепитав Левове Копито.

– Не Кузьменко, а Кузькузькузькузьменко. Я не заїкаюся, це прізвище в мене таке: «кузь» – чотири рази. Заїкався мій дід. От він був Кузьменком. А мій батько став Кузькузькузькузьменком. Дід так надиктував чиновникові, що заповнював свідоцтво про народження. А що написане пером... Тепер і я Кузькузькузькузьменко, і діти мої Кузькузькузькузьменки, і онуки будуть Кузькузькузькузьменки... Проходьте в хату, відпочиньте, зараз ми вас нагодуємо, і конячок ваших, лазеньку натопимо...

– Спасибі за гостинність, але ми в лазеньці вчора в Незграбнім парилися. Нам би швидше з'ясувати, чи не з'являвся в цих краях от цей мужичок, най його равлик копне... – Лицар Пивної Кружки пред'явив голові портрет розшукуваного.

Солопій відповів, що такого індивіда не бачив, дружина й три сини голови – теж.

– Давайте, я покаджу цю картинку всім твердопупівцям, поки ви відпочиватимете з дороги й уживатимете їжу. Жінка, став на стіл...

Коли два лицарі підкріпилися й відпочили, коли Кузькузькузькузьменко обійшов усі хати й з'ясував, що у Твердопупівці ніхто нічого не знає ні про портретизованого шахрая, ні про викрадене драконяче яйце, Мгобокбекбе сказав, напинаючи доспіх, який на період відпочинку був скинутий:

– А тепер поспішимо до Заповідних Прищів, аби встигнути туди до настання темряви.

– До темряви? – перепитав голова. – До темряви ви й півдороги до Заповідних Прищів не проїдете, навіть якщо гнатимете коней. Переночуйте тут, а завтра... А то ще заблудитеся в темряві.

– Чому це не встигнемо? Тут же недалечко, – здивувався Річард, розгорнувши детальну мапу цієї частини королівства.

– По карті недалечко, а... Дорога ж туди лежить не пряма, а в об'їзд цієї частини лісу. – Солопій тицьнув нігтем у карту між двома крапками, підписаними: «Твердопупівка» і «Заповідні Прищі». – Колись була пряма дорога, але вже років двісті, як прямо люди не їздять і не ходять, тільки в об'їзд. Об'їзна в чотири рази довше, зате безпечніше.

– А яка небезпека, якщо їхати прямо? – зацікавився Левове Копито, передчуваючи привід для подвигу.

– Якщо їхати прямо, то можна натрапити на страшного духа, що там мешкає, не дай Боже. Він з'явився в цій частині Оксамитового лісу приблизно два з половиною сторіччя тому і заходився лякати усіх, хто їхав або йшов звідси до Заповідних Прищів, чи звідти – сюди. Бували випадки, коли люди, що відправилися прямою дорогою, зникали, і більше їх вже ніхто не бачив. І от вже двісті років ми їздимо в Заповідні Прищі, роблячи великий гак, в об'їзд хащ, де мешкає цей злий дух.

– Ну, може, не такий страшний дух, як його малюють, – неголосно сказав Мгоцько Річардові, але Кузькузькузькузьменко розчув і заперечив:

– От і мій дід так само говорив. І одного разу поїхав до Заповідних Прищів прямо, посміюючись над страхами земляків. Повернувся ледь живим від переляку, і весь сивий, а виїжджав брюнетом. І з тих пір сильно заїкався. Особливо сильно – коли в нього питали: що ж він там бачив. Бурмотав щось на зразок «Вирвирвирвир...» і далі просунутися не міг. Так і забрав таємницю в могилу. Тож краще не ризикувати, а їхати туди довгою дорогою. Та й та стара пряма дорога за двісті років практично зникла, заросла деревами, кущами. Можна збитися й заблукати в лісі.

– З компасом не заблукаємо, – зауважив Річард. – Поїдемо прямо. Якщо духа там нема, до вечора доберемося до Прищів. Якщо дух є, діятимемо за обстановкою; може, якось приборкаємо бешкетника. Це ж лицарський обов'язок – наводити порядок у таких ситуаціях.

– Ну що ж, парубки ви сміливі, здорові; може, вам і пощастить, – вимовив Солопій, бачачи, що їх йому не відмовити. – Якщо ви виженете цього злого духа, ми зберемо гроші й спорудимо вам пам'ятник у Твердопупівці. А як же: приклад нащадкам.

– Або фонтан: «два пісяючі хлопчики», – пожартував Мгобокбекбе.

– От вам харчі в дорогу...

– Ні-ні-ні, нас продуктами в Незграбному навантажили, а ми ще не доїли ті, що з Бритих П'яток. Спасибі, але – нікуди, – запротестував Річард, але, незважаючи на відмову, голова, приклавши зусилля, упхнув таки в тугий рюкзак Річарда копчену ковбасу...

За годину по тому, як ця пара впакованих у метал шукачів покинула Твердопупівку та впровадилася в ліс бездоріжжям, у село обережно в'їхала «птіца-тройка» Гната Кактусенка.

Страусівник, притримуючи віжками спритність їздових пернатих, боязко озирав околиці населеного пункту. Помітивши Солопія Кузькузькузькузьменка, що тесав сокирою якусь деревину у дворі перед хатою, фермер під'їхав ближче й, обмінявшись вітаннями, поцікавився:

– Скажіть, шановний, чи отут не з'являлися два лицарі: в одного на щиті ведмідь догори дриґом, у другого пивний келих.

– Так, були, – лаконічно відповів голова.

– А де вони зараз? – насторожено оглянувся приїжджий.

– У лісі. – Солопій показав нігтем напрямок. – Їдуть бездоріжжям до Заповідних Прищів.

– Слава Богу, що їх отут немає! – уголос обрадувався Кактусенко.

Ця радість здалася голові підозрілою. Він придивився до приїжджого, але – ні, це був не той намальований, якого розшукували лицарі.

Гнат продовжував:

– Я від них нещодавно утік.

– А навіщо ж від них утікати? – ще більше нашорошився Солопій.

– Вони ж мене ледве не покусали! – заявив підозрілий.

– Хто? – перепитав голова, про всякий випадок видаляючи від приїжджого свою сокиру.

– Лицарі, хто ж іще. Той, що з ведмедем, так просто й наказав іншому: укуси суку, мовляв. Але той, інший, не встиг мене вкусити – я відразу як рвонув у хащі! Не наздогнали!