Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 23
- Предыдущая
- 23/77
- Следующая
Григорій слухав лагідну, спокійну мову цієї жінки, цієї матері, і було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матір: така вона, як і там, на Україні, і не така. Розборкана - он яка. Скільки тієї мужності простої, скільки тієї певності, може, неусвідомленої, а звичайної, стихійної. І скільки тієї гордості волелюбної, природної, як оті могутні кряжі гір!
Тому в неї і Наталка така дика та горда.
– А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть?
– Чому ж? Пам'ятаю, але… Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цікаво мені послухати. Я часто згадую своє дитинство і рідну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рідною стороною та з того, мабуть, і померла. Все мріяла і просила, щоб її відвезли вмирати додому, на рідну землю, на кладовище до батьків. Іноді й на мене находить туга, особливо, як згадаю матір. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут віддалась, тут діток породила, та в цій землі чотирьох і поховала. І матір, і батька поховала тут. Ні, від цієї землі вже несила відірватись. Але й туди тягне. Як згадаю материні розмови, тії сади вишневі, тії степи широкі, ріки тихі, ночі ясні, зоряні і все, про що мати розповідала, та й сама бачила, хоч малою була… От я тут живу вік, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвінку, та з чорнобривців вінки на Купала плела. Нема їх тут. І васильків нема тут… Зберігся пучечок, з України завезений - якось нові переселенці подарували, - і пахнуть вони рідним краєм, тією Україною… Як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий, - далебі, журба бере, так би й полетіла туди…
Григорієві серце стискалось. Хотілось йому сказати цій матері, що немає вже того тихого краю, України тієї, ясної, сонячної. Що садки вишневі повирубувані, ріки збаламучені, степи сльозами обпоєні, і небо ясне людям потемніло… Але він мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далі:
– Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш коріння. Та й не матимеш його тут… І час не той, і ти не такий.
Григорій дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Він же їм нічого не говорив, вони про нього нічого не знають, лиш бачать, що не місцевий. Дивно було йому і з того, що його не розпитують, хто він і як у нетрі забився. Адже він міг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, він щось говорив, хворіючи, але хіба тому можна вірити? Проте з їхнього співчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делікатності, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують… Це його зворушувало, і за це він був вдячний їм.
Сонечко викотилось на обідній пруг і поливало гарячим приском землю. Було щонайменше 35 ступнів спеки. Мати похопилась: пора обідати.
– Не дочекаємось ми їх сьогодні! Коли б хоч усе було гаразд.
– Їдуть, мамо! Їдуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвінко й радісно.
Мати приклала руку до очей і стала дивитись на стежку… Григорій аж схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але там було порожньо. Де вона їх бачить? Де їдуть? Так само марно напружувала зір мати.
– Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто їде?
– Та наші ж їдуть, мамо! Допоможіть-но розвішати шмаття швиденько.
– Та де ти їх бачиш?
Наталка сміялася, ідучи з оберемком білля і кладучи його на колоду під черемхами:
– Ще й не бачила, а вже знаю.
– Не дурій, дочко. І таке-е… Як це ти й не бачила, а вже знаєш?
– А от поживете в лісі з моє, то навчитесь… - І зареготалась: - Ой, мамо, я думала не про те! А мати:
– Чи ти не тю?! Оттакої! Мати вік звікувала в лісі і вже умре скоро в лісі ж таки, а вона: “Поживете з моє”…
А Наталка регочеться.
– Та я, мамо, не про те… Ні, їй-бо, їдуть. А хочеться знати, звідки взнала? Сорока на хвості принесла… Заливай брехав, да-а-ле-ко, і моє вухо й почуло. І тільки. За годину. За годину, а найбільше за дві вони будуть тут…
І ніби на потвердження її слів далеко на стежці, що перевалювала аж ген через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка… Собака! За нею друга, третя. Пробігли трохи вперед, а потім окрутнулись і, граючи, подались назад за сопку.
Григорій дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за дві години ходу почути крізь нетрі собачий гавкіт, та ще й упізнати, що то Заливай, а не інший який. Вража дівчина, вона таки має підставу кепкувати.
Мати махнула рукою, засміявшись, і пішла швиденько до хати.
– Мені ніколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
– Ну, то видайте йому вірьовку. Але ж як він увірветься та й уб'ється з черемхи? - Але це вже без сміху, а насупивши брови.
Григорій пішов у сіни, взяв довжелезну вірьовку, скручену у грубий сувій і, розв'язавши кінець, підійшов до товстої й високої черемхи.
– Високо тобі? - спитав.
– За вершечок.
Григорій прив'язав кінець не за вершок, а все-таки повище, для чого підтягся на руках од гілки до гілки. Потім узяв другий кінець і озирнувся, де прив'язати.
– Куди тобі? - спитав.
– За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бік синіх гір.
Григорій потяг вірьовку до комори. “Вража дівчина!” Вірьовка була трохи покоротка, він її так потяг спересердя, що вона перервалась посередині.
– Ну… Таку вірьовку - і порвав… От іще! - І не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вірьовка таки була ніби ж дебела. А далі вже глузливо: - Це ж ти ще не обідав!… А що буде, як пообідаєш…
Григорій, зніяковівши, зв'язав вірьовку посередині, прив'язав до хлівця і, не оглядаючись, пішов собі.
– Куди ж ти тікаєш? Тобі мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди ліпше, я сама, а то ще порвеш що.
Григорій пішов до річки, зібрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, і, боячись, щоб не впало що, приніс і поклав усе на колоду. Наталка навіть не глянула на нього. Байдуже собі і моторно розвішувала все на вірьовці, на гіллі, на латах. Григорій подивився на неї скоса, посміхнувся і пішов собі до річки на брід…
По якімсь часі загавкали радісно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетіли з шаленим гавкотом на Наталку і мало не збили її з ніг.
Двір виповнився галасом, дівочим сміхом, криком на подурілих собак. А вони як шалені закрутили дівчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самі губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес…
- Предыдущая
- 23/77
- Следующая
