Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 58

Король, здавалося, хотів ще щось додати, але утримався.

— Йди до мене, до палацу, спитай там гофмаршала де-Сен-Сіра. Він дасть тобі змогу побачитись з Маргарет, якщо вона зволить тебе прийняти. А коли ні — повертайся до мене. Ти міг би, гадаю, зробити великий успіх у моїх улюблених науках… Ось я придумав простий, але високовчений мотив.

Король взяв струмента й намірявся заграти юнакові свою баляду. Але Артура охопив сором. Той тяжкий сором, що його зазнають чесні люди, коли їм доведеться бути за свідків чийого вихваляння. Одно слово, Артурові стало соромно за короля неапольського, єрусалимського та обидвох Сіцілій, і він кваплячися відійшов. Рене здивовано подивився навздогінці, але взяв це на карб англійського виховання.

— Збожеволів старий! — сказав Артур. — Дочку скинуто з престола, землі розпорошено, винищується рід, унука позбавлено спадщини… а він здурів із своєю музикою! Довга сива борода — я гадав він хоч трохи схожий на Миколу Бонштетена, але старий швайцарець — Соломон проти нього!

З такими думками Артур дійшов того місця, де мав знайти Тіба. Той стояв біля водограю. Сказав, що всіх розташував і що Артура можна провести до палацу.

Палац вражав своєю красою. Передня частина складалася з трьох веж римської архітектури — дві на кожному розі, а третя, мавзолей, належала до цілої будівлі. Ця була особливо гарна. Долішня частина квадратова, немов правила за підставу горішній, круглій, з гранітних колон. Навпроти цих решток римської побудови — сторіччя V чи VI-го, височів двома сторіччями пізніше збудований палац давніх прованських графів.

Артур здивовано спинився навпроти дверей, завжди відчинених, де міг кожен зайти. Хвилину подивившись навколо, юнак підійшов до старого, який стояв біля дверей, і запитав де можна знайти гофмаршала. Той увічливо дав йому пажа, і за дві хвилині Артур опинився в кімнаті перед старим приємним гофмаршалом. Ніколи не бачивши Артура, він проте одразу його пізнав.

— Ви розмовляєте північно-французьким говором, маєте біляве волосся, та й шкіра вам біліша проти тутешніх краян, і ви питаєте королеву Маргарету. Очевидячки, ви англієць, її величність тепер у манастирі, і коли вас звуть Артур Філіпсон, я маю наказ вас одразу до неї привести, тобто раніше почастувавши від імени мойого державця.

Артур хотів заперечувати, але той не дав змоги:

— їжа ніколи не вадить справам. Я сам попоїм із гостем королеви та вип'ю пляшку старого вина.

Частування наготували так швидко, що Артур побачив, гостинність в палаці Рене є на першому місці. Пироги, дичина, смачна кабаняча голова та інші ласі страви з'явились на стіл і гофмаршал гостинно Артура частував.

— Їжте добре, юначе, бо навряд чи пообідаєте, поки зайде сонце; добра королева так сумує, що живиться самими зітханнями, а задовольняє спрагу слізьми. Але я гадаю вам потрібні коні, до неї сім миль.

Артур відповів, що провідника та коні він має, та попросив дозволу рушати. Гофмаршал провів його до дверей. Внизу стояв Тібо з новими кіньми з королівської стайні.

— Вони наші, бо ті стомилися. Добрий король Рене ніколи не бере назад коня, даного гостеві; може бути саме тому його величність та ми дуже часто мусимо ходити пішки.

Гофмаршал попрощався з Артуром і мандрівники рушили в путь.

На Артурове запитання, де саме є королева, Тібо пишаючись показав йому на гору, заввишки три тисячі футів.

Тоді Тібо запитав, чи знає Артур. чого королева переїхала до манастиря.

— Обіцянку дала, — відповів Артур, — це знає цілий світ!

— А вся столиця гомонить про інше! Я б сказав вам справді істину, коли б ви не образились.

— Кажи, тільки стримуй свої вислови!

— Добрий король Рене, сумуючи, що дочка так побивається, ужив усіх зусиль, щоб її розвеселити. Влаштовував свята, збирав співців та трубадурів, по цілій країні лунали веселощі. Але королева замкнулась у себе й рішуче відмовилась приймати навіть свойого батька.

— Не дивно, — зауважив Артур: — як вона з ним не збожеволіла!

