Комедія з убивством - Лапікура Валерій - Страница 9

— По-перше, я міг на хвилину відійти. Я ж не стирчу на прохідній добу без перерви. А потім — він і раніше зникав на кілька днів.

— Без попередження?

— Часом казав: як хто буде питати, мене немає. Справи.

— І що — питали?

— Та ні. Людина він самотня, з нашими теж не дуже знається. Ви ж бачили, який у нас контингент.

— І все ж таки, хтось до нього приходив, наприклад, у гості?

— У нас пропускний режим.

— Здогадуюсь, який у вас режим. Оті дами зі сто сімнадцятої яким чином туди втрапили? То ж не ваші, не з гуртожитку.

— Товаришу капітан, прошу зафіксувати: я вже два роки сигналізую коменданту, аби поставив грати на вікнах туалету другого поверху.

— А чому саме другого? А на першому у вас що?

— На першому у нас все гаразд. Всі можливі шляхи проникнення стороннього контингенту надійно перекриті. Але вони лізуть спочатку по пожежній драбині до другого поверху, а звідти — у вікно жіночого туалету.

— Я би на місці вашого спорторга стояв під тим вікном і видавав баришням значки «Альпініст СРСР». А назад вони що — теж через вікно, по пожежній драбині?., особливо, добряче випивши, як-от сьогодні, наприклад? Чого мовчите? Підказати? Входять вони, може, і через другий поверх, а от виходять через вахту, підмазавши вас і ваших напарників. Тільки не махайте руками, я вам не першокласник. Життя трохи знаю. Ви де до пенсії працювали?

— У Головному управлінні таборів. Останнє місце роботи — начальник зміни охорони тимчасової зони на одній «хімії».

— Ну бачите — от вам і пом'якшуюча обставина. За стільки років втомилися від режиму, тепер дозволяєте собі розслабитися. Та я не про вас зараз, а про фотографа. Дами до нього приходили?

— Виключно родички. Я ж вам казав — людина він самотня, культурна, йому товариство потрібне, але не таке, як наше. Тому він, я так розумію, свої справи у місті облаштовував. Хоча, часом і сюди приводив.

— Що за народ?

— Племінниці. Такі, знаєте, культурні, молоденькі, соромливі. Проїздом у Києві. Він їм столицю показував.

— Щось тут у вас племінниці у моді. Мене теж одна сьогодні у свої дядьки записала. І почім брали за родичку?

— Товаришу начальник, то наклеп.

— Не морочте голову своєю принциповістю. Може, хтось у неї й повірить, тільки не я. То скільки?

— Символічно. І не одразу, а потім. Бо ще баришня подумає, що її в бордель привели. Він сам наполягав.

— Що поробиш… репутація установи — то свята справа. Прізвища племінниць фіксували? Звичайно, ні. Ну, а хоча б опізнати при нагоді зможете?

— Спробував би, але я теж людина вихована, я на них не витріщався, як деякі.

— Кажете, вихований, культурний, тактовний? А це ви одразу із зони сюди влаштувалися чи з пересадкою?

— На Трухановому острові трохи попрацював у більярдній.

— От-от-от! Труханів острів! Більярдна! Там пару років тому кумедна історія трапилася. Одному невихованому і некультурному більярдного кия в очко встромили. Тупим кінцем. Ви, часом, із тим бідолахою не знайомі? Я так і думав. Він, кажуть, одразу ж звільнився. Я вам скажу, як більярдист більярдисту — бувають моменти, коли і відсутність вихованості, і її надмір однаково шкідливі для здоров'я.

Квартирка у покійника була невеличка, меблів мінімум, все, як я вже казав, лежало і стояло на своїх місцях, тому експерти зі своєю роботою впоралися швидко. Ніяких свіжих відбитків поверх кількаденної пилюки не фіксувалося. Не було також спроб зламати замок чи відчинити його не своїм ключем. Через вікно — ані по карнізу, ані згори за допомогою мотузки — ніхто до приміщення не навідувався. На деяких предметах побуту, зокрема, на чашках, вдалося зафіксувати старі відбитки пальців, але проблема полягала у тому, що з точною їх ідентифікацією доведеться зачекати до віднайдення бодай хоч рук покійника. Раптом це він із них пив. А раптом — хтось із племінниць. В усякому разі, експерти пообіцяли порівняти їх із архівними, але ми — не Америка, у нас фіксують тільки пальчики кримінальних елементів. А цю публіку, як я був глибоко переконаний, фотограф тягати до себе в «гостинку» не став би.

