Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 9

• Предыдущая
• 9/41
• Следующая

Володька сигналить: пора, поїхали!

Ось і настав твій час, Гришо!

Правда, вирушаєш ти у великий світ не на своїх аеросанях, як колись уявлялося Льоні, а на колгоспній вантажній машині. І їдеш не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи?

Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Льонька підтягнувся до нього на руках, тихо спитав:

— Батька виглядаєш?

— Батька? — в Гришиному голосі гіркота. — Он він…

Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких недобрих очей. І Льонька ніби почув, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…

Гриша, мабуть, не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Льонька перехопив його погляд і побачив під берестком… Ліду. Вся вона — легка й прозора, і смуток на обличчі — мов тінь хмарини в погожий день.

Машина рушає.

Гриша кричить Льоні:

— За саньми дивись! Тобі залишаю…

І махає рукою. Не йому, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп уперед, за машиною, здійнявши над головою руки.

І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому.

Льонька поплентався в лісок, самотній, пригнічений.

Понурими тінями пропливали мимо кущі. Просто в очі заглянула гілка бузини, ніби спитала: «А де Гриша?»

Пірнув у густу чагарникову зелень і виринув на маленькій галявині. Як вам тут, мої аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився між ними, і трава проросла в кабіні.

Оглянув мотор. Ланцюги — від комбайна, надійні. І пропелер міцний. Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Не годиться. Геть потрухло.

— Ой, роботи ще тут, біля саней. А може?.. Якщо вже робити, то справжній літак. Ото було б здорово!

Голос повис у німій тиші. Ні з ким порадитися. Гриша уже далеко. Ну що ж, з братом візьмемось. Валько до всякої роботи беручкий. І пиляти, і тесати — все уміє.

Отже — бути літакові!

Піднімемось на крилах над степом, понесемось далеко-далеко, аж туди, де нічого не видно!

Чуєте, осокори і клени? Бути літакові! Тільки ж дивіться — нікому ні слова! Це таємниця; її знає лише Льонька. І, може, Валько знатиме.

А більше — ніхто!

Недаремно кажуть: літо надворі — пусто в селі.

Розбрелися хлопці з Хмелівки хто куди. Валько пішов воду возити в степ, де саме були в розпалі жнива. Ліда, провівши Грицька, теж стала збиратись в дорогу. Увечері, якась притихла, сумовита, лаштувала вона чемоданчик, і Льонька помітив: поміж ситцевих платтячок сховала «Червоні вітрила», Грицьків подарунок. Поїхала Ліда в місто — поступати в медичне училище. І Льоньці робота знайшлася. Став за сторожа на колгоспному току. Про літак свій не забув, але відклав справу до осені.

Та раптом все це — і літак, і робота, і навіть саме життя, здалося, втратили свій звичайний смисл.

Почалося те, чого ніхто в селі не чекав.

Почалася війна.

Десь далеко гриміли жорстокі бої, десь за горбатими степами вирішувалась доля Табунчанського, і село болісно чекало: що буде сьогодні? Що трапиться завтра?

Кожного дня жінки прощалися з чоловіками й синами на греблі, прощались мовчки, без сліз, і повертались, німі, постарілі, в село, хутчіше бралися за роботу: треба, кінчати жнива, вивозити хліб, відправляти худобу в тил…

Валько, як і раніше, їздив у поле на водовозці. А Льонька сторожував на току. Ще тиждень тому сторожування було для нього приємною забавою. Уявіть собі великий квадратний майданчик, де ще з весни утрамбували землю і зробили рівний глиняний настил. Це колгоспний тік. В центрі його — високий очеретяний намет, по-табунчанському — балаган. На майданчику й під наметом — гори зерна. І Льонька — господар його. Якщо забреде курка або теля — ого, як вони тікатимуть звідси! Гірше було з горобцями. Цілими ескадрильями налітали на тік. Поліщук відганяв їх, дармоїдів, і рогаткою, і грудками, і пронизливим свистом. А в обідню спеку, коли стихав гомін на току і навіть горобці забивалися у затінок, можна було вільно розважатися. Видряпавшись на бантину, аж під самий верх намету, хлопець заплющував очі й летів униз, по груди груз у пшеницю, розхлюпуючи по долівці сухе ваговите зерно; крутив порожню віялку, щоб вона дирчала, як кулемет; заглядав під ваги — що там у них всередині.

