Паруси над степом - Близнець Віктор - Страница 10
- Предыдущая
- 10/41
- Следующая
— Нє, слухайте сюди! Прийде германець і що? Земельку нам дасть, конячку, щоб мені… І будем, значиця, хазяйнувати… як діди наші… Аякже!
Раптом ворухнулась кам’яна брила — підвівся дід Гарба й плюнув під ноги Швайці:
— Ге, земельки захотів. Гнида! В морду германців твоїх!
І Гарба, спираючись на сапу, посунув у село. За ним, обминаючи прищуленого Швайку, рушили всі діди.
Швайка здивовано кліпав рудими очицями.
— Нє, послухайте сюди!.. Тю, щоб вас холера! Я їм про порядок, а вони, їть…
Та його ніхто вже не слухав.
Адик Ліщинський повернувся до хлопців.
— Чого вони, га? — злякано зашепотів. — Всі, як собаки — на Швайку.
— Правильно! — чвиркнув крізь зуби Валько. — Бо він таки гнида. Ясно?
Кожному, хто заходив до Шумилів, упадало в око: у хаті коваля зіткнулися дві стихії.
Тітка Катерина, поетична натура, намагалася прикрасити своє житло. Стіни акуратно побілені й підсинені, лобата піч помережена веселими візерунками, а на покуті — пучок безсмертників. Була б хата, як лялечка, аби Карпо Іванович не вносив безладдя. Поставив у кутку токарний верстат, накидав під лаву залізяччя, присусідив до вишиваних рушників дерев’яні полички для гвіздків, обценьок, рашпилів. Аби жінка дозволила — і ковальський міх притяг би в оселю.
Дивно було, як вони, такі різні за характерами, уживалися під однією стріхою. І не тільки уживалися, а й ладили, як ніхто у селі, між собою, пишалися одне одним.
Їхня любов особливо розквітла, коли повернувся Карпо Іванович з білофінської. Йшов коваль воювати на своїх ногах, а прибув додому…
Остання ніч у дорозі забрала останні сили. Він був такий розбитий і стомлений, наче ніс на плечах оті кошлаті хмари, що клубочилися в чорному небі. Якось боязко постукав у вікно. Жінка серцем відчула: це він! Босоніж кинулась надвір, губами припала до колючих холодних щік. Карпо Іванович похитнувся, і щось глухо стукнуло об поріг. Милиця!.. Катря одразу збагнула все і ще міцніше притисла коваля до грудей.
— Нічого, нічого, Карпусю! Добре, що вернувся. І такий — ще миліший для мене…
А через тиждень, оклигавши після дороги, Карпо Іванович закинув милицю і на дерев’яному обрубкові пошкутильгав до своєї кузні. Він так знудьгувався за молотом, за веселим вогнем у горні, що його наковальня видзвонювала від сходу до заходу сонця. Тільки в той день, коли пронеслося «війна!», прийшов додому рано, чорніший хмари.
— Куди ж я тепер… без ноги?
Та ще й Володька тьмарив душу. Уперся, як буйвол:
— На фронт піду. Не пустите, однак втечу…
Володька, як вихор, увірвався до хати, жбурнув картуза на лаву, гупнув за стіл.
— Мамо, їсти!
Сьорбав гарячий борщ, обпікаючи зашерхлі губи, і не зводив очей з вікна. Надворі, біля плоту, стояв вороний кінь. Тонконогий невтомний скакун, немов і не зміряв сьогодні вздовж та впоперек табунчанські степи, нетерпляче бив копитом землю, рвався на волю; його блискуча, як вороняче крило, спина парувала на сонці. Інший кінь давно вже звалився б з ніг, а Орлик, як і сам Володька, був наче стожилий.
— Знов на діжурство?
Мати підсіла до сина, немов у саму душу заглянула. Просто диво, як зміцнів її син за літо: шия стала міцна, плечі м’язисті, груди так і розпирали сорочку. Мати розгладила йому червоний рубець на лобі (бач, як нарізав картуз!..), пальцями розчесала змокрілий чуб. Володька аж заполум’янів од тих материнських ластощів. Схилився над мискою, буркнув:
— Мамо, поклади щось Зінькові полуднувати… Він там зостався, в степу, — підвів голову й м’якше: — Бачила німецьких шулік? І сьогодні ракети кидали… Хліб сухий же стоїть, як порох.
Зачерпнув ложкою борщу, та так і скам’янів з одкритим ротом: вороний зненацька рвонув повідок, аж затріщав дерев’яний пліт. Щось прогуркотіло, жахнуло за хатою.
Вже надворі Володька побачив: літак! Двокрилий «горбач» шурхнув над головою, уткнувся носом в землю, лиш курява встала за ним. Ти ба: сів просто на толоці!