Я відпустив понятих, бо пригадав, що в гуртожитківському блоці на мене вже добру, годину чекають передовики виробництва з подругами. Як на сьогодні, то я вже досить з гегемону познущався.

Та з'ясувалося, що я недооцінив ступінь сп'яніння учасників оргії. Скидалося, що йдеться навіть не про «перебор», а про гостре алкогольне отруєння. Довелося гарикнути:

— Або ви за півгодини самі себе до тями приведете, на дурняк, або вам це зроблю я, але за гроші. Через витверезник. Із відповідним повідомленням на роботу. Тож готуйтеся наступного року не чергового «Москвича», а комендантову тачку пропивати, в якій він сміття возить.

Те, що вбивця чи вбивці мене, судячи з усього, не випередили, я був майже впевнений. Але оце «майже» все одно не давало мені спокою. Раптом убивця такий самий акуратист, як і його жертва? Прийшов у рукавичках, забрав ключі покійника, непоміченим прослизнув у секцію, старанно все оглянув… знайшов або не знайшов те, що йому потрібно — і зник, подбавши про максимальне ускладнення найближчого майбутнього капітана Сироти.

Ну, що ж, недаремно ще у Святому письмі сказано: шукайте і віднайдете. І я віднайшов. А якщо точніше, не віднайшов того, що мало би тут бути — за логікою. У приміщенні не було жодного негативу з робочими матеріалами. За винятком кількох широкоформатних кадрів, як я зрозумів, спеціально для публікацій у журналах. Безневинні київські пейзажі: дерева, квіти, пам'ятки архітектури, легенькі хмарки на чистому небі. Суцільна тобі теорія безконфліктності. Крім того, я не знайшов у «гостинці» кофру з апаратурою. Не було його ані на роботі, ані в редакції. А це вже щось. Японську апаратуру за кілька тисяч доларів не викидають до сортирів і смітників із такою легкістю, як розітнутий труп.

Насамкінець обшуку я вдався до дрібного акту мародерства: зайшов на мініатюрну кухоньку, вибачився подумки перед покійним господарем, витяг із шафки його джезву, банку доброї молотої кави і заварив собі чималеньку порцію. Потім заліз у куток і з насолодою висьорбав усе до краплі. І лише після цього запросив на розмову коменданта. Не до його кабінету, а сюди ж, на кухоньку.

Відставник ріс у мене на очах.

— Так що ви можете розповісти про жильця цієї кімнати?

— Якби я, товаришу капітан, точніше знав, що саме вам потрібно, або що він такого зробив, то це б мене зорієнтувало.

— Досить стелити собі соломку, кажіть, як є.

— Людина обачна, солідна, не те, що деякі, наприклад, пожильці із сто сімнадцятої… Правил соціалістичного гуртожитку не порушував. Щоразу, коли просили підновити наочну агітацію, не відмовлявся. А так що скажеш?

— За нашими даними, востаннє його бачили у суботу в першій половині дня, коли виходив. А от чи повертався він до гуртожитку після цього?

— Я не бачив навіть, коли він виходив. У нас не казарма, перекличок перед відбоєм не проводимо. А не завадило б…

— Ну, тоді вже одразу вішайте на всіх вікнах грати і чіпляйте пожильцям на спини номери. Жартую.

— Зрозумів, товаришу старший інспектор. Організуємо допит вахтерів.

— Тільки не у вас — у мене в Управлінні. По-вісточки я вам залишу, роздасте. А поки що піду гляну на вашу комплексну бригаду після балу-маскараду.

Видовище було незабутнє. Бо крім найдійовішого народного способу, описаного ще Сергієм Єсеніним як «пальці в рот і веселий свист», хлопчики з дівчатками застосували ще й термічну обробку: холодний душ. І ось результат: баришні виявилися набагато молодшими, аніж мені спочатку здалося. Що то невдало накладена косметика!

Я почав суто офіційно:

— Якщо комусь, громадяни, на момент нашого несподіваного знайомства позакладало вуха, то дозвольте відрекомендуватися ще раз. Я капітан Сирота, Київський карний розшук. Дозвольте також поздоровити вас із заслуженою перемогою у Всесоюзному соціалістичному змаганні.

Бригадир від реагував негайно: