Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 60

• Предыдущая
• 60/100
• Следующая

– Ну, та й наробила ж благочинна! Неначе запровадила правдиву закуцію, неначе стояла на стиглі з табуном гусарських коней! – крикнула Онися.– А той москалище при всіх її обніма! Чортма їй сорому!

Отець Харитін, згорнувши руки, поглядав на стіл, на купи кісток; на столі неначе вовки тільки що барана обгризли.

Другого дня Онися поїхала в Чайки до батька і все розказала матері; з Чайків вона поїхала до о. Мельхиседека й розмалювала Олесю найгарнішими фарбами.

Отець Мельхиседек не втерпів: зараз поїхав до Балабухи й розказав Олесі, що за неї говорила Онися. Приїхавши додому, Онися розказала ще кравцям жидам все дочиста за благочинну; жидки рознесли ті вісті по цілому повіті.

Приїхавши додому, «Балабуха ввійшов в Олесину кімнату, причинив двері й на цей раз вже не змовчав,– приступив до жінки з докорами. Олеся розсердилась і надулась.

– Як ти сердишся на мене, то три дні мовчиш; лучче зробиш, як і тепер мовчатимеш,– сказала Олеся з гнівом,– хіба я винна, що п'яний Казанцев причепився до мене?

– Якби не була винна, то б він не чіплявся до тебе: недурно ж ти все тягнеш мене до його в гості, недурно за ним наші двері ніколи не зачиняються; я його не пущу в свою хату.

– Казанцев хоч говорить до мене, а ти по тижню мовчиш і слова до мене не промовиш.

– Я тих гусарів з хати повиганяю!

– Не роби цього, бо вийде скандал; та гусарів небезпечно й зачіпати,– сказала Олеся,– вони її тобі бороду обскубуть,– це митці на всякі штуки.

– Я тебе більше не пущу проїжджатись з Казанцевим на баских конях.

– Я й сама поїду, гусари не вовки: мене не з'їдять.

– З'їдять не з'їдять, а все-таки я не хочу, щоб ти кохалась та залицялась з якимсь пройдисвітом та вводила мене й себе в славу.

– Ет! Нема нам чого говорити – йди краще спати! – крикнула Олеся й повернулась до його спиною.

Балабуха хрьопнув, гуркнув дверима й пішов спати. Другого дня батюшка й матушка цілий день не говорили між собою. Балабуха сидів в кабінеті й курив люльку; Олеся никала мовчки по залі й цілий день ходила надута й насуплена. Минув другий день; Олеся все мовчала, не ходила в пекарню, нічого не робила й тільки по залі походжала. Сама Килина варила й пекла, що хотіла. Мовчав і Балабуха. Третього дня прийшов Казанцев з товаришами. Олеся заговорила, неначе воскресла: пригадала Вільшаницю, варенуху-«ведмедя», лихословила й сміялась з Онисі. Балабуха взяв шапку, вийшов з хати, пішов до сусіда-батюш-ки за Рось, прийшов додому опівночі й сів писати свій діяриуш. Невеселі листки ввійшли в діяриуш за ті смутні дні! Од того часу в дія-риуші часто стали з'являтись його вірші: «О злих женах», «О жені», «О безразсудной жені», «Про жінку-п'яницю». Балабуха писав ті байки й вірші, вставляючії прізвища чоловіків та молодиць; він і сам насилу догадувався, що пише властиву історію за себе й за свою Олесю.

Написавши в діяриуші байки, Балабуха впав навколішки перед образами й молився до півночі. Свічка блищала на косому столику в куточку й ледве освічувала дерев'яний хрест з розп'ятим Христом і вершок Голгофи, на котрій стояв на столику хрест. А проти блідого змученого Христа світилось ще блідніше лице Балабухи, мріли чорні насуплені брови та бліді губи. До півночі мріла проти світла похилена вниз його голова; все благав у бога, щоб він повернув Олесю на добру путь і послав мир та згоду в його хату.

Замість бажаного мира й згоди Казанцев привів у неділю в Балабушину хату гусарський оркестр. Олеся запросила до себе своїх сестер та знайомих і розвела бал. Балабуха опустив руки; він почав впадати в апатію, сідав в кабінеті з довгим цибуком в руках, мовчав і курив люльку. В залі розлягався клекіт, гам, сміхи, музики,– Балабуха неначе нічого й не чув, нічого й не бачив; його думи ховались десь глибоко в душі, затихали й неначе замирали; на його ніхто навіть не звертав уваги, неначе його й в хаті не було.

Але незабаром несподівано на голову Олесі спало велике лихо. Казанцев з товаришами наглядів в винарні жидівочку Хайку; Хайка була дочка Шмуля – хазяїна винарні, молоденька, шістнадцяти років, і напрочуд гарна з лиця. Великі чорні очі блищали матовим світлом, неначе дорогий оксамит; повні принадні губи виступали вперед – рожеві, як майська рожа; оксамитові брови були неначе пензлем виведені на чистому матовому лобі. Казанцев примітив її в винарні, й Олесина зоря почала згасати на небі. Од того часу Казанцев та гусари почали рідше бувати в Олесі й часто забігали в винарню, щоб подивитись на чудову Хайку. Хайка поти подавала гусарам вино та пиво, поки на смерть закохалась в Казанцева.

Цілий тиждень Казанцев не показував очей, – цілий тиждень Олеся не бачила його. Вона сиділа, коло вікна, дурно ждала, виглядала його, а він не приходив. Олесю брала страшна нудьга. В хаті було тихо, Балабуха лежав в своєму кабінеті й завсіди читав книжку. Олеся накинула на себе шубу й пішла на місто; вона сподівалась вглядіти Казанцева й закликати до себе на вечір. На місті стояв ще базар. По один бік стояли гончарі,– велика сила горшків була розставлена над самою ули-цею; по другий бік сиділи перепічайки та си-духи з бубликами, паляницями; стояли столи з медяниками, маковниками, а далі чорнів ряд шапликів з дьогтем. Сині гусари сновигали по місті, несли на плечах в'язки сіна; їх червона й синя одежа закрашувала сірий базарний тон, як снігурі закрашують чорний сумний зимній ліс.

Олеся вгляділа синіх та червоних москалів, і їй на душі стало веселіше. Тільки що вона вийшла на середину міста, проти неї з-за жидівської школи висунулась кавалькада офіцерів і катала просто на неї, як вихор. Вона ледве встигла вскочити між горшки, як Казанцев, котрий держав перед, ні з сього ні з того повернув коня просто на горшки й поскакав

по довгих рядах посуду; за ним повернули інші офіцери,– горшки, миски, полумиски затріщали під кінськими копитами, наче тріски; здорові макітри та золійники застогнали; гор-нята-близнюки й глечики заскавучали й запищали, як цуценята; черепки летіли на всі боки й обсипали Олесю кругом. Задній офіцер задумав стругнути ще кращу штуку й повернув коня на шаплики з дьогтем та на бублики: шаплики поперекидались; чорні бризки полетіли на жидів, на бублейниць та перепічайок; дьоготь полився по білому снігу й потік потьо-ками. Перепродухи, сидухи та крамарі кинулись навгеки; жиди й жидівки завейкали не своїм голосом. На базарі піднявся гвалт, гомін,– люди кричали, бідкались, плакали. Бублики й медяники посипались в дьоготь. Бідні сидухи плакали на ввесь базар; гончарі й дігтярі кляли гусарів.

• Предыдущая
• 60/100
• Следующая