Карло Сміливий - Скотт Вальтер - Страница 57

Він його дуже вихваляв, казав, що той справедливий, сумирний, що його кавалок землі є притулок усім лицарям та співцям. І в цих словах було багато правди.

Народжений від королівської крови, Рене протягом цілого життя не міг доскочити тих земель, що йому належали. З королівств, на які він мав право, не лишилось жодного в його руках, опріч графства Провансу. Чарівний тихий край, але зменшений з однієї сторони Францією, що забрала частину за гроші, видані на особисті потреби короля, а з другого боку — Бургундією: вона дала була колись викуп, як короля Рене було взято в полон. За молодощів він кілька разів воював, силкуючись повернути собі землі, та йому завжди не щастило, дарма що хоробрий був та відважний. Але особливого вражіння на нього це не справляло. Він весело жив собі з піснями та віршами, з музиками та ловами — і, навіть, родинні втрати не завдавали йому великого горя. Був уже зроду такий веселий та спокійний. Багато дітей повмирало йому. Потім він заплутався в нещастях своєї дочки, мусивши раз-у-раз діставати їй гроші. Можливо, старий король не стільки лиха зазнавав через ці гроші, як від того, що довелося Маргарету прийняти до свойого двору назад. Вони не могли вкупі помиритися. Горда королева, плачучи над втраченим престолом та друзями, не могла стерпіти веселощів та розваг, які буяли в палаці старого короля. Іще одне лихо мав Рене: Іоланда, дочка його від першої дружини, Ізабели, передала одержане від матері право на Льотарінзьке герцогство свойому синові Феррандові де-Водемонові. То був розумний та сміливий юнак. Але бургундський герцог вдерся до цього герцогства й заволодів ним, вважаючи, що належить йому за правами з чоловічої сторони. І нарешті, наче мало йому лиха з двома дочками — Рене довідався, що Людовік французький та його брат у других бургундський герцог змагаються потайки за ту невеличку частину Провансу, що її він, король Рене, посідає.

А проте король бенкетував, танцював, співав, писав вірші, малював і намагався, щоб його народові весело жилось.

Артур із провідниками опинилися у володіннях цього короля. Була пізня осінь — південно-західня частина Франції тоді не дуже привабна. Одноманітні дерева сохнуть, а листя схоже на спалений спекою ґрунт, і земля тоді виглядає похмура та неплодюча.

Країна взагалі мала особливий вигляд. Скрізь добре зберігалося старовинні пам'ятники, все що лишилось гарного, художнього — король Рене ретельно реставрував. І звичаї помітно інакші. Чабан виганяв стару, наспівуючи любовних баляд, а худоба немов почувала всю красу музики. Артур іще помітив, що прованські вівці чабан не підганяв, вони слухняно й вишикувано слідкували за ним і починали скубти травичку тільки тоді, як повернувшись до них обличчям той грав на сопілку якунебудь пісню.

Але що найбільше здивувало Артура — ніде не було видно жодного салдата, жодної людини зі зброєю. В Англії ніхто не виходив із дому без меча, лука та списа. В Німеччині й милі не переїдеш битим шляхом, щоб не стрінути в хмарі куряви пера та блискуче військове озброєння. Навіть у Швайцарії горянин, ідучи десь милі за дві, обов'язково брав келепа та меча. А тут, у Провансі, панував мир, немов би всі пристрасті приборкував геній музики. І коли час од часу їм трапляв верхівець — був він з лірою.

— Мир, — промовив оглянувшись навколо Артур, — чудесна річ! Але його легко вкрасти, коли рука та серце не напоготові його боронити.

Перед мандрівниками виростало старовине місто Ей, де перебував король Рене.

Англієць запитав Тіба, чи він повертає назад.

— Мені наказано, — відповів провідник, — лишатися в Еї, доки будете там ви: і я мушу тримати всіх, — він показав на решту мандрівної варти, — може вам навіщо будем потрібні. Я пошукаю приміщення, а тоді з'явлюся до вас. Я пропоную роз'їхатись тільки тому, що вам це потрібно.

— Так! Я мушу негайно їхати до двору. Чекай мене за півгодини на вулиці біля водограю.

— Але коли ви шукаєте короля Рене, — він тепер прогулюється там. де камін. Ви не бійтеся, можете підійти. Він ласкаво приймає.

— Але його придворні не пустять мене до палацу!

— До палацу? — запитав Тібо. — Якого палацу?