Як і тоді, під час пожежі, сипонули люди з усіх кутків. Оно, виблискуючи п’ятами, побігли Поліщуки — Валько і Льонька. Попереду, задерши хвіст, стрибала Хмелева Дунька — без неї, рогатої, ніяке діло не святиться. З’юрмились діти й жінки круг літака, бо це ж неабияке диво: перший аероплан сів у Табунчанському!
Володька пробився крізь натовп, оком знавця визначив: приземлився ПО-2, санітарний варіант. Із пілотської кабіни саме виліз невисокий щупленький льотчик в синьому вигорілому комбінезоні. Він здер з голови шлем, ніяково усміхнувся: скільки очей, здивованих, зацікавлених, вп’ялося у нього! Нежданий пришелець був, мабуть, в літах, бо заріс густою рудою щетиною. Але щось дитяче світилося в його добрих очах, голубих-голубих, як дві небесні краплини; молодили його й короткий білявий чубчик та густе ластовиння, що просвічувалось навіть крізь бороду.
— Звідтіля прилетіли? — підступилася ближче тітка Катерина.
— Та звідти, — безброво нахмурився льотчик. — Звідти, хай йому чорт. Пруть, валять… На цій таратайці, — кивнув на літак, — одірватись не можна.
Затихли всі, ніби в отих голубих льотчикових очах побачили відблиск далеких заграв. Гуде, клекоче земля, вогненно палають ріки, і в пекельному бушовищі огню й заліза останньою кров’ю стікають наші…
— Скрутно, ох, і скрутно хлопцям… — Одвернувся пілот, бо не міг брехнею втішати. — Третю добу без сну мотаюсь — патрони вожу на передову. Зовсім загнав свого «коня»… Та й сам з сил вибився… Переночую у вас і — далі…
— Гайда, сину, до мене, — як малого, взяла тітка Катерина льотчика за рукав. — Гаряченького хоч з’їси.
І він слухняно пішов за присмученою жінкою і, як зняв свого шлема, так і ніс його, стиснувши в кулаці; за вишнево-багряним обрієм сідало сонце, і хоч який коротенький був пілот у настовбурченому комбінезоні, тяглася за ним довга-довга тінь, наче та дорога, що привела його в незнайоме село.
Дітлашня, жінки і, звичайно, Хмелева Дунька — всі повалили за льотчиком. Хлопчаки вистрибували попереду, кожному кортіло доторкнутись до пілотського комбінезона, і жмурились од щастя, коли дядя військовий легенько тріпав за чубчик.
Шумилиха того дня пекла хліб, і в хаті аж сизо було від жароти й паляничного духу. Льотчик розстебнув комбінезон, і на комірці гімнастьорки вишнево зблиснули кубики. «Ух ти, лейтенант!» — прицмокнув Володька, що ні на крок не відступав од гостя.
Льонька, притиснувшись носом до шибки, слідкував за кожним рухом льотчика: коли той присьорбував борщ — і Льонька плямкав губами, коли той облизував ложку — і Льонька облизувався.
Льотчик розчервонівся не так од борщу, як від загальної уваги. Одсунув миску, подякував хазяйці за гаряченьке.
— Оце б закурити…
— Нашого попробуйте, домашнього, — Володька підставив свій кисет і до матері: — Не пускайте лейтенанта, хай спочине. Я скоро назад, — і побіг до вороного, а через хвильку скакав на коні в притихлий вечірній степ.
Повернувся Володька додому, коли було темно і в хаті жовтим кружальцем світила гасничка. За столом сиділи Карпо Іванович і льотчик. Лейтенант встиг поголитися, його худорляве безброве обличчя по-хлопчачому загострилось; на підборідді, де кущилось руде волосся, тепер темніла глибока ямка.
— Я знав, Іване, — як до давнього знайомого, звертався коваль до пілота, — я ще тоді, на фінській, казав: це добром не закінчиться. Голими руками брали дзоти. Налетять такі, як ти, скинуть бомби, а вони, оті штучки, як горох од стіни, відскакують. Генерал приїхав, подивився і каже: «М-да, — каже, — бетон двометровий, хіба що динаміт його візьме». Ну, тоді й пішло: запряжуться хлопці в санки і ящики тягнуть під вогнем до самого дзоту… Наш Іван, знаєш, і чорта підірве, але скільки ж людей дарма пропало…
— Ладен зубами гризти броню, — стиснув кулаки лейтенант. — А що ти зробиш на моєму «горбатому»? Одна фанера!.. Летиш до переправи, думаєш: тільки б дотягти, тільки б скинути бомби, а там хоч і в землю носом.
- Предыдущая
- 10/41
- Следующая