Та все це було вчора. А тепер — не до гульок йому. Як не старалися жінки, як не допомагали їм підлітки, було ясно, що колгосп не встигне вивезти хліб. То для якого ж дідька його стерегти? І Льоньку все частіше тягло до кузні, де збиралися старі колгоспники, щоб обмінятися думками з приводу війни. Приходили сюди в основному досвідчені політикани — ті, що воювали ще в першу «германську». Підсліпуваті діди, колишні піхотинці й кавалеристи, які пишалися старими контузіями, поважно розсідалися на колодах, пригощали один одного міцним тютюном і після незмінного: «Ну, як воно там, на фронті?» — починали дискусію.

Хлопчаки займали позицію поруч з дідами; прилігши на землю, слухали їх з відкритими ротами… В школярській компанії не було ватажка — Володьки Шумила, не приходив і Михайло Зінько: їх, комсомольців, мобілізували для боротьби з диверсантами; цілими днями гасали хлопці на конях в степу, охороняли колгоспний хліб. Залишились старшими серед малечі Валько й Адик Ліщинський.

У світі діялось щось незрозуміле для Льоньки. Фашисти, мов ті звірі, вдерлися в нашу країну, а Червона Армія почала відступати. Відступала армія Чапаева і Будьонного, яку гаряче любили всі хлопчаки, служити в якій було їхньою мрією. Як це могло трапитись? Що ж вони будуть робити, коли німці полізуть аж до Табунчанського? І Льонька жадібно прислухався до розмов старших.

— Ну, то як воно там, на фронті? — кидав хтось із сивобородих.

І сипались звідусіль таємничі слова: артилерійські заслони, оборона по Бугу, Первомайський плацдарм. Коли чулось авторитетне: «Побачите — каюк германцю на Бузі! Отам і здохне», — хлопці полегшено зітхали: Буг десь на заході. Та інший голос заперечував: «У них сила — ого! До Дніпра, кажу вам, пертиме!» І знову стискалось серце: Дніпро ж на сході, за ними!

Діди неквапно згадували минуле: і хто де воював, і як німці били руських, і як руські били німців. Називали полки й своїх командирів, лаялись, гарячково смоктали цигарки, кашляли і тикали один одному зашкарублими пальцями під ніс. Від цих розмов аж макітрилось у голові!

З острахом і повагою поглядав Льонька на діда Гарбу. Він сидів на колоді поряд з ковалем Шумилом; важкий і грізний, мов кам’яна брила, він сидів мовчки, спираючись на сапу. Зрідка повертав трохи вбік ведмежу голову й опікав поглядом діда Швайку — той крутився і дзижчав, як муха. Сухоребрий гостроносий пастух Швайка, гіркий п’яничка, був знаменитий в селі тим, що умів неперевершено «божитися». Ідучи за чередою, старий загинав такі слівця, що перелякані жінки затуляли дітям вуха й тягли їх у двори — подалі від заклятого матюшника.

Дід Швайка, моргаючи маленькими очицями, торохтів без угаву:

— Да, їть, що таке германець? Кальтурний народ! Нє, послухайте сюди! Значиця, сидів я в плєну — три роки, дишло б йому в рот! Там, у Германії, що? Порядок… Нє, ви послухайте сюди! Приміром, їть, заходиш у нужник. Кругом тобі — дзеркала, щоб йому… Сядеш, значиця, — і всьо видно… Нє, там порядок!..

Швайку штурхнули під бока, а він своє:

• Предыдущая
• 9/41
• Следующая