— До палацу короля Рене… Якщо він гуляє там де камін, виходить — у палаці…

— Ви мене не зрозумили, — засміявся Тібо. — Ми називаєм «каміном» короля Рене ось цей вузький вал. Він лежить між двома вежами на південь і закритий з усіх інших сторон. Там він любить гуляти прохолодними ранками, як от і сьогоднішній. Він каже, що ці прогульки живлять його поетичний геній. Ви підійдіть до нього, і він охоче поговорить з вами, звичайно, коли в ту мить не складатиме вірші.

Артур не міг не посміхнутися, уяв'ивши вісімдесятилітнього старого короля, в небезпеці, який зазнав стільки лиха, — на прогулянці, з віршами…

— Йдіть сюдою навпростець, — сказав Тібо, — там незабаром побачите нашого доброго короля та сами розміркуєтесь, чи можна до нього підходити.

Артур нічого не сказав, охоче користуючись із нагоди подивитись на доброго старого Рене, раніш, ніж його королю рекомендують.

Обережно підійшовши до того місця, де любив уранці гуляти Рене, який, як нам каже Шекспір, мавши титул короля неапольського, єрусалимського та обох Сіцілій був не багатший за доброго англійського фармера. Артур міг добре його розгледіти.

Перед ним був старий з таким сивим волоссям та довгою бородою, як і швайцарський депутат; але рум'янцем палали свіжі щоки, а в очах горіли вогні. Одяг мав надто вишуканий, як на його роки. А впевнена та легка хода примушувала забувати його сивизну. Старий король тримав у руці маленького зошита та олівця і, здавалось, нічого більше не бачив, хоч трохи нижче навколо нього стояли люди.

Деякі вбранням та загальним виглядом скидались на трубадурів, — в руках тримали скрипки, ліри та арфи. Були тут і перехожі; йдучи в справах своїх, нашвидку поглядали на короля, на таку людину, що звикли бачити щодня, але кожен знімав шапку та вклонявся з повагою.

Рене нікого не помічав, то прискорював, то тишив ходу, щось записував, всміхався, іноді в запалі стрибав, а то раптом поринав у задуму. Коли він випадково кидав погляд на юрбу, вітав нарід ласково, відповідаючи на поклони, коли їх помічав.

Нарешті король угледів Артура й побачив одразу, що то чужинець. Рене покликав пажа й щось прошепотів. Тоді юнак увічливо підійшов до Артура й сказав, що король хоче з ним говорити.

Англієць пішов, хоч і не уявляв собі гаразд, як поводитись перед таким давним державцем.

Коли він наблизився, Рене вдався до нього ласкаво, але велично, і Артур раптом відчув до нього багато більшу повагу, ніж на те сподівався.

— Я бачу, ти, юначе, чужинець. Як на ймення тебе, та яка справа дає нам приємність побачити тебе тут?

Артур мовчав. Старий прихильно витнув головою:

— Скромність є добрий дар. Ти, либонь, починаєш веселе життя співів та музик і тому з'явився сюди?

— Я не шукаю чести бути трубадуром! — відповів Артур.

— Вірю тобі, — сказав король, — бо вимову маєш північну, або нормано-французьку; так розмовляють в Англії та по інших землях, де мова ще не зовсім чиста. Але може ти співець із загірніх країн? Ми з охотою слухали їхні сміливі та дикі співи. Вони щось мають таке, що запалює серця, мов звуки сурм.

Увага вашої величности цілком слушна; я чував співців моєї батьківщини, але сам їм не наслідував ніколи. А тепер я приїхав з Італії.

— Може ти присвятив своє життя малюванню? Коли так, знай, ти стоїш перед монархом, який кохається в цьому, як і в прекрасній Італії.

— Я англієць, ваша величносте; рука моя надто звикла до лука, меча та списа, щоб грати на арфу чи тримати пензля.

— Англієць? — запал Рене трохи зменшився. — А яким побитом тут? Давно вже між Англією та мною немає дружніх стосунків.

— Ось через те саме я тут, — сказав Артур. — Я приїхав засвідчити мою повагу вашій дочці, принцесі Маргареті Анжуйській, що її я та інші вірні англійці визнаємо за нашу королеву.

— Ех, добрий юначе, — мовив Рене, — тебе мені жаль. Коли б Маргарета була слухалась мене… не пролилося б ріки крови її благородних та хоробрих прихильників.