— І королева так розсердилась, коли сам король, бажаючи розважити її, виконував головну ролю якогось видовиська, вдаючи царя Соломона з кумедними придуркуватими рухами, що силоміць продерлась скрізь юрбу, вихорем промчала вулицями, та скакала чимдуж до гори, де стоїть манастир. Там і залишилась.

— Це сталось давно?

— Минуло три дні. Ну далі нам їхати верхи неможливо! Он бачите, манастир між двома високими кручами, до нього є тільки одна дорога.

— А ти що робитимеш з кіньми?

— Ми відпочинем у заїзді, тут неподалік. А ви поспішайте! На заході збираються хмари, може нахопитися буря, коли ви не сховаєтесь вчасно.

Артур стрімкою кам'янистою тропою поліз на гору. За годину він був на вершині. Біля манастирської брами стояв чоловік. Артур сказав, що він є англійський купец Філіпсон і хоче засвідчити пошану королеві Маргареті. Його провели до вітальні. Артур вийшов на балкон і побачив під ногами безодню, принаймні, на п'ятсот футів завглибшки. Вражений, здригнувся й перевів очі в далечінь, де погасала вечірня заграва. Червоне проміння освітлювало горби та долини, луки, ниви, міста та замки між деревами, високі кручі та струмки.

А з другої сторони краєвид немов Артурові загрожував. Чорні хмари насувалися небом, розлягалися дикі звуки, мов стогін чи рев у печерах гори, насувався гнів далекої бурі. Артур дивився і розумів, чому ченці вибрали це місце — напрочуд дика краса!

Артур майже забув про свою справу. Він опам'ятався, побачивши перед собою Маргарету. Не знайшовши його у вітальні, вона нетерпляче вийшла на балкон.

Королева мала на собі чорну сукню без жодних прикрас; вузька золота стрічка перев'язувала їй довге чорне волосся, що вже починало сивіти. З-за стрічки стриміло чорне перо та червона троянда — символ лянкастерського роду.

Кожному іншому післанцеві добре б перепало, що він не був на місці, коли ввійшла королева. Але Маргареті Артур нагадував улюбленого померлого сина. Вона любила Артурову матір, мов сестру.

Тодішнім звичаєм Артур став перед нею на коліна; вона ласкаво його підвела та почала розпитувати про доручення та новини з Діжона.

Потім вона запитала, якою дорогою герцог Карло посунув із своїм військом.

— Як казав начальник його артилерії, — відновив Артур, — до Невшательського озера; біля його берегів герцог Карло має намір напасти на швайцарців.

— Упертий! — скрикнула королева. — Невже твій батько радить мені віддати рештки моїх земель та за кілька тисяч монет останній скарб мойого рода цьому гордому егоїстові Карлові Бургундському?

— Я б погано виконав моє доручення, коли б лишив вам цю думку. Батько добре знає жадобу бургундського герцога до завоювань. А проте, він гадає, що Прованс однаково по смерті короля Рене а може й раніше перейде до герцога Карла або французького короля. Мій батько, вояка та лицар, сподівається на велику допомогу, коли матиме засоби вийти до Великобританії. Але ви маєте вирішити.

— Юначе! — сказала Маргарета, — мені тьмариться розум.

І мов несила їй більше стояти, вона схилилась на кам'яну лаву, на самому краю балкона. Блиснула блискавка, гримнув грім. Полляв дощ.

Артур упрошував її заховатись від бурі.

— Ні, — категорично відповіла Маргарета, — стіни мають вуха. Слухай! Після побачення з твоїм батьком я все гаразд обміркувала, але коли б я знала, що герцог бургундський щиро погоджується допомогти мойому вірному Оксфордові, я б поступилась землею. Але ось батько… Мені сором, що я його так ображала. Він же від усієї душі хтів розважити мене. Чи маю я право віддати його задоволений нарід до влади лихого державця? Чи не буду я катом рідному батькові? Мені страшно й подумати. Коли ж знов проґавити єдину нагоду… Може ж твій батько справді зможе помститись йоркам та відновити престола.

— Я надто молодий та недосвідчений, щоб радити вашій величності в таких важких обставинах. Я б хотів, щоб мій батько сам був тут.

— …Коли б мова йшла про мої особисті права, — правадила далі королева, — за змогу на єдину мить стати ще раз ногою на рідній англійській землі, я б охоче відмовилась від Провансу, від нікчемної корони, як віддаю я бурі цей непотрібний символ відібраного мені королівства.