Тигролови - Багряный Иван Павлович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/77
• Следующая

– Я весь час дякую Богові за те, що послав мені таку втіху. І в кого вони вдалися? Ні тучі, ні грому не бояться. От хоч би й ця, - посміхнулась, кажучи про Наталку, - і в кого тільки вдалася? Їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… І пре туди, куди й чоловік не насмілиться. Ніч, північ, чи мороз лютий, чи злива страхітна, - байдуже. Звели їй до відьми в зуби полізти - і полізе, їй би треба хлопцем родитись (знов засміялась). Аби тільки дав Бог здоров'я та щастя, а то… Це-бо страшний край, і страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутніла і тихенько зітхнула), Миколою звали… Царство йому небесне… Якби ти його був побачив, - що то за сокіл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще міцніший і кращий був. А сили було - як у діда покійного, у старого Сірка колись: підкову розгинав руками граючись. І привітний, і безжурний, як оця ось… Він її вибавив і всього навчив, мабуть, і сміливості тієї… Було, споряджаються на промисел, - я про нього турбуюся - і се, і те, і бережи себе, і будь обачний. А він сміється, було, та заспокоює: “Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу…” І він ось їй то ведмежата, то рисята живі приносив. І велось йому добре. Сміливий та щасливий був. А от спіткало лихо. Подумаю - скрізь люди мруть, скрізь на людей чигає лихо, і на печі від долі не втечеш. Та материне серце таке вже… Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться… - Помовчала, а тоді знов: - Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч і стара, й дурна, але дещо знаю. У сміливих щастя завжди є.

Григорієві хотілось враз по-дитячому обійнятії її і поцілувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. І він ледве утримався від цього. А стара з непідробним, глибоким переконанням казала далі.

– В сміливих щастя завжди є!… От хоч би й ми. Приїхали сюди… Боже! Яка страшна і дика пуща була! І нудьга смертельна. І лихо скрізь навколо, і злигодні, і смерть… Чужа чужина… А бач, оббулися… І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина тута, - то такі, ніби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба…

Григорій слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

– Так ви пливли кругом світу?

– А пливли ж. З Одеси сіли… В якому пак? Ага, в 1887 році, навесні… Скільки тієї води. Боже! І скільки тих країв та людей різних! Але я тобі негодна про все розповісти. То нехай дід колись. Він хоч і не говіркий, та іноді й на нього находить балакучка. Тоді вже тільки слухай. Він-бо старший за мене і тоді вже парубійком був, то й усе пам'ятає добре. Він тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

– Ні… Тут усе нове для мене і… чудне.

– Чудне?

– Так. Я от скільки днів дивлюсь на оцю хату вашу - і мені якось дивно. Всередині вона вибілена, ще й розмальована по-нашому, а зокола - вигляд сибірський або поліщуцький.

Мати засміялась:

– А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тільки тут так. А як жили в селі… Тепер це містечко, Києвом зветься… Так там, та й у всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялись, що от, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини ліплять та білять. Ні, тут хати зовсім такі, як на Україні. А не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільша цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди. Довго борюкались із злиднями, але ж потім і жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. І ліс, і золото, і риба, і земля хліб родить, і ягода всяка, і все - бери тільки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би ти! І не в такій хаті. Ця хата була збудована для промислу. Мисливці наші виходили сюди на осінь та на зиму і тут отаборювались. І ми жили добре… А сім'я у нашого діда була велика… Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят чоловіка сімейка! Синів сім мав, женив - не відділяв. Дочок заміж віддавав - на сторону не відпускав, зятів у прийми брав. Двір у нього був - не двір, “економія”. Нас, невісток, було сім, а дочок було вісім, то й зятів вісім, та малих у кожного! Разом - ціла зграя, і які хочеш завбільшки, такі й є. Чоловіків та парубків - громада. Сірків куток - то ціле село. Весело жилося. Коней мав старий Сірко - він їм ліку не знав, і корів, і свиней… Та, Боже мій!… Пасіка була вуликів з двісті… Трудилися щиро, то й мали. І те сказати - було що робити і де заробляти: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедрові горіхи, ловили звіря живцем, “пантували”… Ми хліба сірого, синку, не їли! І коли навіть недорід тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, і риж з Китаю, як золото, і крам різний… А які рушниці та всіляке начиння наші хлопці добували!… Жили ми тут ліпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, - то з Києва виїдеш, а в Чернігівку приїдеш, з Чернігівки виїдеш - в Полтавку приїдеш, в Катерино-Славку, в Переяславку… По всім Уссурі і по всьому Амуру, як дома… Але це там, де все люди наші осіли понад річками, де можна сіяти хліб. Жили! Жили ми, синку!… Ну, а потім пішло все шкереберть… Десь прогнівили Бога. Нові часи, нові порядки. І настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть і все перевернула.

Перевелись люди, і звелось життя нінащо… Вже немає Сіркової держави, гай-гай… А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб і не чути, і не бачити, та щоб по-своєму таки віку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залітай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов… Але людей тут мало, і власть не так чіпляється. А раніш, як Сірко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тільки оті косоокі, манзи та гольди, чи як їх… Та їх зовсім було мало. Отак, як гори перейдеш, - ото бачиш - синіє, Хехцир зветься, - то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дід, була тільки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такі, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали і до Уссурі крізь нетрі пробивались. А як отак підеш кряжами та сопками - то місяць ітимеш, а з лісу не вийдеш. Нетрі, та ріки, та гори, та марі… Оце вже років з десять, як оселились ми тут зовсім. Оця річечка зветься Підхоронок і впадає в річку Хор, а той в Амур… Отам з гір починаються і течуть річки в усіх напрямках - Бікин, Іман, Мухень і ще якісь, я вже й позабувала.

• Предыдущая
• 22/77
• Следующая